Чоловік нагадував мені своїм виглядом Миколу Свистуна. Ми скоро подружили. Був це студент чи не Львівської політехніки, арештований за приналежність до ОУН. Слідство велося проти 36-особової групи членів ОУН. Це була чергова більша група, процес судової справи якої був у підготовці.
Назвім друга, з яким я подружив, Володимиром. Я скоро довідався про його справу і друзів. Це була одна із хвиль масових арештовань серед студентів різних факультетів під закидом приналежности до ОУН. Таких арештованих переслухували й фізичними тортурами змушували їх признаватися до вини.
Володимира переслухували на Пелчинській вул., де містилося НКВД. Його так сильно та безпощадно били в перших днях переслухування, що він зважився на небезпечний крок. Однієї ночі, в часі переслухування, Володимир збив із ніг слідчого і скочив із вікна третього поверху на Пелчинську вулицю. На такий вчинок пішов тому, щоб із собою покінчити, а якщо вдасться, то пробувати щастя в утечі.
Скінчилося тим, що Володимир поламав собі обидві руки вище долонь, і його зімлілого відставили до лічниці. Там кістки склали й по кількох днях відвезли до Бриґідок. Лишилися фіолетні близни і згрубіння в місцях, де були поламані кістки. Я два рази денно масував ті місця, щоб руки були справні тримати зброю й могли добре бити московського зайду.
Володимир оповідав мені про нові форми боротьби ОУН із большевиками, про молодь, яка приїхала із східніх українських земель. На його думку, молодь із СУЗ, яка приїхала на студії до Львова, була вибрана, тобто це були випробувані комсомольці. Та все таки в неї билося серце українське, десь глибоко було приспане національне почування, яке передавалося кровними вузлами.
Він знав кілька таких студентів, які по часі дружніх зв'язків із молоддю ЗУЗ, відкривали свої серця й горіли любов'ю до України, України такої, де не було б московських кайданів. Захоплювалися ідеями українського націоналізму і скоро знаходили шлях до ОУН.
Згадував теж тих українських комсомольців, які гірше яничарів вислуговувалися московському комунізмові. В таких осіб були характери низькі, бракувало культурної огляди, були нетовариські й підзорливі. В дискусіях послуговувалися готовими завченими фразами, не мали власної думки й були донощиками. На його думку, українську підсовєтську молодь при сприємливих умовах можна скоро вилікувати від комунізму, який є проти української природи.
Володимир мене познайомив з о. Максимом Коверком, якого теж арештували за приналежність до ОУН. Отець переживав тяжко не так свій арешт, як середньої доньки Дарці, яка була засуджена у процесі ОУН у грудні 56 осіб. Він так дуже хотів дістати яку-небудь вістку від Дарці, та даремні були його надії. Навіть ніхто не знав, де вона сидить, у якій тюрмі, скільки любови й душевних страждань виявляло його батьківське серце до доньки!
Непевність за долю Дарці виповняла вщерть терпіння отця. Та все-таки о, Коверко зумів себе гідно тримати ввесь час у тюрмі і взірцево сповняв свої обов'язки духовного провідника серед української групи, яка в камері 46 начислювала біля 80 осіб.
Кожного ранку й вечора отець проводив молитву. Кожної неділі ми відправляли Службу Божу співану. Правда, хор наш мав добірні голоси, але співав дуже тихо, щоб не звернути уваги сторожа на коридорі. Ми приступали до сповіді, хоч не було Святого Причастя, але, як отець твердив, сповідь була важна.
Соціяльний склад в'язнів був різний. Серед української групи найбільше нараховувалося селян, молодих хлопців і старших. Це були ідейні націоналісти, які полишали своїх дітей, дружин, чи молоді своїх батьків, але ніхто з них не жалувався на свою долю. Вони знали, чого вони хочуть, за що боролися й за кого ув'язнені.
Поважне число було молодих студентів, які в більшості походили із села, тож мали добрий підхід до селян і були ними люблені. Було теж кільканадцять старших інтелігентів, які не всі були з переконання націоналістами, але часто помагали підпільникам ОУН, бо вважали, що це єдина українська сила, яка існує, діє й бореться за УССД. Із них теж ніхто не нарікав, що, мовляв, через націоналістів карається в тюрмі. Пам'ятаю, до таких належав проф. Сас із Кам'янки Струмілової, який гідно себе вів у тюрмі й мав великий серед нас авторитет.
Серед польської групи були професіоналісти, військові старшини й високі державні урядовці. Декількох студентів стрічав я в Замарстинівській тюрмі. Було теж кількох жидів-комуністів, яким пришивали троцькізм, або таких, що втікали з губернаторства перед німецьким переслідуванням до большевиків, і їх теж саджали до тюрми.
В тій же камері ч. 46 сиділо трьох українців-військовиків із червоної армії, придніпрянців, але про їхні справи ніхто нічого не знав, а вони самі нічого не говорили й були дуже обережні. Виглядало, що нікому не довіряли. Один із них був досить інтелігентний, говорив чистою українською мовою і звертав увагу іншим двом своїм друзям, щоб не засмічували рідної мови московськими словами.
До вікна, яке виходило на подвір'я, де стояла тюремна каплиця, можна було досягнути рукою. На це подвір'я часом нас виводили на півгодинну прогулянку. З подвір'я було видно, що багато тюремних вікон вже заслонено кошами. Треба було приготуватися до того, що й наше вікно заслонять. Це було надзвичайно прикро думати про кіш над вікном.
Одного дня ми почули під вікном голоси жінок. Отець Коверко рад би був знати, чи там не проходжується його донька Дарія. Він докладно описав мені її вигляд: середнього росту, лице овальне й чорні коси. Коли я вже витворив її образ у своїй уяві, вирішив вилізти на вікно й шукати Дарці. Та кілька разів не знаходив подібної. Але одного разу я побачив ніби Дарцю в товаристві другої, щуплішої і теж з чорними косами. Вони стояли трохи збоку й розмовляли. Я чомусь був певний, що одна з них Дарця, тому кликнув з вікна: «Дарцю, тут є ваш тато». Одна з них рвучко повернула голову і це була Дарка Коверко – я не помилився, тоді я скочив з вікна, зайняв місце коло дверей на підслух, а інші висадили отця на вікно. Я бачив розпромінений профіль батька, який щось притишено говорив до своєї доньки. Вона напевно не чула слів, це радше був голос душі.
Отець Максим махав рукою, усміхався і плакав одночасно. Я не бачив, як реагувала Дарця, але батько переживав велику радість, що побачив доню живою. Заразом в його очах відбивався біль душі за долю дитини.
Та стріча тривала не довше, ніж одну хвилину, але батько переживав її кілька днів. Був мовчазний і задуманий.
Мені було дуже приємно, що поміг отцеві. Це вже була друга дівчина, що її я викликав через вікно. Першу я кликав у Замарстинові, коли йшов на прогулянку і переходив попри вікна жіночих камер. Тоді я кликав Оленку, щоб повідомити, що її брат Омелько сидить зі мною. Але у вікні ніхто не показався.
У камері сидів Дмитро з Равщини, якого арештували у травні на кордоні. По кількох тижнях нашого знайомства Дмитро дуже довірочно признався мені, що 18-го червня має щось статися, й від того буде залежати наша доля. Хоч Дмитро не сказав виразно, що це «щось» має бути війна, я міг тільки догадуватися, що він має на думці. Правда, він сповняв функцію зв'язкового ОУН і часто переходив кордон, бував у Кракові, тож міг знати більше новин, але що хтось поза штабом німецької армії міг знати скорше про точний реченець війни, – в це я таки не вірив. В душі в мене було велике бажання, щоб війна скоро вибухла, й хоч не вірив, то 18-го червня очікував нетерпеливо.
Житгя в камері пливло своїм річищем. Спека і сморід відбирали решту сил людині. А блощиці не давали спокійно проспати тих кілька годин уночі.
Рідко кого викликали на допити. Та щось діялося в тюрмі, чого ми ніяк не могли відгадати. Часто у вечірніх годинах часом і вдень до нашої камери доносився переразливий крик жінки, наче б із середини тюремної каплиці, і то такий крик, що мені робилося лячно, а поза спиною проходили мурашки. Крик починався сильніший, благальний, а опісля з умучення переходив у скигління. Чи був це крик жінки, яка боронила своєї жіночої чести, чи божевільної? Не знаю. Такі крики повторялися у Бриґідках частіше.