Я продовжував свої молитви до Матері Божої кожного дня у травні. Одного дня після обіду й молитви, яку провів о. Коверко, я, сидячи на підлозі, поклав голову на коліна, закрив очі і вдивлявся в уявлений образ Матері Божої та молився. Тоді я не чув нічого, оточення для мене не існувало. Я себе почував, як самітний у церковці перед престолом Пречистої багато літ тому.
Коли ж я підняв голову і глянув на двері камери, то виразно побачив на місці, де звичайно стирчала слаба жарівка, календар, дати якого кожного дня мінялися. Отже я побачив дату з товстих чорних літер «28-го червня 1941 р.». Це було дивне явище, й мені здавалося, що я сню.
Я глянув іще раз на те місце, й дата виразно була та сама. Я далі був у переконанні, що це мусить бути сон, але добре в пам'яті замаркував дату. Я дивився відкритими очима по камері в'язнів, які сиділи або лежали на долівці. Переді мною о. Коверко в сидячій позиції молився.
Від того моменту почав до моєї свідомости доходити шум камери, якого я перед хвилиною не чув. В голові механічно повторяв дату «28-го червня 1941 р.». Цілком як у сні, але пробудження не було таке. Того я ніяк не міг собі пояснити. Я думав над датою і ставив питання: «Що ця дата мені може принести?»
У Бриґідках мене не кликали ні разу на допити. Володимир учив мене німецької мови і граматики. Ми створили у українських в'язнів менші гуртки і їм давали лекції націоналістичної ідеології.
Мого прізвища в камері ніхто не знав, за вийнятком кількох довірених друзів. Всі мене кликали Федьком. Контакту з іншими камерами ми не мали. Нам удалося часом находити прізвища, вирок на стінах умивальні, до якої нас кожного ранку провадили. Раз у місяць нас вели до купальні під душ. Там на стінах я знаходив прізвища цілих груп, теж із вироками, із зазначенням: «Виїжджаємо транспортом», або «Чекаю на виконання кари смерти» і т. п.
У приміщенні умивальні я знайшов зашифровані прізвища М. Рудого і В. Рудника, обидва із нашої спільної справи. Дата була нова – це мене впевнило, що обидва мої друзі находяться у тому ж самому відділі тюрми. Коло двох прізвищ я поставив своє трете, теж зашифрованими знаками. Через кілька днів було дописане слово «Тримаємося». Пов'язатися з ними через стіну мені не вдалося.
Червневі дні своєю спекою давалися нам добре взнаки. Може б ми того були так не відчували, але переповнення в камері, що не можна було знайти зайвої п'яді місця на підлозі, коли всі поклалися до сну, – цілком відповідало окресленню «оселедці в бочці».
На деяких вікнах знову появилися коші, й ми чекали, що й до нас дійде черга, а тоді, прощай, сонце, і крихітка світу на подвір'ї!
Кожного дня я вилазив на вікно, особливо тоді, коли на подвір'ї проходжувалася якась група в'язнів. Я ще раз мав нагоду стрінути Дарку Коверко з її невідступною подругою, теж чорнявою і з косами. Чому я так цікавився тією чорнявкою, сам на те не міг собі відповісти. Мене манила її щупла постать, правильні риси обличчя, а головно очі, які блищали на тлі темних брів і вій. Когось вони мені нагадували, але кого – в той час я не міг собі пригадати.
Мені дуже хотілося, щоб вона хоч раз глянула на мене, але дівчина з гарними, блискучими й великими очима ні разу в мій бік не дивилася. Моє серце щось тоді відчувало, чого розум ніяк не міг збагнути.
З камери в першій половині червня вийшло кількох в'язнів на транспорт. Через кілька днів доповнено камеру новими в'язнями з інших тюрем. Напередодні 18-го червня Дмитро був дуже неспокійний і тільки значуче до мене підморгував. Я теж підпав під його настрій і нетерпляче чекав завтрішнього дня, який, за словами Дмитра, мав нам принести щось доброго. Під тим «добрим» я розумів війну. Та наші сподівання не справдилися. Пройшов цілий день 18-го червня, а про війну не було чути. Дмитро довго не засинав увечорі й казав: – Тепер хіба мусимо чекати з години на годину.
Я перестав надіятися, й час пішов своїм звичайним тюремним ходом.
33. ВІЙНА
У неділю 22-го червня 1941 року, вдосвіта, як звичайно, нас вивели групами до умивальні. Трохи відсвіжені, ми повернулися до камери, о. Коверко провів молитву й ми поклалися досипляти ночі, очікуючи сніданку.
У камері був абсолютний спокій. Більшість в'язнів спала, інші дрімали, дехто склонив голову на коліна, сидячи на підлозі, і в такій позі молився.
За вікном почав світати Божий день, На даху тюрми цвірінькали горобці, а може і крикливі малята ластівок чи горобців, які чекали теж на сніданок, як ми в камері.
Я лежав навзнак на підлозі і вдивлявся в небо, яке із сірої барви поступово переходило в синю. Хмаринки-баранчики почали рожевіти. Десь іздалеку до вуха доходив гук моторів. Чимраз виразніше було чути літаки, які зближалися. Нагло ранішнім спокоєм сколихнув вибух – один, другий, третій…
Всі в камері, як на команду, зірвалися на ноги й на мить застигли, немов закляті. З десяток уст роздалося слово «війна», яке зависло в камері й добиралося до свідомости кожного в'язня.
Дмитро кинувся до мене, обійняв, очі його горіли щастям і завзяттям.
– Я казав, що тепер треба чекати з години на годину, – говорив уже без страху Дмитро, – сталося те, чого я чекав.
Десь близько тюрми хтось немов «тріпав» копи з пороху: «бах, бах, бах». Та військовики пояснили, що це стріляє протилетунська гармата й то гострими набоями. Хтось по часі кинув тяжке і гнітюче слово: «Це тільки військові вправи».
Тоді всі, якби збудилися з гіпнози, заворушилися, загомоніли, і в камері виникло два табори, два погляди. Одні твердили, що війна, другі, що військові вправи. Дмитро з Равщини найбільше обстоював думку, що це дійсна війна. Я в душі погоджувався, що війна, а, може, це тільки змучена душа того так дуже бажала.
Двері відкрилися і в них став заспаний черговий, байдужий до всього й дивився, як «посмітюх» (кримінальний в'язень, упривілейований, ситий – обслуга кухні) роздавав кожному пайку хліба. Спокій на коридорі і байдужість чергового мене переконали, що маневри. На серце налягло відчуття суму й болю.
Вже сонце піднялося на небі, як ми вставлялися в чергу з їдунками в руках, чекаючи на чай. Двері відкрилися, й по камері немов би наглий параліч перейшов; усі змовкли й дивилися у двері, де з наїженими крісами стояло п'ять енкаведистів у повному бойовому виряді, включно з протигазовими масками при боці. Міни в них були грізні й енкаведисти пильно стежили за рухом в'язнів.
Ми мовчки підходили по свою порцію чаю й верталися знову, але вже з переконанням, що таки війна вибухла.
Ми ще не докінчили пити чаю, як кілька бомб вибухли близько тюрми, й детонації сколихнули мурами, що аж де-не-де вікна потріскали. Це вже тобі не жарт! Подібне бомбардування я пережив цілих 8 днів у тюрмі в Сєдльцах, у вересні 1939 р. Тоді частина тюрми була завалена, стіни потріскали, а внутрішні сходи тюрми частинно завалилися. Яка ж доля тепер чекає тих дванадцять тисяч? Дехто оспорює число в'язнів у Бриґідках, яких за нашими підрахунками було від 11 до 13 тисяч. Згадане число виходило з такої калькуляції: за Польщі в камерах було по 17 ліжок, і кожна з них у нормальному часі приміщувала 17 в'язнів. У 1934 р., після вбивства П'єрацького, у Бриґідках було переповнення і в камері сиділо 34 в'язні, по двох на одному ліжку. В тому часі на таблиці в коридорі було зазначено стан в'язнів округло 3.500, і більше. Коли взяти до уваги, що москалі всі ліжка викинули на подвір'я, в камері було постійно до 95 в'язнів, тобто, в порівнянні з 1934 роком, їх кількість потроїлася. До того треба додати, що шпитальні камери були теж виповнені в'язнями, чого не траплялося за Польщі у Бриґідках.
Коли стало питання про долю в'язнів під «опікою» НКВД, то на думку насунувся чорний здогад: «Чи пощадять московські енкаведисти українських політичних в'язнів?» У гуманність московських комуністів ніхто з нас не вірив. Відрядження такого великого числа енкаведистів до приміщення тюрми нічого доброго не віщувало. Тому наш настрій мінявся, залежно від міркувань, які поставали в часі дискусії про ситуацію й наше положення у зв'язку з війною.