Як сумно стало в камері. Чиста пустка, всього дванадцять в'язнів лишилися до ранішніх годин суботи. Так, це була субота, 28-го червня 1941 р. Звідки мені та дата така знайома? Пригадав, це було у травні після молитви, та дата мені приснилася, чи привиділася. Тоді я думав і сьогодні думаю: «Що ця дата мені принесе?»
Я повів ліниво очима по присутніх, яких було як раз стільки, скільки апостолів. Подумав, чи може бути й серед нас Юда? Всі сиділи тихо, прибиті, заглиблені кожний у свої думки. Ніхто не говорив, ніхто не користав із великого простору камери, щоб хоч раз добре пройтися, як звичайно буває в тюрмі.
На дворі сірі хмари або мряка. Закрилося синє небо, яке було чисте перед тим. Казимирівською вулицею далі їхали авта на схід. Не було чути того ранку жодної стрілянини, яка кілька разів повторювалася попередніми днями. Того ні я, ні ніхто інший не міг вияснити: що це за стрілянина могла бути в околиці Бриґідок? Вона вибухла нагло, спершу з одного боку, а відтак з усіх боків. Наче б на тюрму хтось наступав, а енкаведисти завзято боронилися.
Мабуть це було в четвер перед обідом. У часі такої стрілянини на Казимирівській вулиці стояв танк і завзято стріляв із гарматки, аж мури дрижали. Ми були переконані, що це вже йдуть вуличні бої за Львів. А мені до голови прийшла ще одна думка: може Леґенда-Климів зі своїми підпільниками хоче здобути тюрму й таким чином заощадити зайвих жертв? Та все таки я нічого конкретного не міг знати, що там діялося в околиці Бриґідок. А може в такий спосіб відбувалися масові розстріли над ямою, а постріли на вулиці мали маскувати постріли в середині тюрми? А все таки знову захотілося почути таку стрілянину, бо тоді серце наповнялося надією. Та в суботу рано був цілковитий спокій.
Навіть енкаведисти ходили поволіше і втомлено. Вони гнали свої жертви коридором мовчки, не жартували дурнувато, їх очі були підпухлі й голос захриплий. Тільки подумати, увесь тиждень без відпочинку виконували свою стахановщину енкаведисти у Бриґідках!
Не раз здавалося, що рух на вулиці завмирав цілком, то знову прокочувалася якась валка червоної армії. А фронтових боїв не чути, й це для нас було найгірше. Ще година дві, й наша група в камері перестане існувати. Якби для підтвердження здогаду двері відкрилися і один енкаведист змученим захриплим голосом наказав:
– Давай, все вихаді!
Підводилися зі своїх місць теж ліниво й неохоче. Не було ні бунту, ні спротиву. Послушно, зрезиґновано тягнули свої ноги, як колоди. Човгали по підлозі босими ногами, а голова ходила ходором.
Ідемо, немов п'яні до виходу. Отак закінчується життєвий шлях людини, яка боролася за кращу долю народу. Тепер вимучена до краю і зморена голодом із порепаними губами від браку води, йде слухняно на смерть. Та чи в такому стані людина мала б іще силу ставити хоч би найменший спротив?
Одначе мені пригадалася моя постанова, що на подвір’ї буду тікати хоч би останками сил, і з тим я доходив до дверей. Але на наше здивування нас не повели до сходової клітки, а спрямували вглиб коридора, звідки виходу на двір не було.
«Певно нас постріляють там, у куті!» – майнула в голові думка, і я насторожено прислухався, коли відкриються замки від крісів. «Як впаде перший постріл, – впало мені на думку, – я перший упаду і вдаватиму мертвого».
Кілька метрів до кінця коридору видалися довгими кілометрами. Хвилина часу здавалася вічністю. Холодний піт виступив на обличчі. Вже хотілося, щоб кінець прийшов якнайскорше. Нерви не витримували.
Але всім у житті керує Вища Сила, так і тим разом сподіваний кінець іще не прийшов. При дверях останньої камери в куті нас притримали, відкрили двері й казали зайти до середини. В камері вже було біля 65 осіб, яких зігнали з інших камер того відділу.
За кілька хвилин двері знову відкрилися, й «на око» енкаведист викликав кількох в'язнів та закривав двері. Ще не затихла серія з автомата чи крісів, яка перервала тоненьку нитку життя кількох друзів, яких і прізвищ ми не мали нагоди почути, як над містом із свистом пролетіло гарматне стрільно в бік Винник і там вибухло.
Стрільна перелітали одне по одному. Настрій у камері покращав. Було ясним, що позиції німецьких гармат стоять недалеко від міста. Це вперше ми почули постріли з фронту. Ні один постріл не впав з боку Винник.
Несподівано над тюрмою, низько пролетів німецький розвідувальний літак. Виглядало, що німці почали наступ. На хвилину зродилася в нас надія, та хтось песимістично заявив, наче каменем потрапив у саму душу:
«Поки прийдуть до міста німці, то за той час енкаведисти встигнуть нашу жменьку викінчити до кінця».
Справді, якщо викличуть із камери біля десяти груп, в живих ніхто не лишиться. Логічно виходило, що песиміст має рацію.
На всякий випадок я хотів десь скритися перед оком енкаведиста, якби він знову почав викликати «на око». Тому я сів якнайдалі від дверей і з болючою приємністю прислухався до шуму гарматних стрілен. Було приємно й боляче водночас; хвилина визволення може прийти скоро, серце раділо самою надією. Та до свідомости приходила друга думка: ану ж здобуття міста припізниться на годину-дві й енкаведистам вистачить часу, щоб нас до решти вимордувати, щоб і свідка не лишилося?
Коло мене присівся молодий, сильно збудований брюнет, смагляве обличчя якого вказувало, що він недавно у тюрмі. Це був Володимир Вітеркуш із Буковини, який у травні приїхав транспортом із Чернівець з іншими членами ОУН. Хоч він цілий тиждень не їв, як ми всі, то все таки виглядав здоровіше й сильніше. Сила й енергія пробивалися з його очей.
На наше здивування, енкаведисти довший час не відкривали дверей. Підслух під дверима виявив, що на коридорі нікого немає. Я просив Вітеркуша вилізти на вікно й поглянути, що діється на подвір'ї. Він довший час сидів на вікні, й до нього ніхто не стріляв.
– Ні живої душі! – весело заявив Вітеркуш.
Я просив, щоб інші мене підсадили теж до вікна, й ми разом із Вітеркушем зорили. Праворуч простягався тюремний бльок під кутом 90°, і в його вікнах де-не-де теж появилися голови в'язнів. Ми почали перекликатися, ніхто нам не перешкоджав. Почекали ще кільканадцять хвилин, щоб не впасти жертвою провокації, й почали знову розбивати двері, закликаючи це саме робити в іншому бльоці. Ми ніби спішилися, вдаряючи своїми виснаженими тілами об двері, але це так виглядало безнадійно й безсило, що вкінці люди охляли, сопіли, пітніючи, й сідали на підлогу.
Надії на розбиття дверей не було.
35. ВОЛЯ
Я все ще сидів на вікні, тримаючись руками залізних ґрат, наче виглядав порятунку зі світу. На подвір'я увійшла старша жінка-селянка. Ламаючи руки й обтираючи сльози, вона поглядом водила по вікнах тюрми і в розпуці кликала:
– Володку, сину, де ти є?
В її голосі відчувалися біль і тривога, бо яма із трупами на подвір'ї нічого доброго матері не говорила. О, такі жнива московського окупанти побачила знедолена українська мати.
Я просив горем прибиту жінку, щоб покликала людей із вулиці, які могли б розбити нам двері і звільнити нас на волю. Та мої прохання не доходили до свідомости заплаканої матері.
– Тітко, ваш Володко є тут! – мусів я сказати неправду в такій трагічній хвилині. Тим я хотів приневолити жінку покликати поміч із світу. – Ми не можемо самі розбити дверей, тож мерщій покличте людей.
Жінка довго дивилася в наше вікно і без слова, поволі пішла до брами. Та не дійшла вона ще до другого бльоку, як з того напряму на подвір'ї появилися чоловічі постаті з пістолями в руках. Вони підбігали одинцем, розглядалися по подвір'ї і перший з них давав якісь доручення. Ступали обережно, якби ходили по замінованих полях, і незабаром їхні кроки почулися на коридорі. Кілька сильних ударів по дверях, і замок відскочив.
На порозі появилося двох молодих підпільників. Інші розбивали камери, які були порожні. Між ними був один із кухарів (посполитий в'язень), який розділював зупу в'язням. З іншими він вийшов із Бриґідок уночі з вівтірка на понеділок, коли НКВД опустило тюрму. Він польською мовою пояснював про розклад тюремних забудувань.