Городецькою вулицею все ще відступала червона армія. Мешканці дивувалися, скільки то тих большевиків набралося в прикордонній смузі.
Вночі ми самі сторожили й були чуйні на небезпеку, якщо б під св. Юр підходили большевики з метою ревізії – тоді нас мали вивести непомітно в город.
В неділю досвіта мене змінив на варті хтось із друзів. А тому, що я не хотів спати, вирішив зайти на вул. Лонцького, де містилося т. зв. «спецотдєленіє» НКВД. Мене ввесь час тягнула туди якась сила, і я пішов просто зі стійки.
На дворі сіріло, й поки я зайшов до Політехніки, сонце почало сходити. На вулицях міста не було видно ні зайвої душі. По дорозі я не стрінув ані авта, ні доріжки, трамваї теж не ходили. Я відчував страх, наче б опинився у вимерлому місті. До мене не долітали жодні звуки, тільки спів пташин, які вітали сходяче сонце.
З вулиці Лева Сапіги я звернув на Лонцького, з якої брама до тюрми була відкрита.
На подвір'ї під муром на правому боці лежало дуже опухлих і скривавлених п'ять або шість трупів, над якими роїлися мухи. Я вирішив зайти до бюр, де відбувалися допити в'язнів, і мав надію знайти документи в нашій справі. Ішло мені про те, хто міг мене здеконспірувати в тюрмі. Про це можна було довідатися з документів у моїй справі. Та я дуже розчарувався, коли у всіх бюрах не знайшов навіть зайвого клаптика паперу. Всі шафи й шухляди були порожні.
Я перейшов до нового будинку, в якому містилася тюрма. Камери були порожні. Виходячи на подвір'я, куди нас водили на прогулянку, я мусів перейти попри дижурну залю. Її двері були навзтіж розкриті, й на вид жахливого образу я задубів. Заля була завалена трупами, скиненими на купу до висоти півтора метра. На верху тієї страшної піраміди лежала молода жінка, напівгола. Ясне довге волосся розсипалося в неладі, лице як з білого мармуру (не було опалене сонцем), а голі груди були розтяті. Я догадувався, що цю жінку постигла страшна смерть і наприкінці вона була насаджена на сам вершок скирти трупів, як самоцвітна корона на глум насилля й мордування московсько-большевицької влади двадцятого століття.
З купи трупів виставали де-не-де голови, й які свідчили, що замордовані були в'язні із зарослими бородами, а теж люди, приведені зі світу, бо лиця їх були обголені й засмалені сонцем.
Я стояв, як укопаний, годі було рушити ногами, але думка працювала. Дивився на тих трупів і думав, що не багато бракувало, і я так був би лежав між ними, холодний, байдужий до всього, як оце ті переді мною. Серце стиснув біль і жаль що не стало тих людей, які не дочекалися стрінути волі. Я почував себе, немов би винним перед ними, чому я мав щастя втішатися волею й життям, а не вони?
Я намагався розпізнавати обличчя, але нікого не пізнав. Думкою молився за їхні душі і просив Всевишнього нагородити їх вічним щастям за їхні муки на цьому світі.
Я вийшов на велике подвір'я, де нас виводили на прогулянки за загородою з високих дощок. Під муром були сліди паленого паперу, а ближче виднів викопаний рів. Я підійшов до нього і побачив знову трупів на дні ями, яка мала форму довгого прямокутника, завширшки два метри, а довжини на кільканадцять метрів. З одного кінця прямокутна яма була засипана свіжою землею до такої міри, як була виповнена трупами. До кінця ями від трупів було порожнечі ще на яких чотири метри. Трупи помордованих вказували, що це були люди зі світу, не з тюрми. З тим образом я відійшов з тюрми на Лонцького.
Вертаючись до св. Юра, я теж не зустрічав нікого по дорозі. Вернувшись до св Юра, оповів всім, що побачив на Лонцького, і вкоротці мене повідомив один монах, що для нас буде відправлена Служба Божа в каплиці. Туди мене завели, і я вперше на волі, на Службі Божій, подякував Богові й Матері Божій за опіку наді мною.
Зі Служби Божої ми пішли на сніданок, який приготовляли монахи. Один із монахів оповів мені, що їхні запаси майже вичерпані, й вони не знали чи ті рештки нам давати, чи тримати на тяжчі часи. З тією думкою пішли вони порадитися до Митрополита Кир Андрея, який відповів так:
– Брате, дайте їм те, що маємо в запасах. Як будемо голодувати, то всі разом. Вони (тобто ми, в'язні) й так натерпілися багато.
– Кажу вам, – продовжував монах, – наш Митрополит то свята людина. Ви певно не знаєте, що коли ви вчора застукали до брами, то ми боялися вас пустити через пересторогу НКВД, яке заповіло, що якщо знайдуть когось із неприголошених, то всіх постріляють разом із Митрополитом. Тому ми знову радилися з їх Ексцеленцією, що нам зробити? І Митрополит так відповів:
– Пустіть їх, вони потребують нашої опіки. Що буде їм, то буде й нам.
По сніданку один монах повів мене до палати й показав мені велику бібліотеку. В мене було велике бажання, хоч би здалека, побачити Митрополита, але я не мав відваги про це просити.
Решта дня пройшла у підземеллях а після півночі я знову був на стійці і чекав, коли вже врешті прийдуть німці.
Я ходив по подвір'ї коло школи, то заходив до городу і глибоко вдихав свіже повітр'я, аж діставав завороти голови. Тіло було ослаблене, але духовий стан був піднесений, і я все ще думав про минулі дні в тюрмі й події, які видавалися мені наче страхітливий сон. Я думав про прихід німців і не дуже багато сподівався від них, бачачи їх поведінку в Генеральному Губернаторстві. Думав про Івана Климова й інших друзів і не знав, чи стріну когось із них, чи живуть, чи може, загинули в підпіллі або тюрмах. Серед таких роздумувань я не спостеріг, щоб тієї ночі відступала червона армія. Остання група переїхала танками десь опівночі, й потім настала повна тиша. Я вийшов на вулицю Петра Скарги.
37. НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРАПОР
Поволі сходив кам'яною вулицею вниз до Городецької. На небі зорі блідли, а там десь поза Оперовим театром рожевіло небо. З боку Янівської доносилися звуки моторів. «Німці надходять!» – подумав я.
І не довго треба було чекати. З Городецької на Петра Скарги вийшла група людей і, коли зблизилася, я з-за рогу кам'яниці пізнав німецькі однострої. Я не відважився вийти їм назустріч, бо могли мене взяти за шпигуна.
Група вояків із кулеметом на плечах увійшла однією брамою в сад Свяююрської гори й обходила катедру з боку від Городецької вул.
За Городецькою десь від вул. Янівської засвітилася зелена ракета. На дворі вже дніло.
З вул. Бема через Городецьку на Петра Скарги маршувала сотня в повному бойовому виряді. Відгомоном лунали вояцькі тверді кроки на порожніх вулицях. Сотня маршувала під гору і ще не дійшла до місця, де я стояв на хіднику, як із кам'яниць і бічних вулиць почали виходити мешканці міста. Все, що жило, вийшло дивитися на німців. Заповнили ввесь хідник. Я стояв серед маси народу, почувався дивно чужий і не знав, що із собою робити.
Колона війська зрівнялася зі мною. Напереді йшов молодий щуплий вояк із пістолем при боці, задивлений на храм св. Юра. З боків посипалися на вояків квіти. Вояки хапали їх і закричали «Слава Україні!».
Я остовпів. – «Хитрі німці, знають, як собі прихилити мешканців міста!» – подумав я і був нерадий, що дівчата кидають їм квіти.
Не зчувся, як товпа народу рушила мене з місця, і я проти волі плив у людській течії, яка побіч вояків посувалася під гору. Вдивляючись у плечі молодого старшини, що провадив сотню, я таки добре позлостився, коли побачив, що до нього енергійно приступила молода панна і вручила йому китицю червоних троянд. Він пристав, привітався й поцілував панну, яка дотримувала йому кроку.
Цей випадок я оцінив як аморальний. Де ж таки, українська дівчина цілується з німецьким вояком, ще й публічно!..
Вояки із закоченими рукавами, засмалені сонцем й запорошені усміхалися з гордістю переможців і час від часу віталися «Слава Україні». Я навіть дивувався, що в них «л» не виходить м'яко, як звичайно в німців. Не «слява», а таки «слава». Люди теж кричали «слава», підходили до вояків, віталися на ходу, говорили щось, і я знову дивувався, що стільки українців знає німецьку мову.
Як м'яч на хвилях моря, я плигав під гору з народом і сам не знав, де та хвиля пристане. Закрутили трохи ліворуч, і перед нами вже було видно профіль головної брами св. Юра. А на горі, десь з Єзуїтського городу, від Міцкевича й від Матейки вулиць лавами сунув нарід до українського духового центру – св. Юра. Ким і чим зрушений цей нарід, як на команду, йшов з усіх сторін на гору св. Юра? Всі йшли з вірою, що там знайдуть те, чого шукають. Так і ми перед двома днями йшли теж із Бриґідок під покров св. Юра.