Я звернув погляд на головну браму св. Юра й саме в ту мить над брамою розвинувся синьо-жовтий прапор. Великий і новий повис на щоглі, що була прикріплена на вершку брами. Колона війська підходила під браму. Напереді хтось подав команду і у відповідь ціла сотня в один такт сильно вдарила чобітьми об брук вулиці й усі вояки витягнулися на «струнко» звернули свої погляди на український національний прапор – по військовому віддали йому честь.
Ще одна несподіванка, яка заскочила мене: німці віддали почесть українському прапорові! В мене гнів на німців за Карпатську Україну почав дещо відходити, але не було віри, щоб німці могли бути добрими союзниками України.
Колона війська ввійшла в браму св. Юра і заховалася за нею. Маси народу теж влилися через браму, як сильні хвилі ріки, пориваючи мене немічного, розгубленого через перехід брами. Нарід завирував, як бурхлива вода на оболонях, і зупинився. Замала була площа, щоб усіх помістити…
Нагло до мене долетіли різкі слова української команди… Я сам собі не вірив, чи це тільки причувається, чи дійсність. Я відчув, що в мене росте сила, разом із цікавістю, тож почав пропихатися до того війська в німецьких уніформах.
Ось уже недалеко, ще кілька кроків і стану близько молодого командира, який давав своїм воякам розпорядки українською мовою… Де я чув той голос? . .
Нарід стіною стояв поза мною, а я, як зачарований, вдивлявся у плечі командира й повільними кроками зближався до нього. Чи Роман, чи тільки подібний голос?.. Я простягнув руку, щоб його торкнутися, бо все ще мені здавалося, що це кошмарний сон… Командир випадково, чи відчув мій погляд, відвернувся, й наші очі стрінулися. Його погляд був скупчений, навіть різкий, але тільки на мить, а потім розсміялися скорше ніж ворохнулися уста. З розкритими раменами він підступив до мене, обняв і поцілував. Усе ще тримаючи мене двома руками за плечі, вдивлявся в мене й тоді вимовив моє ім'я:
– А ми тебе вже поховали! – Уста у нього сміялися, але не вдалося йому скрити сльозинки.
Так само як тоді, у Грубешові, коли прощав мене на невідоме. Тоді був у нього погляд сумний. Сьогодні радісний, але та сама сльозинка.
– Романе, як я тішуся… – це все, що я міг сказати на привітання.
– Ти мусиш негайно, як приїде Ленкавський, зголоситися до нього і викреслити себе з реєстру упавших, а свою фотографію забрати з архіву… Нам донесли, що ти згинув, – говорив Роман Шухевич і забув, що рядами стоїть його сотня. – Вибач, я мушу хлопців звільнити.
Звернувся до свого вояцтва й давав кінцеві розпорядки. До мене приступив один із вояків, молодший Свистун з Ордова, і ще декількох моїх знайомих.
– Романе, що це за військо? – я не міг втерпіти з цікавости.
– Це зав'язок майбутньої Української Армії, – твердо і з переконанням сказав Шухевич.
В той час до нього підійшов молодий, стрункий мужчина, що ростом нагадував Івана Климова. Він при виструнченій поставі подав Романові якусь довгу кличку. Я з дискретности відвернувся, щоб не чути організаційних таємниць. Обидва про щось коротко поговорили, а тоді Роман представив мені його як «Ігор». Я догадувався, що це міг бути провідник ОУН на Львів, а, може, Львівську область.
Насувалося мені багато питань, але цього всього годі було сказати нараз. Та більше говорив Шухевич, а то й доручав.
Він вимагав від мене, щоб я став тимчасовим комендантом міста й організував команду. Постійна команда є визначена і, на її чолі стоїть Євген Врецьона.
Я ніяк не міг погодитися на таке велике, хоч тимчасове становище, тож щиро просив Шухевича, щоб призначив когось іншого, військового.
– Тобі у всьому допоможе Ігор! – наполягав на своєму Шухевич.
Я все таки не погоджувався й заявив, що не почуваюся на силах піднятися того діла.
Ми погодилися, що я мав згодом підібрати відповідну людину на тимчасового коменданта міста Львова, а Роман Шухевич її затвердить.
– Треба щось сказати до народу, – почав Шухевич, – найкраще, як би ти поінформував людей, що буде проголошена українська держава, що постане уряд і щоб усі помагали в розбудові молодої держави.
І до того я не мав відваги. Перед собою я ще в житті не бачив стільки скупченого народу. Я просив, щоб він сам сказав щось до людей.
– Тобі зручніше, всі бачать, що ти вийшов із тюрми. До твоїх слів поставляться з довір'ям. Мене можуть прийняти як німецького вояка.
Не було ради, я відійшов від Шухевича трохи вбік і почав говорити. Говорив коротко. Коли я сказав, що буде проголошена українська держава – нарід оплескував довго цю радісну вістку. В той час я мав нагоду побіжно впорядкувати в голові кілька думок. Я закінчив тим, щоб усі здорові, здатні носити зброю, військові й не військові мужчини готові були на все, якщо того вимагатиме українська справа.
Я чув, що на лиці був червоний і спітнів із поденервовання.
Ігор познайомив мене із Стариком, який був із цілою групою членів ОУН. Старик мав мені допомагати людьми, інформаціями щодо організування тимчасової команди. Шухевич піддав думку, щоб якнайскорше опанувати місто й навести порядок. Тож ми зарядили негайну реєстрацію всіх військовиків, старшин і підстаршин.
Через годину Роман Шухевич знайшов замордованого свого брата Юрка на Лонцького в незакритій ще ямі.
Старик із людьми розклали столик на подвір'ї і почали реєстрацію військових мужчин. Реєстровані переходили на друге подвір'я (перед школою), і я знову мав до них коротку промову, зв'язану з моїм пляном щодо забезпечення цілого міста перед всякими несподіванками з боку поляків. Сам я не мав військового нормального вишколу, не знав добре міста і його стратегічного розташування, але добре пам'ятав події з першого листопада 1918 р., прочитані у книжці Кузьми «Листопадові дні».
Тож кермуючись критичними зауваженнями автора з листопадових подій, я вважав за доцільне вислати окремі групи із призначеним комендантом на такі головні пункти міста: головна станція, залізничні верстати, Підзамче, Арсенал, газівня, електрівня, водопроводи, поштовий дім, ратуша, й більші будівельні об'єкти міста.
Кожному такому відділові окремі члени ОУН, якими диспонував Старик, роздавали зброю із совєтських магазинів, а я подавав основні напрямні, в чому суть безпеки міста. Відділи мали у своєму складі від дванадцяти до сорока осіб, залежно, на який пункт були призначені.
Коло мене були приявні військовики, які знали місто, і за їх порадою я давав інструкції. Нікому не перешкоджало те, що я був відносно молодий, жалюгідно презентувався своїм зовнішнім виглядом в'язня, не голеного, не стриженого й у брудних та пом'ятих лахах. Приявні знали, що цей обов'язок на мене наклав командир Українського Легіону, сотник Роман Шухевич, а свідомість людей, що в місті стаціонує добре узброєна сотня Легіону, давала більшої певности українському становищу.
Всі раділи, що буде проголошена українська самостійність, що творитиметься український уряд. Не було в той час ні політичних противників українського націоналізму, ні старших і молодших, досвідчених чи менше досвідчених, усі почувалися дітьми однієї України і всі без вийнятку хотіли служити своїй вітчизні, не зважаючи на те, хто дає почин подіям історичного значення. Грядуча велика хвилина наказувала всім українцям: одним фронтом іти до найвищої мети – волі України.
Коли я говорив до формованого відділу й висилав його на призначене місце, я почув за собою знайомий голос: «Федоре!»
Яка була для мене радість, коли я побачив за собою худого і без зубів, але підголеного й в елегантному убранні Омеляна Матлу, якого забрали з нашої камери на Замарстинові ще перед моїм відходом на Лонцького.
Ми привіталися, як брати, поцілувалися й довго гляділи собі у вічі.
Він урятувався з-під трупів на Лонцького ще у вівторок рано, тобто 24-го червня.