Я дальше зарядження відділами передав Старикові, а сам почав розмову з Омеляном Матлою про це, щоб він прийняв пост тимчасового коменданта міста. Омелян не погоджувався, але я оповів про вимогу Р. Шухевича, що маю повновласть від нього підібрати відповідного коменданта. Тому що він поручник польської армії, на такий пост надається як військова людина, обізнана з положенням міста, має знайомих людей у місті і його ім'я є відоме через брата Зиновія, судженого на кару смерти 1934 р. Омелянові я виявив своє правдиве прізвище і сказав, що я із Зенком сидів в одній тюрмі.
– Я все був переконаний, – усміхнувся Омелян, – що ти не є Федір.
Не довго вже мені довелося намовляти Омеляна. Він прийняв пост тимчасового коменданта міста без церемонії номінації, просто на подвір'ї св. Юра, який був свідком не одних історичних подій.
Свідками розмови було більше людей, жадібних до всіх новин, які були учасниками перших кроків організації української державности, української влади у Львові. Це були молоді студенти, старші військовики, які чекали тільки нових доручень, щоб могти щось корисного робити для України.
– Тепер маємо нового коменданта, – жартома я сказав до гурта людей. – Потрібно ще нам комендатури, відповідного приміщення.
Хтось зі студентів піддав думку, що добрим місцем на команду була б Львівська політехніка, й ми пішли під Політехніку. За нами невідривно йшли студенти, на яких, як сказав Старик, можемо покладатися.
Серед тих студентів був один брюнет, низького росту, якого я першого пізнав у забудованнях св. Юра ще попереднього дня, в неділю. Велика шкода, що я не пам'ятаю його прізвища. Він мав великі організаційні здібності, бистрий дорадчий ум і мені в тих перших днях знаменних подій багато поміг.
– Об'єкт завеликий, можуть зайняти німці для своєї армії, – висловив я думку про Львівську політехніку.
– Дім Сакракерок, – сказав брюнет, – буде найкраще надаватися.
Й ми гуртом пішли до дому Сестер Сакракерок. Брюнет сам полагодив формальності з начальною ігуменею Сестер Сакракерок, і ми зайняли одно крило дому, в якому містилася школа.
Я з дива не міг вийти, як то сталося, що за не цілих дві години ми мали сяк-так улаштовані бюра. Стояли бюрка з писальними чашинами, десь появилися молоді панянки-машиністки. Було дві пані, перекладачки на німецьку мову, одна з них старша пані Гусаківська. Десятки молодих студентів готові були виконати кожний наказ команди.
Головний голос мав О. Матла, з яким ми все обговорювали про розподіл певних відділів та призначення начальників відділів. Мене переслідувала настирлива думка довідатися про долю його сестри Оленки. Так кортіло мене запитатися Омеляна про неї, але якось не випадало в такі поважні хвилини турбуватися незнаною дівчиною, яка мені ввижалася ще від часу тюрми в Равічі, де я мав нагоду пізнати Зенка Матлу. Тоді не одного із в'язнів жартома називали майбутнім шваґром Зенка. Звісно, про Оленку тоді вже часто говорилося, і всі пророкували, що Лемик Микола має найбільші можливості стати шваґром Зенка.
Нашвидку ми створили такі відділи: господарський, що його очолив Пасіка (шваґер Равлика І.) і до якого належало урухомити все життя міста: транспорт, світло, газ, водопроводи, прохарчування населення й т. п.; мешканевий – на чолі з тим брюнетом, прізвища якого не пам'ятаю, і карний, очолений Данилюком.
Кожний із начальників мав право мати своїх підреферентів для окремих справ, залежно від потреби. Всі підлягали безпосередньо Матлі, а я був наче б його заступником. Ніхто того ясно не сказав, але коли Матла виходив із бюра, то дав мені напрямні, що треба зробити, і всі в бюрі мене вважали за заступника.
Тяжко мені було зрозуміти, як населення міста так скоро довідалося про команду міста, перед якою стовпилося багато людей. На брамі стояли озброєні вартові і пропускали до команди тільки тих, що хотіли поладнати деякі справи.
До бюра увійшов німецький старшина в асисті ще двох вояків і повідомив, що населення мусить здати всі свої радіоапарати на один збірний пункт. Ми просили, чи не можна того розпорядку пристосувати тільки до підозрілих у комунізмі осіб. Та старшина такого розпорядку не міг змінити, бо він був висланцем від гол. квартири фюрера. Ми погодилися на прохання старшини відбирати радіоапарати в нашій команді, з думкою робити можливі вийнятки, якщо йде про українців.
Не минуло багато часу, як до команди почали люди приносити свої радіоапарати. За окремими дозволами команди багато українців забирало свої апарати додому. Ми це робили з певним риском, але в разі потреби мали ручитись за тих людей.
В тому часі рівночасно організувалися в місті комісаріяти української міліції. Тією справою займався О. Матла, й він назвав мені деяких комісарів: сот. Огоновський, пор. Левицький, сот. Харкевич й ін.
До команди приходили часто зв'язкові від різних пунктів, де стояли наші залоги, із зголошенням випадків крадежів чи розбиття магазинів місцевим шумовинням. Команда кермувалася тим, що все добро, яке було державним за совєтів, належить тепер до української держави, тож потрібно його зберігати й охороняти. Хоч озброєні стежі, із синьо-жовтими опасками на руках, густо проходжувалися вулицями, то все таки не вдалося вповні перешкодити розтягуванню майна зі складів і магазинів.
Із розбитих баз усі запаси ми звозили на команду і з харчів сухими пайками приділяли для міліції і на ті пункти, де стояли наші залоги.
Люди дивувалися, що на базах було так багато всяких харчів, високоякісних виробів консерв, чаю й кави, цукру, борошна і всяких круп тоді, коли для населення майже нічого не лишалося: за всім треба було вистоювати в довжелезних чергах. Виходило, що ті бази були розподільнями для високої кляси партійців і НКВД, влади «рабочого класу». Ось такою була московська комуна.
Від першого дня нашого урядування в домі Сакракерок почали приходити мешканці міста, які постійно жили з дітьми у вологих сутеренах. Вони просили дозволу зайняти горішні мешкання, які опустили большевицькі вельможі, втікаючи на схід. Наша команда давала такі дозволи на письмі до часу, поки мешканевої справи не перебрала на себе новоорганізована домоуправа. Всі ті родини були дуже вдячні, і в той спосіб ми дали їм рекомпенсату за довгі роки тяжкого життя в сутеренах, де діти часто набиралися туберкульози й ревматизму.
Ще першого дня нашого урядування до команди зголосилися на побачення зі мною моїх двох найкращих друзів. Вугляр (правдиве прізвище Володимир Лобай) і Микола Свистун. Це була радісна хвилина для нас.
– Привіт від Івана Климова, тепер «Легенди», – сказав Вугляр, – він завтра тебе відвідає.
– Я казав, Бодю, що мої черевики тебе винесуть із найгіршої халепи! – говорив Микола Свистун і приглядався до своїх черевиків на моїх ногах. При тому він широко усміхнувся та поглянув на мене з-поза грубих рогових окулярів.
– Богдане, – почав Вугляр, – але ґардероба на тобі заслуговує на співчуття, тож маєш на початок. – При тому він витягнув якийсь банкнот і впхнув до моєї кишені.
– Ти вічний «Ходя» – (часто мене кликав так Свистун через мою подібність, як він казав, до китайця) – і я був би скнира, якщо б не дав тобі на штани, які конечно треба змінити. Мої черевики далі носи, вони ще міцні, можуть тебе, не дай Боже, винести і з німецької халепи.
Приємно ми провели нашу першу зустріч. Це ж двоє моїх найкращих друзів, які поза боротьбою з ворогами України нічого більше собі не бажали. Серце раділо на згадку про Івана Климова, який живий і здоровий мав прийти до мене наступного дня.
38. АКТ 30-го ЧЕРВНЯ
Того пам'ятного понеділка 30-го червня ми всі працювали в команді, і ніхто з працівників не думав іти додому, з уваги на вийнятковий стан у місті. Десь біля 10 год. вечора нас повідомив Чорнявий, що зараз надаватимуть через радіо важливу подію. І дійсно, за пару хвилин ми почули в радіоапараті приблизно таке повідомлення:
«Увага, увага! Говорить Львів! Подаємо до відома всьому українському народові й цілому світові, що «волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України…»