Ми посідали, й Іван відразу приступив до ділових справ, бо, як казав; «ти багато не знаєш новин». Вісті були грізні й невеселі. Степан Бандера вже в той час був під домовим арештом. У Берліні казяться із приводу відновлення української держави. Провід ОУН приготований на ліквідацію українського уряду, й тому частина членів ОУН не виходить із підпілля. Треба приготовлятися до боротьби з німцями. Частина членів, яка бере явно участь в уряді й адміністрації, є приготована на арешти й готова понести всю відповідальність за Акт 30-го червня. А наразі організовані Похідні групи ідуть маршем на східні області України.
Так побіжно мені передав Іван Климів невеселі новини. Хоч я німцям не вірив ще від часів Карпатської України й думав, що українська держава не проіснує довго, але зі слів Климова виходило, що вже треба приготовлятися до боротьби з німцями. Найбільше переконливо говорив факт, що Бандера сидить під арештом. Іскорка моїх сподівань, що німці таки погодяться з доконаним фактом проголошення української держави і ліквідацію її перенесуть на значно пізніший час, після слів Івана погасла. На душі було тяжко. Підпілля, чергова боротьба з новим окупантом стояли переді мною як реальний факт. Климів ніколи себе й інших не потішав. До справи все підходив дуже тверезо й реально. Тому вже сумнівів у мене не лишилося жодних.
Я теж коротко, в загальних рисах переповів долю нашого Першого Пробойового Відділу, переживання в тюрмі, про чільних членів ОУН, з якими я стрічався, або про яких чув у тюрмі. Климів ставив питання про деяких членів, головно цікавився Гриневим й Арпадом Березовським. Наказав написати все про Арпада, про його переживання й поведінку взагалі, та списати всі прізвища членів ОУН, яких я знав і про які чув у тюрмі. Я погодився про все написати. Мене зокрема цікавили події у Кракові і Другий Великий Збір.
– Про це поговоримо іншим разом, – сказав Іван Климів. – Частина членів ОУН відійшла від організації (мав на думці мельниківців), в організації в середині зайшли деякі зміни. От, хоч би на привіт «Слава Україні» тепер відповідаємо «Героям Слава». Ти все відповідав «Вождеві слава» і тебе мали за мельниківця.
Я сміявся, бо для мене поняття мельниківець, чи бандерівець було зовсім чуже й незрозуміле. Мені відповідала концепція побудови української держави, незалежно від того, чи того німці хочуть, чи ні. ОУН ніколи не узалежнювала своєї політичної дії від зовнішніх чинників.
Зі слів Івана Климова ясно виходило, що ОУН продовжує свою незалежну українську політику, яка відповідає народові, чого я вже мав наявний доказ і міг переконатися зі слів згаданих різних делегацій з міста і провінції. Знаючи, що тій групі членів ОУН, яким акт проголошення відновлення української державности 30-го червня був осоружний, для мене питання «куди мені належати» зовсім не існувало. Коли б наприклад, під текстом проклямації відновлення української державности був підписаний полк. А. Мельник, а не С. Бандера, я з певністю був би пішов із групою полк. А. Мельника. Нас із львівської тюрми Бриґідок вийшла не велика група, і всі так думали, як я.
Та крім питань внутрішнього порядку ОУН, я хотів теж знати, як собі давав раду Іван Климів на пості Крайового Провідника та що робив Вугляр?
– Брате, – відізвався Вугляр, – не раз ми були на возі й під возом. Часто одною ногою стояли на другому світі і, як бачиш, «лихе не пропало». Ой, ще будемо бити німоту! – і при тому Вугляр аж затиснув зуби.
Це завжди в нього так бувало, коли він хотів підкреслити твердість своїх переконань.
– Володку, – це до Вугляра Климів, – розкажи йому про нашу пригоду з-перед трьох днів… Ні, краще вже завтра, бо нам треба йти.
Іван Климів запросив мене заскочити на вул. Руську до Проводу ОУН, питати за ним, і мене пропустять. Попрощалися словами «Слава Україні» й відійшли. Я затявся на слові «Вождеві…» і поправився «Героям слава».
Мене ввесь час зустрічали приємні несподіванки. Може це були речі нормальні, але для мене, колишнього в'язня все видавалося гарним, надзвичайним. І ось того вечора, коли я був під враженням зустрічі з Іваном Климовим-Леґендою, до мене прийшов чорнявий і повідомив, що я вже маю свою квартиру, одну кімнату в домі Сакракерок, яку сестри влаштували, бо довідалися (напевно від чорнявого), що я спав на бюрку. Я радо пішов того вечора з бюра дещо скорше, щоб раз по-людському відпочити після всіх тюремних переживань, які ще страшними привиддями блукали в моїй пам'яті, та по особливих переживаннях початків творення української державности.
Ясна, чиста кімната, одно ліжко з білосніжною постіллю й волохатий вовняний коц, який мені чорнявий подарував на мою власність, це все на мене гарно вплинуло, і я відчув радість у серці, що все таки є багато добрих друзів. Хоч усього кілька днів знайомства, одначе не забувають чимось допомогти. Яка шкода, що не можу пригадати прізвища чорнявого!
Того вечора я довго сидів на ліжку. Запах чистої постелі нагадав мені подібну обставину з 1939 р., коли ми верталися з тюрми в Сєдльцах, а Іван Климів запровадив нас кількох на нічліг до отця Чайковського в Сільці коло Кристинополя. Там теж я вперше по тюрмі спав на такому чистому ліжку.
Це заставило мене думати про Івана Климова, який усе дбав в першу чергу про друзів, а про себе ніколи. Для прикладу можна навести один випадок з Іваном Климовим, про який мені оповідав В. Стефанишин зі Сокаля.
Було це в часі польської пацифікації на ЗУЗемлях, коли польські карні відділи 1930 р. пересувалися від села до села й безжалісно фізично тортурували свідоме українське населення. Тоді теж у Сільці спіймали Івана Климова й побили його до півсмерти. Люди думали, що Іван уже помер, а поляки взяли зомліле тіло і вкинули у криницю. Не один тоді заплакав друг, мати й сестра та сусіди. І сталося «чудо».
Не минуло два дні, як Іван з'явився в Сокальській тюрмі з харчовими передачами для друзів, які були арештовані. Між ними теж тоді сидів В. Стефанишин.
Климова питали, як він почувається, і як виліз із глибокої криниці? Іван навіть не хотів про це говорити, мовляв, нема про що. Як він виліз із тієї криниці, про це ніхто не знає. Так і тим разом, не хотів сам оповідати про пригоду в селі Жовтянцях, а казав це переповісти Вугляреві.
Я вдячний був чорнявому й сестрам за кімнату, ще вигребував якісь старі спомини про Івана Климова і з тим заснув. При черговій зустрічі з Вуглярем я вимагав оповісти мені пригоду із Жовтянець. Ось як оповідав Вугляр:
«Ми ніколи не загріли більше місця, як один-два дні. Для нас ночі були повні роботи, маршів по всіх областях України, від Полісся на півночі аж до Карпат на півдні. Під прикриттям ночей ми переходили з пункту на пункт, скликали організаційні відправи, давали інструкції, накази. Це все зводилося до підготовки кадрів і населення до нової історичної хвилини української історії.
Було різно. Та ми мали щастя, хоч не раз ризикували й переїздили потягом, у якому відбувалися контролі залізничного НКВД. Ми так зручно маневрували в потязі, що нам завжди вдавалося оминути контроль. Хоч мали підроблені пашпорти, то все таки краще не пхатися біді в очі».
«В половині червня 1941 р,, – продовжував Вугляр, – ми були на Волині в околиці Луцька. Із-за кордону від Проводу ОУН Іван Климів отримав кодованого ґрипса, в якому повідомлялося про можливий вибух війни з большевиками у другій половині червня. До дня 22-го червня було побажаним, щоб Іван Климів був у Львові на своїй квартирі.
Тож ми поспішали до Львова, бо лишилося всього чотири дні. Шлях на Львів простягався прикордонною смугою і був дуже небезпечний для підпільників. Якось ми щасливо добилися до зв’язку на день 21-го червня.
На умовленому зв'язку ми не застали зв'язкового зі Збоїск, який мав на нас чекати. Ми мусіли заночувати в одному хуторі на південь від Жовтянця, приблизно за один кілометр.
Цілу ніч ми не спали. Писали відповідні доручення, накази, інструкції на шматках паперців до тютюну.
Ще було темно надворі, (22-го червня досвіта) як із боку Кристинополя понісся громовий вистріл гармати, який був немов сигналом до акції всіх родів зброї на цілу довжину кордону над Бугом.
Десь у небесах гуділи зловіщо мотори, одні літаки підлітали низько й кидали бомби на большевицькі бункери, інші пролітали в далекій височині на схід.