Прибулі зразу приступили до діла. Адьютант повідомив від імени майора Кіпки, що Кіпка з наказу фюрера являється комендантом всієї Галичини і команда міста Львова всі свої зарядження мусить видавати в порозумінні з ним. Його бюро містилося в міській ратуші.
Під кінець розмова набрала трохи приязнішого характеру, й майор виявив велике бажання купити всі серії поштових марок, які видав український уряд. Цілу розмову я занотував і обіцяв, що постараюся такі марки отримати, якщо вони справді існують. Про це я довідався вперше від майора.
Про випадок і візиту майора Кіпки я повідомив негайно Івана Климова, який зовсім тим не був заскочений.
– Це не новина, – говорив Климів. – Прем'єр Я. Стецько дістав ультиматум розв'язати уряд і відкликати акт проголошення української державности.
Хоч я знав, що німці будуть ліквідувати український уряд, але ця новина з ультиматумом мене таки заскочила, було прикро, що так коротко проіснувала наша влада.
Іван Климів приніс мені обіцяні серії поштових марок, які я побачив перший раз. Я поставив ціну 500 нім. марок, які майор Кіпка без торгу заплатив і був з того дуже задоволений.
Варто зазначити, що майор Кіпка від першого дня свого урядування у Львові прийняв гострий курс проти жидівського й польського населення в місті, а від Тимчасового Українського Правління зажадав відкликання проголошення відновлення української держави. А вслід за тим почалися арешти серед українців. Першими жертвами впали Іван Равлик, член уряду, Старик і Пасіка.
Ще того самого вечора, коли в команді був майор Кіпка з пор. О. Ч., прийшло кілька ґештапівців із списком якихось прізвищ і зажадало перевірити список тимчасово притриманих міською міліцією всяких бешкетників і злодіїв. Вони перевіряли, чи серед арештованих немає когось із списка, який мали при собі ґештапівці. Комендант варти казав, що на списку були якісь польські прізвища.
Скоро після того рознеслася вістка у Львові, що Ґештапо розстріляло понад двадцять польських інтелігентів і науковців, (і між ними був теж проф. Бартель. Це прізвище добре пам'ятаю, бо Омелян Матла казав, що до проф. Бартеля мав велику пошану й сантимент.
Проф. Бартель особисто їздив до Варшави 1934 р. й інтервеньював у справі Зенона Матли, якого польський суд засудив за діяльність ОУН на кару смерти. Проф. Бартель мав особисто говорити із президентом Мосьціцким, і фактом є, що 3. Матлу помилував президент взаміну на досмертну тюрму. Й саме через це Омелян Матла мав сантимент до проф. Бартеля.
Про долю польських інтелігентів ми довідалися вже після екзекуції, бо в іншому випадку був би Матла робив старання через пор. О. Ч. у справі проф. Бартеля.
Коли взяти до уваги, що майор Кіпка приїхав із спеціяльним відділом СС-ів і відносно скоро впорався з ліквідацією українського уряду, одних розстріляв, інших арештував і вислав до кацету, польську верхівку теж зліквідував і ще того самого року під осінь поїхав до Франції з тією самою місією ліквідувати французьке підпілля, то з цього факту можна догадуватися, що майор Кіпка був окремим відпоручником Гімлера для справ ліквідації протинімецького спротиву.
Та не довго перебував майор Кіпка у Франції, – його французьке підпілля вбило на вулицях Парижу. Це так побіжно згадую про майора Кіпку, який один із перших прибув до Львова з наміром ліквідувати український уряд, хоч на початку свого урядування про ліквідацію українського уряду нічого не згадував, а тільки жадав льояльного узгіднення з ним діяльности команди.
Хоч вимогу самоліквідації український уряд отримав, то самоліквідуватися навіть не думав. Німці зайняли вичікуюче становище, а остаточне вирішення мало прийти з Берліну. В тому часі уряд на чолі із прем'єром Я. Стецьком урядував майже вповні сформований, похідні групи ОУН безперервно відходили на східні області України, у Львові відкрився збірний пункт рекрутів, а найбільше добровільців до Української Армії. Такі ж самі вербункові пункти відкрилися й на провінції, про що мені згадував Климів-Леґенда. Загал населення ще не знав, що німці приготовляються до ліквідації української державности, все жило повним ентузіязмом, і ввесь загал стихійно у всьому допомагав молодій українській державі.
Провід ОУН реально здавав собі справу з постави німців і приготовлявся до майбутнього з ними зудару. Зайшла потреба громадити зброю й амуніцію для підпілля. Тож на вимогу Климова і я зібрав найкращі кріси та кілька новісіньких рушниць до полювання, бо це для мене був найкращий спорт. Завантажив усе це на авто й за дозволом Омеляна Матли завіз увесь «арсенал» до хати його мами на вул. Каспра Бочковського.
Двері відкрила мені пані середнього віку, я представився і сказав, що хочу переховати в хаті кілька пакунків. Мама Омеляна дивилася на мене, то на підозрілі пакунки, завиті в полотно шатер, не знала, що робити. Врешті попросила мене до хати і я з шофером почав носити карабіни. На запит, де можна б їх покласти, пані Матла вирішила, що найкраще місце у спальні під ліжком.
Ми ввійшли до спальні й на моє велике здивування побачив, що на ліжку лежить чорнява дівчина з косами, які старанно укладалися на грудях. Це була та сама дівчина, яку я бачив через вікно на подвір'ї Бриґідок у товаристві Дарці Коверко. В легкому присмерку кімнати тільки великі очі ясніли на тлі чорних блискучих кіс.
Це була сестра Омелька, яку я колись по імени викликав через вікно камери в Замарстинівській тюрмі, та сама Оленка, сестра Зиновія Матли, про яку ми всі говорили в польській тюрмі у Равічу, і сватали з нею Миколу Лемика.
Це та, яка мені не раз приходила на думку і від років я бажав познайомитися з нею. Тож, направду, це для мене була дуже радісна хвилина побачити панну, яка чудом урятувалася із Бриґідок з іншими подругами.
Я вийшов із спальні, щоб дозволити їй одягнутися, а коли мене покликали, я побачив зеленооку дівчину у вишиваній шовковій блюзочці і в чорній спідничці.
Мене манили її зелені очі, які були дуже великі на худенькому виснаженому обличчі і в думці я назвав її «Очка». На руках нижче ліктів були ще незагоєні сліди тяжкої тюремної авітамінози, де-не-де струпи ще не відпали.
Я сказав їй, що викликав її на Замарстинові через вікно.
– Я чула, як хтось із в'язнів кликав мене по імені, які проходжувалися на подвір'ї, та поки я вспіла видряпатися на вікно, в'язні вже відійшли. Я ввесь час думала, що мене хтось інший викликав (мала на думці Костя Цьмоця, з яким часто стрічалася перед своїм арештуванням в організаційній праці).
При її словах «хтось інший» в моєму серці щось защеміло і я відчув заздрощі. Мені соромно стало за себе самого, я почервонів і в душі скартав себе. Та все таки мені було цікаво довідатися, хто міг бути той «хтось інший». Я постановив, що при нагоді колись довідаюся, кого мала на думці «Очка».
В найближчу неділю мала відбутися в театрі національна маніфестація у зв'язку із проголошенням віднови української державности 30-го червня 1941. Я обіцяв приїхати автом і забрати «Очку» до театру. Виходячи на вулицю, я все ще думав про зеленооку дівчину із Бриґідок і радів, що мене стрінув такий милий випадок.
* * *
Деякі відділи в нашій команді зліквідувалися, лишився ще карний, в компетенції якого входили різні справи карно-слідчого порядку. Міліціонери приводили з міста різних притриманих авантюрників, підозрілих большевицьких аґентів, злосливих ворогів, які явно, часом по-п'яному виступали проти української державности. Це траплялося серед польського населення. Деяких треба було притримати, бо тюрми в місті були або понищені (Бриґідки), або занечищені трупами. Довелося, отже, таких притримати в пивниці забудовань Сестер Сакракерок.
Одного ранку зголосив вартовий «тюрми», що для в'язнів треба зробити приділ харчів. Тим він мені нагадав в'язницю НКВД, мої тюремні умови життя, і я вирішив відвідати в'язнів та поцікавитися їхньою долею. Дарма, що це були в'язні, вороже наставлені до української справи, я сам, недавній в'язень, відчував до них якусь симпатію.
Мене завели до «тюрми». На подвір'ї вартовий зголосив мені стан в'язнів, яких було понад десять.