Я увійшов до пивниці в асисті коменданта варти і ще двох міліціонерів. В'язні побачили, що це якась інспекція, підвелися з місць і я поздоровив їх. В пивниці світилося електричне світло, не було ні ліжок, ні матраців, стояло кілька лавок і крісел, а в куті купа вугілля.
Умовини ніяк не надавалися на тюрму. Я викликав всіх в'язнів на подвір'я, на денне світло. По-дружньому завів із ними розмову, запитував про прізвища, за що притримані і т. п. Комендант варти давав свої зауваги до поодиноких справ.
Старших віком осіб я звільнив і казав дати їм посвідки звільнення. Затримав кількох молодих осіб, які дуже зухвало поводилися й навіть не хотіли відповідати на запити. Тим, котрі лишилися в тюрмі, я пояснив невідповідні умови життя й обіцяв, що до кількох днів буде зремонтована тюрма на вул. Яховича, і там будуть кращі умови. Обіцяв я їм добрий харч, який мав бути рекомпенсатою за тяжкі нічліги.
Комендантові варти я сказав, щоб для в'язнів кожного ранку вибирав приділ із магазину комендатури. В нас кухні не було, але сестри погодилися заварювати чай. Для кожного в'язня (їх було всього кілька) я казав приділювати шматок ковбаси, консерву й відповідну пайку білого хліба. Сухий харч і гарячий чай мали отримувати три рази денно.
Я поцікавився приготуванням першого приділу в'язням і був присутній, як в'язні відбирали гарячий чай, ковбасу, консерву і хліб. Були задоволені, й один висловив свої задоволення такими словами: «Пане, з такім єдзєнєм то моґен до коньца войни у вєнзєню сєдзіць».
На прощання я дозволив в'язням бачитися з ріднею і приймати від рідні додаткові харчі. Тим разом уже всі були до мене приязно наставлені, і я відійшов із почуттям справедливости, що для в'язнів зробив усе, що міг найкращого в такому ще не унормованому часі.
*
* * *
Іван Климів організував на Руській вул. у «Просвіті» зустріч усіх колишніх українських політичних в'язнів. Харчі на те прийняття привіз член ОУН з-під Поморян Іван Гусак. Я не міг узяти участи в тому прийнятті через навал праці, але опісля шкодував, що не пішов, бо, як оповідали присутні, варто було все лишити й піти стрінути багатьох старих друзів.
На мене натискав Климів, щоб писати свої вражіння з большевицької тюрми. Врешті я почав диктувати секретарці Любі свої спостереження з тюрми. Більше уваги присвятив Арпадові Березовському, як членові КЕ ОУН. Я писав, що Арпад дуже по-геройському витримував усі тортури й не признавався, та вкінці не витримав – заломився. Це він тяжко переживав, але я висловив думку, що все таки, як член КЕ ОУН, він повинен був витримати до кінця.
Згадав теж, що я йому робив докори, чому в камері він волів перебувати в товаристві польських науковців, а обминав членів ОУН, селянських хлопців. Я подав усі справи, про які знав, і прізвища, які міг запам'ятати.
Докладно описав я перехід нашого Першого Пробойового Відділу через Буг і бій із частинами військ НКВД, та врешті про хід слідства над нашою групою. Всі трималися мужньо, за вийнятком одного члена з охорони Приступи зі Сокальщини. Одначе він не міг нічого пошкодити нашій групі, бо нікого не знав і не міг вказати, хто був учасником групи. Понад двадцять сторінок машинопису я передав Іванові Климову.
Не минуло кілька днів, як до мене прийшла Дарка Коверко й хотіла довідатися всі подробиці про свого батька о. Коверка. Я все розповів і старався її потішити. Вона мужньо прийняла найгіршу можливість долі свого батька.
При тій нагоді сказала, що читала мій спомин про Бриґідки й висловила жаль, як я міг такі критичні думки подати про Арпада Березовського. В її очах Арпад був ідеалом під кожним оглядом. Я трохи шкодував, що висловився в такому сенсі про Арпада, але моє сумління було чисте, бо нічого не сказав неправдивого.
Пишучи свої спостереження, я був переконаний, що це матеріял тільки для Климова й до архіву. А вийшло, що Іван Климів спомин давав читати ширшому оточенню. Можливо, що я був засуворий у своїй оцінці до поодиноких провідних членів ОУН.
* * *
Мабуть це було 6-го липня 1941 р., в неділю. На подвір'ї св. Юра між храмом і митрополичою палатою, з боку Городецької стояв побудований польовий престіл. Відправлялася Архиєрейська Служба Божа, в якій брало участь кількох єпископів і багато священиків. Служба Божа була в наміренні жертв, які впали з руки московсько-большевицького НКВД по тюрмах у Львові, та на інтенцію українського народу, який почав будівництво свого власного державного життя. Урочисто був прочитаний пастирський лист Митрополита Кир Андрея Шептицького до українського народу з нагоди проголошення відновлення української держави Актом 30-го червня 1941 р.
Заздалегідь я вибрав собі місце на бальконі від хорів катедри, якраз напроти балькону митрополичої палати. Я міг слухати величаву Службу Божу, бачив непроглядні маси народу, які заповнили все подвір'я і стояли аж до городу. На мене зробила велике враження поява Митрополита Кир Андрея на бальконі палати. У повній своїй величі і ясності, як справжній князь Української Церкви. Лагідне обличчя і ясні розумні очі із блаженною усмішкою гляділи на своїх вірних.
Піднялася вгору права рука із хрестом, і на хвилину мої очі відірвалися від туземних справ, спочили десь у всесвіті, благали у Всевишнього зіслання ласки для українського народу. Нарід, як на команду, приклякнув і, мов заворожений, вдивлявся у свого духового Провідника, приймав із глибокою вірою Архиєрейське благословення.
Для мене це була велика подія, яка зробила особливе враження. Подібно я переживав хвилини духового піднесення, коли стрінувся перший раз із Провідником ОУН Степаном Бандерою.
Митрополит виглядав зі своєю сніжною бородою як святець. На бальконі вже не було нікого, а я ще стояв і вдивлявся в те місце, де перед тим сидів Митрополит. Стояв, як зачарований. Дякував Всевишньому, що дозволив мені побачити найбільшу українську людину нашого століття.
39. НАЦІОНАЛЬНА МАНІФЕСТАЦІЯ
Через кілька годин після Архиєрейської Служби Божої в Оперовому Театрі мало відбутися врочисте проголошення Акту 30-го червня. Мені було зручно їздити по місті, бо мав до диспозиції авто й шофера. «Б'юїка» зареквірувала військова німецька частина й тому для більшої безпеки я взяв до вжитку старого «Форда», який своїм виглядом не притягав уваги німців, але й теж не був справний. Не раз мотор згасав, і треба було добре покрутити корбою, щоб його знову запалити.
Так, як я домовився з «Очкою», забрав її з хати до театру, але в душі мені робилося ніяково на згадку, що авто може по дорозі зупинитися.
І дійсно так сталося. Вже недалеко театру на вул. Казимирівській, ми мусіли лишити старого «Форда» на вулиці й решту дороги пройти пішки.
Заля була виповнена вщерть, на сцені сиділа почесна президія. Я конче хотів побачити прем'єра Я. Стецька, якого ще не бачив, але не знав, як він виглядає.
Були промови, привіти, а самий акт проголошення відбувся дуже урочисто. Спонтанно нарід піднявся з місць і довго-довго лунали оплески, багато пань плакало з радости.
Могутньо лунав український національний гимн, лунав уперше свобідно по двадцяти кількох роках. Чи міг тоді хтось не радіти? Такі події трапляються раз на десятиліття, а то й на цілі століття. Припускати можна, що багато з присутніх знало, що не встоятись українській державі перед німецьким імперіялізмом, але сам факт проголошення відновлення української державности, перед делегатами з усіх закутин України, де вже не було большевиків, перед тисячами українських мешканців Львова, був актом історичного значення, бо ідея визволення України і створення УССД була дорога для кожного національно-свідомого українця. Можна сміливо твердити, що тогочасний акт 30-го червня був виявом волі всіх українців, національно думаючих по-державницькому. Стрічалися одиниці, які приїхали із Кракова, а зачисляли себе до ОУН під проводом полк. А. Мельника й були невдоволені з Акту, але вони добре відчували опінію українського населення і своєї негативної думки тоді навіть нікому не важилися вголос висловлювати, бо такою поставою були б себе осмішили в обличчі загалу.
Щойно по ліквідації німцями Українського Державного Правління появлялися одверті закиди проти Акту. Це робилося із двох причин: по-перше, щоб таким чином поборювати своїх політичних противників, а по-друге, щоб не наражатися новому окупантові. Можна сміло твердити, що в тому часі мельниківці поставили себе в позицію передвоєнного УНДО. Вони були за самостійну Україну, але не хотіли робити цього наперекір німцям, які вважалися найбільшою потугою у світі. Боротися проти німців, це було, на їх думку, безглуздям, і шкода жертв. Такі концепції відповідали льоялістам і слабодухам, тож вони не мали популярности серед українського загалу.