Тато статечно розцілувався зі мною, потиснув кріпко за плечі і тричі перехрестився перед іконами, дякував Богові Милостивому, що мене вернув живим.
На подвір'я ввійшли ті дві жінки з бур'яном на плечах. Кинули чимдуж вантаж на землю й бігцем пустилися до хати. Я пізнав зразу маму і друту сестру.
– Моє серце чуло, що це ти їдеш автом, – почала мама ще з порога.
Утискам і поцілункам не було кінця,
– Сестра не вірила, – продовжувала мама, – «Та що ви, мамо, як він може їхати, адже знаєте, що згинув», – казала вона. Та я якось відчувала, що це ти, тому ми так підбігали, щоб випередити авто.
Приходили сусіди, знайомі і друзі. Цілу ніч провели на розмові.
– В січні 1941 р приходило до нас НКВД, – оповідав тато, – оглядали твої фотографії й одну забрали із собою й нічого не сказали. А ще влітку 1940 р. приходив до нас Володимир Феденишин, просив також дати твою найкращу фотографію. Я випитував його, чи щось чув про тебе. Він мнявся й нічого не хотів сказати. Мама затривожилася й почала плакати, тоді Феденишин подався. «Хоч я мав доручення від організаційного провідника, – оповідав Феденишин, – нічого не казати вам про Богдана, то я таки бачу, що немає потреби перед вами таїти. Богдана НКВД розстріляло в лісі коло Кристинополя з іншими друзями. Тому певно потребують фотографію до архіву». Таку нам сказав новину Феденишин, – продовжував тато. – Можеш собі подумати, як ми тяжко переживали. В той час Іван (тобто мій старший брат) був тяжко хворий після операції. Коли довідався про твою смерть, сказав: «Як немає вже Богдана, то й мені жити не хочеться». Він духово занепадав від того часу, понидів ще кілька тижнів і помер.
Татові задрижав голос, а мені щось теж підійшло до горла і стискало. Я пригадав нашу останню зустріч у вересні 1939 р., коли брат мене відвозив до Радехова. Тоді він, прощаючись, сказав; «Братіку, моє серце чує, що ми більше не побачимось», – і заплакав при тому.
Другого дня я відвідував свояків і друзів. Для мене було великою несподіванкою, що в селі містилася підстаршинська школа, яку провадив відомий член ОУН Карачевський-Свобода. Приємно мені було його пізнати, це був не тільки добрий військовик, але теж і добрий теоретик.
До диспозиції вишкільної сотні була школа й читальня «Просвіти». Все було зорганізовано на військовий лад, утримувалася взірцева дисципліна.
Того ранку сотня мала апель, і селом неслася молитва:
«Боже, вислухай благання». Після сніданку сотня маршувала на польові вправи з повним військовим вирядом. Співали, аж серце раділо. Українське військо. Сюди ще мариво німецької затії ліквідації української державности не дійшло. Нарід на селі переживав повну національну свободу.
За постачання для сотні відповідали дівчата, які, за словами Карачевського, добре справлялися.
– Кажу тобі, – хвалив тато, –наші хлопці нічим не лишилися позаду німців щодо військового знання. Як робили наступ на село, то й німці так справно подібного штурму не провели б.
Два дні мого перебування на селі – це час короткий, але вражень годі було б списати в одному томі.
Знову прощався, й дорога матуся поновно плакала. Ніколи не загрів місця. Наладнала мені клуночки харчів до голодного Львова, не забула теж і за шофера. Я лишив татові найкращі дві стрільби-дубельтівки й автоматичний фльоберт. Тато був завзятий мисливець. Як колись за Польщі позбавили його права полювати, то полював нелегально, а таки полював.
* * *
У Львові ми приємно згадували мою маму й ті клуночки від неї. Та хоч я привіз трохи харчів, то моя матеріяльна сторінка не була зовсім забезпечена. Бракувало сорочок, убрання. Покищо я ходив у напіввійськовій уніформі, яку команда встигла пошити для всієї української міліції. Принагідно Іван Климів поцікавився моїм матеріяльним станом і сказав:
– Чоловіче, твій стан господарський гірший, ніж у мене. Тож порадив мені піти до Суспільної Опіки, яку зорганізували прибулі із Кракова мельниківці. Головою тієї Опіки був колишній мій добрий друг, співреферент одного повітового проводу ОУН на Радехівщину В. О.
– Іди до нього, – казав Климів, – як він до тебе поставиться добре, то може щось дістанеш. Там є кілька наших дівчат, до одної я тобі дам організаційну кличку, тільки уважай, не розконспіруй її.
Я подякував за пораду і кличку та пішов просто до В. О. Йдучи дорогою, думав про В. О., якого дуже поважав. Я його знав ще від 1935 р. як пов. референта Юнацтва. Він писав вишкільні лекції, друкував їх на циклостилі, й на той час це був гарний матеріял для юнацтва ОУН. Пройшло повних 5 років, як ми останньо бачилися, тож, ідучи, я радів, що його стріну.
В кімнаті зголошень якраз сиділа та секретарка, до якої я мав кличку. Я використав зручний момент і подав її кличку. Дівчина трохи збентежилася й підвелася із крісла, не знала як має говорити. Мені здавалося, що вона хотіла стати на «струнко», як перед організаційним зверхником. Причиною була кличка, яку вона мала від Легенди, – думала, що це хтось із Проводу. Коли довідалася, що я хочу дістати якісь «лахи», вона щиро розсміялася і вже поводилася свобідно.
Говорила мені, що одежі є досить, і все залежить від голови В. О.
– Це мій старий друг ще із тридцятих років, тільки я його вже п'ять літ не бачив.
– А чи він знає, що ви не мельниківець? – спитала дівчина.
– Увесь час большевицької окупації я сидів у тюрмі, участи в розколі не брав, і тяжко подумати, щоб хтось міг мене з певністю кудись приділити.
– О, то ви з тюрми? Напевно дістанете найкращі речі, – впевнено казала законспірована дівчина.
Під дверима я несміло постукав. «Прошу» – почув зсередини і пізнав голос В. О. Я увійшов до бюра. З-за стола встав, усміхаючись, В. О., привітався, попросив сідати, й ми завели розмову.
Згадували старі часи нашої співпраці в ОУН арешти, слідство, тюрми й ін. Врешті заторкнули справу новіших часів, і мимоволі виринуло питання розбиття в ОУН. В. О. заступав думку, що тепер недоцільно зражувати собі німецьку потугу, бо боротьба з нею це даремні жертви. Я висловив думку, що ОУН мусить вести власну й незалежну українську визвольну політику, без уваги на те, чи це комусь подобається, чи ні. Німці починають виявляти свою політику у відношенні до Української Держави неприхильну й тому нічого дивного, що ми мусимо скорше чи пізніше з ними боротися, як із черговим окупантом…
– То ти бандерівець? – випалив В. О., порум’янивши на обличчі.
– Якщо «бандерівці» у своїй політиці затримують принципи визвольної політики такі, як я щойно висловив у своїх міркуваннях, – то я є бандерівець.
В. О. почав нервуватися, посувався на кріслі.
– А з того виходить, – продовжував я, – що ти є мельниківець.
В. О. встав із крісла, почав ходити по кімнаті.
– Так, я є мельниківець – майже з гордістю висказав своє переконання В. О.
У тій хвилині я зрозумів, яка мусить бути велика різниця в політичних концепціях, як далеко мусять колишні друзі розходитися в поглядах, які відчужують і ставлять холодний мур. Мені тоді не було прикро, що В. О. міг мати інші погляди, я не думав у тій хвилині, що ми можемо не бути більше друзями.
В. О. ходив, доказував свою слушність. Я слухав і думав, як можна говорити такі нісенітниці, щоб девіза власних сил перестала існувати для українських націоналістів. Надіятись на когось, а ще й на Німеччину, було дуже наївним. Я сидів у тюрмі, коли Гітлер загарбав Австрію, розбив Чехію. Але Карпатської України і її трагедії вистачало, щоб збагнути пляни німців у відношенні до України. Не треба було читати навіть «Майн Кампф-у» Гітлера.
Розмова між нами вже не клеїлася, хоч ми перейшли на інші теми. Врешті я попросив В. О., чи міг би мені щось приділити з магазину, бо ґардероба, яку я маю, вся на мені. О. В. радо погодився помогти мені. Запровадив до магазину, сказав маґазинерові, щоб мені пошукав потрібного одягу, ще щось із ним говорив і попрощався.
Непривітна постава маґазинера до мене, якого я вперше бачив, вразила й діткнула до болячого. «Що ви хочете?» – було сказане таким тоном, що я готов був вийти геть із того маґазину, але потрібних речей я ніде не мав змоги в тому часі дістати.