– Друже, – почав я спокійно, – я вийшов із большевицької тюрми й не маю нічого, крім уніформи, яку бачите на мені.
– А що то за уніформа на вас? – із неприхованою іронією запитав маґазинер.
– Українська, друже, – з відтінком гордости і притиском я сказав і чекав чергової образи на адресу уніформи.
Я вирішив провчити зухвальця, який або підслухав нашу розмову з О. В. і знав про мої симпатії до бандерівців, або, може, про це сказав йому В. О. Фактом було, що маґазинер мене потрактував як якогось ворога.
Мабуть він відчув мою постанову, бо тільки зробив якусь гримасу й, не розпитуючи більше, кинув у мій бік дитячу ковдерку, подушку і якусь пом'яту сорочку. Загорнув я в ковдерку не від серця дані дари, вийшов із похиленою головою й тяжкими думками. Не привик я так ставитися до українців, не зважаючи на різницю поглядів, а ще й тоді коли людині потрібно помогти. Тому постава маґазинера мене досить неприємно вразила.
Оповів я про цей випадок Іванові Климову і трохи ніби жалівся.
– Вчися, друже, приймати життя таким, яким воно. є. Силою треба пробиватись уперед і не зражуватися з невдач, – говорив Іван, усміхаючись і поплескав мене по плечах.
Я признав йому цілковиту слушність і на душі наче б стало легше. Тільки дуже мене стурбувало твердження Івана, що хоч мельниківців є мала кількість, але вони дуже озлоблені на бандерівців і в поборюванні своїх противників не перебирають у засобах.
Незабаром після того я мав нагоду переконатися особисто, як двоє чи троє мельниківців висловили свої погляди про осіб бандерівського середовища.
Як я згадував на початку, що поручник О. Ч. був товаришем Омеляна Матли ще зі шкільних років, тож одного дня прийшов він до Матли ще із двома своїми товаришами, М. Б. і К. М. Перший із них відомий Провідний член ОУН ще з давніх часів, другого я пізнав перший раз.
Розмова була на тему розбиття в ОУН. Було багато говорено на адресу провідних членів ОУН, з оскарженням їх в амбіціях, ворожих провокаціях і т. п. Як Матла Омелян, так і я були зовсім не зорієнтовані в тих справах і більше слухали, ніж говорили.
В мене було таке переконання, що гості конечно хотіли нас переконати у слушності своїх поглядів і політичних концепцій, щоб прихилити на свій бік. Мені всі ці аргументи й міркування не промовляли до душі, і я ще більше переконувався, що Степан Бандера та ввесь новий Провід ОУН залишилися вірні Ідеї ОУН і не переставилися на інші політичні позиції. Навпаки, я добачував, що саме ті, які відійшли із Другого Великого Збору в 1940 р., стали на протилежні позиції.
Вся та розмова не робила на мене особливого враження, і я міг за неї скоро забути, якби не те, що М. Б. висловився надто не по-людському і з великою ненавистю на адресу недавніх друзів із співпраці в ОУН, а саме:
– …Якби я міг спіймати Рубана і Климова-Леґенду, я різав би їх на шматочки – і при тому очі набрали якогось дикого вигляду.
Я тільки подумав: «Як людина може так низько впасти морально, коли здібна різати на шматочки націоналіста, не комуніста?» Рубана я мало знав, із ним я бачився тільки два рази в житті: раз у Равічу в тюрмі на коридорі зовсім випадково, а останній раз на вул. Руській у Проводі ОУН.
Видавався мені трохи неприродним: офіційний його тон і штивність, до того ще рукавички в руці не викликали в мені особливої симпатії. Він не був таким товариським, як Роман Шухевич чи Іван Климів. До нього я відчував тільки респект, як до провідного члена ОУН. У тому часі, як мені говорили, Рубан являвся заступником Степана Бандери, який уже сидів у німецькій тюрмі. Але Івана Климова я знав від давніх років майже наскрізь. Знав його як ідейного, відданого до самовідречення визвольно-революційній праці. Ніколи він не висловлювався про якогось мельниківця, що його «різав би на шматочки», мельниківців радше ігнорував і на ту тему не любив говорити. Навпаки, заступав думку, щоб договоритися з мельниківцями і зліквідувати розбіжності.
При найближчій зустрічі з Іваном Климовим я переповів перебіг розмови між М. Б. й Омеляном Матлою. Климів усміхнувся і зневажливо сказав:
– Кожна немічна й мала духом людина, яка не має на меті великої ідеї, все буде такою. Йому здається, що порізати на шматочки Леґенду – було б найбільшим геройством. Він навіть не думає свою енергію й силу використати в боротьбі з німцями й большевиками, бо це небезпечно, а різати своїх можна, та біда в тому, що мельниківці не мають настільки власної сили. Така в них «ідея».
41. КІНЕЦЬ САМОСТІЙНОСТИ
Іван Климів оповів мені про арештування Гештапом деяких членів Українського Тимчасового Правління і прем'єра Я. Стецька. Арешти відбулися теж і на провінції. Ґештапівці пильно слідкують за Похідними Групами ОУН і кого зловлять на СУЗ, розстрілюють. «Тепер чекаємо наскоку Ґештапо на Провід ОУН на вул. Руській, – говорив Климів, – там тепер сидить мало осіб».
І так сталося. Одного ранку станицю Проводу оточили ґештапівці й арештували всіх присутніх у домі. В тому часі там був теж д-р Степан Галамай, який вискочив через вікно й хоч викрутив собі ногу, та все таки втік. Завдяки «Очці» Степан знайшов спокійний куточок у домі стареньких Харкевичів по вул. Задвірянській, там трохи підлікувався й організаційним зв'язком переїхав до с. Нивиць на цілковите вилікування. Решту ув'язнених перевезено на квартиру Гештапо при вул. Пелчинській, по допитах декого звільнено, а решту відставлено до тюрми на вул. Лонцького.
Того ранку у станиці Проводу ОУН не було Івана Климова. Пізніше він сказав мені: «Бачиш, я все маю щастя». Від того часу він перейшов у глибоке підпілля. Мав кілька своїх квартир у Львові й там був зголошений під різними прізвищами. Ходив по місті й не боявся.
Не раз ми проходжувалися по залюднених вулицях, але він все мав при собі пістоль і гранату. На вулиці ми ніколи не говорили про організаційні справи, бо мали багато інших тем до розмови.
Раз я йому натякнув, що хочу записатися до торговельної школи на науку у вечірні години. Климів був із того радий і сказав:
– Добре робиш, вчитися треба якнайбільше. Будеш мати більше роботи, бо тяжко, щоб тебе звільнити з організаційних обов'язків.
– Я не думаю просити про звільнення, я тільки хотів би знати, чи можу на три роки прив'язатися до одного місця. Наука вимагає сталого місця.
– То можна все зробити, та тут не місце про це говорити. Поговоримо в тебе в хаті, я вкоротці до тебе загляну.
Чергову зустріч ми мали в домі Б. Левицького, який був жонатий із сестрою Дарки Коверко. Там я мав нагоду пізнати, крім Дарки, ще дві доньки о. Д. Коверка, Оксану й Любу. Коли я зайшов до хати, там були три жінки й Іван Климів, єдиний мужчина.
Коли я запитав його пізніше, як це сталося, що він перебуває в такому дівочому «гаремі», Іван усміхнувся і продеклямував: «Минають літа молодії…» З того я відніс враження, що він шукає собі дівчини, щоб оженитися. Його відношення до дівчат було не таке, як в інших хлопців. Він був усе зайнятий організаційною працею і говорив, що дівчина тільки стоїть на перешкоді в роботі, бо забирає багато дорогого часу.
– Але кожний з нас мусить оженитися, – говорив він – щоб продовжувати рід людський і дбати про приріст нації.
Далі він пояснював, що член ОУН мусить ставитися до дівчат чемно, поводитися чесно, і йому ніколи не вільно звести дівчини. «Лицарського духа треба плекати» – говорив.
І цікаве, що всі його найближчі друзі виробляли собі такий самий погляд на дівчат, що не пора і шкода часу з ними в'язатися. Кожний знав, що прийде час і тоді він ожениться, але з ким, про те ніколи не думав.
Іван був наскрізь моральний і казав, що треба поступати за Божими законами. Тож особливо тоді я хотів знати щось більше про наміри його особистого життя. Правду кажучи, ми не мали нічого такого із приватного життя, щоб не звірятися перед собою. Я теж мав свої пляни в подібній справі, та сам тоді не знав, як маю поступати.
«Очка» була для мене єдиною дівчиною, яку я ближче пізнав, і мені було приємно з нею дружити. Через неї я почав пізнавати жіночий рід у роботі ОУН. Від неї я довідався, що дівчата теж працювали на високих організаційних постах. Дівчата втримували постійно зв'язок у системі ОУН.