Коли я поцікавився ближче працею дівчат, то не міг вийти з дива. Ті на мою думку, ніжні створіння часто більше ризикували своїм життям, ніж деякі мужчини.
Сама «Очка» за окупації московськими большевиками ЗУЗ, втримувала зв'язок між Львовом і Перемишлем, найнебезпечніший відтинок зв'язку того часу. Пробитися до Перемишля зі Львова в пограничну смугу незаприміченим – було тяжко й ризиковно. Часто в найгіршу заметіль, не маючи доброго взуття й теплого плаща, пішки копалася снігами в околиці Перемишля. Промоклі у снігу ноги дубіли в автобусі на поворотній дорозі.
Звичайно такі поїздки відбувалися ночами, тоді вже не ставало часу на відпочинок, бо рано треба було являтися точно на праці. Кількахвилинне спізнення було «прогулом», а за ним слідувала кара тюрмою й вивозом.
До її арештування ніхто не був би підозрівав її, як зв'язкову між Львовом і Перемишлем, із якого вся важлива пошта відходила до Провідника ОУН Степана Бандери, що жив за кордоном. «Очка» працювала в дирекції залізниці й однієї ночі, коли мала нічну зміну, перед закінченням праці, її викликало на коридор НКВД нібито у справі перевірення пашпорту. Один з енкаведистів сказав: «Да, да, правильно» – й на тому її відпустили до праці. Щось відчувала «Очка» й думала, чи не був це підступ.
Ідучи з праці, вступила до храму св. Юра, брама якого була закрита. Тож помолилася на порозі, а через грату кинула рубля на свічку й пішла вулицею Каспра Бочковського додому.
По протилежному боці вулиці вона завважила двох енкаведистів і авто. Тільки увійшла до хати, за нею прийшли енкаведисти й забрали на Пелчинську, де містилося НКВД.
Причиною її арештування була адреса, яку мала котрась із дівчат, що день перед тим були арештовані. При тій; адресі була кличка, якої «Очка» ніколи не чула і про неї нічого не знала.
Згодом «Очка» була залучена до політичного процесу КЕ ОУН до числа 56 на чолі з Максимовим. На допитах із нею й іншими дівчатами слідчі НКВД поступали так само жорстоко, як із мужчинами. Та більшість дівчат трималася по-геройському, як у слідстві, так і на самому процесі. Були веселіші й бадьоріші. Доводилося їм жартами впливати на настрій мужчин. А така відповідь прокуророві на процесі 16-літньої дівчини Марії Наконечної, що вона без вагання вбила б прокурора, якщо б отримала наказ від ОУН, бо вважає прокурора ворогом українського народу, була справді геройською.
Не зламали; нікого з дівчат тяжкі умови життя в тюрмі. Ніколи вони не нарікали, а в хворобі одна одній помагали наче мама.
Не раз передавали для хлопців привіт і побажання сильної волі витримати найгірше і під написом в лазні стояло: «Ваші подруги по ідеї і зброї». Чи такий заклик міг не мати підбадьоруючого впливу на мужчин, хоч би таких, що тільки припускали думку; щоб заломитися і тим позбутися тяжких знущань? Такі були наші дівчата, члени ОУН.
«Очка» вийшла із Бригідок з понеділка на вівторок уночі, коли енкаведисти хвилево опустили тюрму. З нею вийшла Дарка Коверко, Марта Грицай, Людка Малащук і Зеня Матійчук. Двері відкрили тюремні посмітюхи, які знайшли ключі від тих камер. І тим разом, коли «Очка» під прикриттям ночі йшла з подругами Єзуїтським городом, не забула з ними вступити під браму св. Юра й помолитися. А за два тижні із слідами авітамінози, зморену й вичерпану я її стрінув у хаті на вул. Каспра Бочковського.
Я з великою приємністю слухав її оповідань про той другий, жіночий світ, яким я колись не дуже цікавився (брав приклад від Климова), а до ОУН дівчат не радо втягав, маючи фальшиве переконання щодо придатности і здібностей дівчат в ОУН. Та коли я почав ближче приглядатися роботі подруг у початках української державности у Львові, моє недоцінення дівчат пропало безслідно.
Я мав нагоду пізнати ще й інших дівчат у часі моєї праці в команді, їхню працьовитість і відданість загальній справі. Одне знайомство я набув досить в романтичний спосіб.
Я часто заходив до команди на вул. Лозінського й там відбував деякі організаційні зустрічі. Комендант інж. Е. Врецьона мав дві секретарки: одна з них була чорнявка, з темних очей пробивався сум чи якась турбота. Я був цікавий пізнати її ближче.
Друга була зовсім протилежний тип до першої: бльондинка, сильно збудована, очі горіли вічним сміхом, а коли оповідала, все дзвінко сміялася. Це були добрі дві подруги й негірші члени ОУН.
Коли я тільки переходив через їхню канцелярію, кланявся їм і спостерігав одну скупчену, поважну панну, а другої очі пильно дивилися прямо на мене й уста наче насилу втримували сміх і не раз здавалося, що вона вибухне реготом. Але ми собі ніколи не представлялися.
Ідучи одного дня з ратуші на обід, я повернув з якоюсь справою до коменданта Врецьони, а при собі мав китицю ґлядіоль. Не знаю, як то сталося, що я ті квіти, замість лишити в авті, як тримав у руці, так пішов з ними до команди. Опам'ятався, як уже відчинив двері до секретаріяту. Тож, щоб не йти із квітами до коменданта, я поклав їх на одному порожньому бюрку.
Після, розмови з комендантом забув їх узяти з собою і вже з вул. Шимоновича я вернувся по свої квіти, бо боявся, що зів'януть. Але тільки відчинив двері, як чорнявка підійшла до мене і сказала:
– Правда, що ті квіти для мене?
– І для мене, чи не так? – це вже сміючись – говорила бльондинка.
Це мене добре збило з пантелику і в першій хвилині я не знав, що маю сказати, відчув, що почервонів по вуха, і мій погляд спочив на моїх ґлядіолях, що різкішно стояли в якомусь фляконі.
– Так, – почав я рятувати себе із прикрого положення, – це дійсно квіти для вас обидвох, я тільки прийшов сказати, щоб ви поставили їх до води.
Познайомилися: чорнявка це Ліда Карманська, а друга – Рута Темницька.
Дякували обидві за квіти і просили провезти їх колись автом по місті. Я зовсім поважно обіцяв їм зробити ту приємність і прогулятися автом (та в тому моменті я подумав про «Очку» й «параду», як прийшлося пішки півдороги іти до театру).
* * *
Поступово німці перебирали владу у свої руки. Правда, багато українців лишилося в міській адміністрації, а причиною було те, що німці практично не могли всіх заступити своїми людьми. Німці обов'язково займали чолові становища.
Ґештапо далі виловлювало членів ОУН і між ними арештувало Мірка Харкевича, молодшого брата Левка Харкевича, який дістав кару смерти за часів большевицької окупації. Міркові грозив розстріл. Його з Коломиї перевезли до Львова на Лонцького. Але завдяки поручникові О. Ч., про якого я згадував, удалося підкупити за більшу суму грошей когось із ґештапівців, і Мірко Харкевич за кілька місяців вийшов на волю, хоч мусів виїхати поза «Дистрикт Галичина». Кажуть, що пор. О. Ч. допоміг теж у справі В. Солонинки, якого теж арештувало Ґештапо.
Гештапо в тому часі толерувало ще тільки членів ОУН під проводом полк. А. Мельника, а навіть польське підпілля, яке співпрацювало з московсько-большевицьким і набирало з-поміж різного шумовиння аґентів для поборювання популярно знаного бандерівського руху ОУН.
Німецька політика у відношенні до полонених з червоної армії українців, насильні вивози молоді до Німеччини на тяжкі роботи, надмірно високі контингенти наставили українське населення вороже до німців.
Як на початку український загал ставився досить прихильно до німців, що німці не будуть ліквідувати української державности, так скоро ті симпатії почали холонути, а вкоротці перейшли в ненависть. Поважні громадяни, які ще недавно входили у склад українського уряду, хоч не були націоналістами, почали бокувати від націоналістів і ОУН. Свою поставу пояснювали тим, що не хочуть наражуватися на арешти. В тому була наша трагедія, що тільки частина народу повністю посвячувала себе справі визволення України. Це були українські націоналісти й широкі кола їхніх симпатиків, які давали моральну й матеріяльну поміч для ОУН.
Українські націоналісти черпали свою духову силу від Шевченка, Лесі Українки, І. Франка й тому не зважали на силу Ґештано й НКВД, а почали боротьбу на два фронти й не побоялися ні жертв, ні крови. Хоч Ґештапо як переслідувало Похідні Групи, завдяки Іванові Климову зв'язок між цими групами і Проводом ОУН існував постійно. Климів підбирав до тієї важливої і відповідальної функції зв'язку найкращих бойовиків, своїх вихованців, які неодноразово складали іспит із своєї самопосвяти, в найкритичніших хвилинах свого життя ніколи не заломилися й не зрадили своїх друзів.