До таких належали у системі головного зв'язку: Вугляр, Спартак, Микола Свистун, Василь Макар, Мечник, Запорожець й ін. Я випадково довідався, що до «Очки» приходив зв'язок із Заходу. Вона ґрипси передавала Вугляреві або Спартакові, а вони вже відносили на квартиру Климова-Леґенди. До рук Вугляра і Спартака приходили всі зв'язки з усіх країв.
Одним із спритних членів ОУН був Федір Л-н, який не жив у підпіллі, але працював на фаховім становищі в театрі у Львові. Він мав біля театру помешкання із входом від подвір'я. Добре окуті залізом вхідні двері прекрасно охороняли організаційну станицю зв'язку.
Звичайно Федір сидів у театрі, а в хаті господарили Вугляр і Спартак. Тому, що Федір виявляв не абиякі здібності виготовляти потрібні документи, в хаті можна було знайти всякі апарати, хемічні кислоти, різні роди паперів і чистих виказок, і печаток різних форм тощо. Там стрічалося зв'язкових часто з різних кінців України й інших країн, де містилися станиці ОУН. В хаті напереміну сиділи постійно Вугляр або Спартак, бо для зв'язкових не було визначено годин стріч, вони несли естафети з рук до рук без затримки.
Все функціонувало задовільно, хоч зв'язкові часом падали до рук Ґештапо.
В серпні 1941 р. майже ціла ОУН переставила себе на підпільну дію й боротьбу. Не раз доводилося зустрічатись із членами на дуже законспірованих хатах, і завжди треба було домовитися про причини такої зустрічі, видумувалося фіктивні справи, щоб у випадку наглого арешту можна було подати з обидвох сторін ту саму причину зустрічі. Причина мала бути все невинна, й такі трюки часто збивали з пантелику слідчих.
Іван Климів готувався взяти участь в 130-тих роковинах М. Шашкевича на Підлиській горі. Була зорганізована добра охорона, до якої належали теж Вугляр, Микола Свистун і я.
Їхали ми вантажним автом і по дорозі зустрічали багато людей, які ішли пішки, їхали підводами або роверами на Підлисся. Члени ОУН отримали доручення взяти масову участь у святі.
Свято на Підлиссі того року мало мати характер великої національної маніфестації.
На Підлиссі я бував кілька разів, бувало там багато людей, але стільки народу, як у 1941 р., я ще не бачив. Та й вигляд був дуже відмінний, було багато національних прапорів і знамен ОУН на червоному тлі.
Вже після Богослужень, Іван Климів вийшов на підвищення, став якби на струнко й почав свою промову. Була це промова знаменна тим, що її зміст був одвертий і дуже бойовий. Климова слухали тисячі народу, до яких він підкінець сказав приблизно так:
«…Українська земля належить тільки українському народові… Від віків боронили наші предки рідної землі й ми ніколи не посоромимо їх. Будемо бити кожного займанця, який посміє простягати руки до України. Будемо бити аж до остаточної перемоги…
Живемо в тяжкий час для України, й на нас лежить велика відповідальність за долю Батьківщини. Нас кличе України до зброї, і ніхто від того не сміє ухилитися. Тих, що вислуговуються ворогові, будемо безпощадно нищити разом з їхніми хлібодавцями. Пам'ятайте, що України самостійної нам ніхто не дасть, ми можемо тільки самі здобути волю Україні…».
Ми стояли сильним муром коло Климова й зорили за ґештапівцями, яких було видно серед народу. Скільки їх було немундированих, того ніхто не знав. Ми вирішили боронити Климова-Леґенду, хоч би прийшлося накласти головами. В лісі поблизу розташувалося більше озброєних членів самооборони, які були в поготівлі на випадок потреби. Климів говорив приблизно годину й закінчив привітом: «Слава Україні!» «Слава!» – понеслось по тисячах народу, як гуркіт лявіни.
Климів зіскочив з підвищення і поспішно відійшов до лісу, а ми разом із ним. Ніхто з німецького Ґештапо не намагався перешкодити нам, чи арештувати. Всі знали, що говорив Леґенда. Серед народу був дуже настрій бойовий, і не знати, чи вдалось би цілому полкові ґештапівців тоді арештувати Климова. Мабуть це добре відчувало Ґештапо.
Після промови Климів мав якісь важливі наради в лісі. Там були мужчини й жінки, яких я не знав. Нарада не мала жодного зв'язку зі мною, і я просив Климова, щоб мене відпустив. Я був свобідний і міг вертатися до Львова.
* * *
Одного гарного дня я із Климовим пішли Єзуїтським городом – пройтися й дихнути свіжим повітрям. Того разу ми зовсім не говорили про організаційні справи, що часто траплялося між нами. Климів, як і всі люди, не раз радо відбігав від ділових справ, розмовляв про всячину й навіть згадував про дівчат. Я вже помітив, що він від якогось часу почав цікавитися панянками, розпитував про деяких, або сам характеризував їхні прикмети. Я йому сказав, що недавно пізнав дві дівчини: Ліду Карманську й Руту Темницьку, та оповів про наше знайомство й квіти.
– Це наші дівчата, можеш їм зробити ту приємність і повезти їх поза місто автом, – сказав Климів.
Після такої заохоти з боку Климова, я дійсно зорганізував гарну прогулянку аж у Радехівщину. Кілька хлопців і дівчат посідали на вантажне авто під командою на вулиці Лозінського. Я згадав, що бракує «Очки» серед нашого гурта. Вона ще не зовсім прийшла до сил після тюрми, тож заїхав на вулицю Шимоновича, де сподівався стрінути «Очку». Я не помилився, «Очка» сиділа на бальконі і я зайшов до неї на хвилинку попрощатися.
* * *
Коли ми виїхали поза місто, співали, жартували і знову співали. У всьому вела перед весела Рута. Так ми доїхали до Радехова, звідки вся братія мала розсипатися по околиці до знайомих, але тому, що був вечір, ми вирішили заночувати в мого друга Романа Стадницького, якого двір був за містом в бік села Середполець. Прикро мене вразила вістка, що Романа арештувало НКВД, і він пропав у котрійсь львівській тюрмі, правдоподібно замордований.
Нас прийняли радо, погостили й до нашого розпорядження дали цілу стодолу із сіном. Не скоро ми пішли спати. Любувалися сільською природою, якої в місті ніколи не можна бачити й так приємно відпочивати. Коло хати був великий сад, город і далі поля й ниви, тож не було охоти до спання.
Я почував себе серед такого жвавого й веселого товариства якось ніяково, ще не встиг увійти після тюрми в нормальний хід життя. Та все таки мені було приємно й весело. Рута не дала нікому бути байдужому.
Ще довго в пізню ніч ми ходили стежечками саду, який давно не бачив такого безжурного товариства, сиділи на траві і співали. Пісня і сміхи луною відбивалися десь аж під Середпільцями. Ліда просила оповісти про переживання в тюрмі.
Наступного дня вранці виявилося, що Ліда й Рута не мають жодних знайомих у Радехівщині, отже я їх забрав до свого села Нивиць.
В селі ще далі вишколювалася сотня підстаршин, але Карачевський був дуже обережний і за селом виставляв стійки, які вчасно мали повідомити про прихід німців. Саме село лежало далі від головного шляху, тож німці рідко заходили до нього.
Сотня мала в запасі досить зброї і була готова на випадок потреби прийняти бій. Терен для партизанських боїв був дуже придатний, бо із трьох сторін село оточував ліс, який на захід і на схід тягнувся на десятки кілометрів.
В селі був осідок району ОУН. У розмові з районовим провідником ми обмінялися різними новинами. Нивиці вже не було селом, подібним своїм характером до часів тридцятих років. Тоді, хоч село вирізнялося своєю свідомістю, але у ньому була тільки одна клітина ОУН. Тепер уся молодь горнулася до ОУН, а все старше громадянство їй симпатизувало. До німців всі ставилися вороже так, як до большевиків.
НКВД тільки одного молодого хлопця намовило на співпрацю. Але від нього всі бокували, й він не наніс жодної шкоди. За це його ОУН покарала буками й казала виїхати до Німеччини. Тож не дивно, що Климів-Леґенда за часів московської окупації мав тут одну зі своїх організаційних квартир. Климів так зручно влаштувався зі своїми квартирами, що зв'язкові кожночасно знали, де і в якому часі перебуває Климів-Леґенда. Про це вже дбав невідлучний Лобай-Вугляр. Коли переходили на іншу квартиру, Вугляр лишав одного зв'язкового, який знав, де має шукати Вугляра.
В тому часі в системі зв'язку працювали Мечник і Запорожець. На квартиру постою Легенди приходили зв'язкові з Карпат, зі Львова, з Ковля й Луцька та інших міст. Завдяки тому, що Климів часто міняв місце постою, ніяка московська розвідка не могла натрапити на його слід, за яким питали й били чи не кожного арештованого.