Мені справляло приємність, що Нивиці були таким важливим осередком дії Крайового Провідника ОУН Леґенди. А колись у Нивицях частим гостем був Роман Шухевич, Юрко Березинський, виростав від малих літ Богдан Підгайний, а багато перебувало таких, що я їх прізвищ не знав.
Розмовляючи з районовим провідником, я подивляв його виробленість і широкий світогляд. Колись я його лишив малим хлопцем, а тепер це вже був провідний член ОУН і один із кращих. Таких у селі нараховувалося більше. За кілька років моєї неприсутности багато змінилося на краще. ОУН своєю ідеєю визволення України опанувала всіх мешканців села.
* * *
В хаті я застав дівчат, які господарили з мамою й поралися коло кухні. Приязне наставлення панянок до селянки з'єднало серце моєї мами, тому я не дивувався, як мама дискретно мене запитала:
– Сину, котра це моя майбутня невістка?
– Невістка у Львові, – засміявся я, але чомусь подумав про «Очку». – Колись її привезу.
Коли сільські дівчата, членкині ОУН, довідалися, що ті панянки зі Львова теж беруть участь у підпільній роботі ОУН, назносили трохи харчів, а щоб це не виглядало на якусь збірку, передали через мене, кажучи: «Це для панночок, бо ми чули, що у Львові люди голодують».
Дійсно, це був найкращий подарунок у тому часі, бо у Львові справді був тяжкий час і багато родин голодувало. Це теж відчували Ліда й Рута, тож обидві були раді, коли мама передала їм запакований харч на дорогу.
У Радехові зібралася вся братія і ми, співаючи, поїхали назад до Львова. Ця прогулянка не затерлася в моїй нам'яті досьогодні.
* * *
Події проходили швидко, несподівано й були одна від одної гірші. При найближчій зустрічі із Климовим я довідався, що Український Леґіон під командуванням сотника Романа Шухевича вислав через німецьку команду до німецького уряду ультиматум, у якому вимагалося визнання самостійної України, звільнення Степана Бандери і всіх членів Українського Правління. Якщо вимоги не будуть прийняті, Український Леґіон відмовиться від служби і складе зброю.
– Німці, – продовжував Климів, – ультиматуму не прийняли. Легіон роззброїли і відставили із фронту до табору в запіллі.
Прикро було, що стільки друзів запроторено в табір, але з другого боку постава Романа Шухевича і всього вояцтва була імпонуюча. Я нічого не говорив, ішов поруч Івана мовчки, думав над словами Романа Шухевича, що їх він сказав ще не так давно на площі св. Юра: «Це буде зав'язок майбутньої Української Армії».
– Не журися, – підбадьорююче почав Іван, – у війні все так буває, паде багато жертв. Великі діла вимагають іще більших зусиль і жертв. Ми тільки до боротьби приготовляємося, ще так будемо бити німців, аж дрантя сипатиметься! – закінчив Іван і вдарив мене по плечах.
Проходжуючись, я запитав його, чи він далі сповняє функцію Крайового Провідника?
– Коли Тураш, як Крайовий Провідник, згинув, то Провід перебрав Тимчій-Лопатинський, – сказав Климів. – Після смерти Лопатинського, на доручення Бандери, я перебрав Крайовий Провід. А недавно Провід передав Рубанові, сам зайняв окрему референтуру.
Так я довідався, що провідником КЕ став Рубан. Тож іще більше утвердився в переконанні, що Климів не мав завеликої амбіції тримати Провід у своїх руках, сам добровільно мандат передав Рубанові. Сам далі працював жертовно на пості референта КЕ ОУН.
Щоб не продовжувати теми про Провід, бо це для мене були справи завеликі і я не хотів забагато знати, я запитав Климова, чому він давав мені у грудні 1939 р. до вибору – їхати до відпочинкового табору десь за границю або йти в підпілля в Україну. А друге, як то сталося, що Провід ОУН думав, що члени Першого Пробойового Відділу, на чолі із Пшеничним, всі були розстріляні і мою фотографію вкладено до альбому померлих.
Климів відповів, що коли б я дійсно захотів їхати на відпочинок після польської тюрми, то був би мене післав до відпочинкового табору для політичних в'язнів у Піщанах. Він оповів мені, що властиво там учасники не відпочивали, а вишколювалися. Він сам викладав історію України. Там же був січовик Вол. Федак із Перемишля, який викладав конспірацію й методи дії організації.
На друге запитання Климів відповів, що він перейшов кордон другої ночі після нашого переходу. Він уже наступного дня знав, що ми попали на більші застави НКВД і що нас всіх виловили в околиці Волиці Комаревої. Він особисто післав молодшого Івана Шаха на розшуки нас до Сокаля.
Шах віднайшов нас у Сокальській тюрмі й тому підготовлявся плян нашого звільнення, але ми самі хотіли чекати, поки не наберемо трохи сил по переслуханнях. І то було помилкове, бо нас нагло завантажили до військового авта й везли в ліс (СБ ОУН за тим слідкувала).
І було так, що те саме авто вернулося перед північчю до Сокаля порожне. Розвідка прийшла до висновку, що нас в лісі постріляли, бо було чути стрілянину. Я відразу вияснив, що дійсно так було з тим автом, але у глибині лісу нас перевели на військове гусеничне авто й повезли на Львів.
Зайшли ми до моєї хати. Я запитав Івана, чи хоче щось з'їсти.
– Можу випити одну чарку горілки, якщо маєш.
Я здивувався. Це вперше в житті почув, що Климів хоче випити чарку горілки. Я знав, що після падіння Польщі членів ОУН не зобов'язував бойкот алькоголю-монополю.
Я був дуже цікавий, як Іван буде пити. Я ніколи горілки не мав, але в буфеті господині все можна було щось знайти. Я приніс дві чарки, й ми випили. Іван дуже скривився, аж потекла сльоза. Опісля попросив цигарку, яку курив, щоб робити дим.
Не сидів довше, ніж кілька хвилин, став і проходжувався з кута в кут, цілком, як на поодиночці в тюрмі. Взяв іще одну цигарку й говорив про всячину.
Нагло зупинився проти мене, подивився мені в очі і сказав:
– Як ти думаєш, котра була б кращою для мене жінкою: Оленка, Дарця чи Галина?
Мене цей запит заскочив ще й тому, що Іван назвав «Очку», яку я покохав, хоч того вона ще не знала. Я шукав у думках відповіді. Тим разом перед Іваном не був щирий і нічого йому не сказав про мої почування до Оленки.
– Галини я не знаю, – почав свою відповідь, – тому про неї нічого не можу сказати. Із двох перших думаю, що краща для тебе Дарця. Вона розумна дівчина, знана серед провідного членства й до твого рівня дуже підходила б.
– Подумаю! – відповів і про цю справу більше не говорив. Його частіші перебування в домі шваґра Дарці, де вона мешкала, наводили мене на думку, що Іван носився з поважними намірами щодо Дарці, але не знав, як почати. Так і не знати, чи Дарця колись довідалася про його заміри.
Таким був Іван Климів-Легенда. Всі поважні організаційні справи він ніколи собі не нотував, постійно мав у пам'яті. Ні одної справи ніколи не забув, все в час полагоджував, всі клички й до кого знав напам'ять, навіть адреси із прізвищами. Попри ввесь навал праці, Іван почав думати про свої особисті справи, але і їх приймав як обов'язок. Тому в нього виходило це зовсім інакше, якось не так, як у пересічних хлопців.
При нагоді я похвалив його промову на Підлиссі. Він похвалу пропустив попри вуха.
– Німці знали, хто промовляв, – сказав, – але побоялися арештувати. Хай би були спробували!..
Він не любив, щоб його хвалити. Всі добрі діла, свою відданість для справи уважав своїм обов'язком, тому ні похвал, ні відзначень не хотів.
Уже під кінець 1941 р. не було видно назверх ні сліду української самостійности. Українська міліція була перейменована на поліцію, над якою ступнево перебрала цілковиту владу німецька шуцполіція. Команду міста Львова на вул. Лозінського німці зліквідували, частину працівників заарештували, а більшість вчасно пішла в підпілля.
Німці вживали української поліції як помічної, без особливого значення, назначивши новим комендантом її майора Пітулея. Був це фаховий офіцер колишньої польської поліції, хоч, як сам твердив, походив з українського роду. Серед поліції були теж; члени ОУН, які лишилися там із доручення Проводу й мали впливати на решту поліцистів та не допускати до вислуговування німцям, а навпаки бути помічними для українського населення.