Німці почали вже масово винищувати жидівське населення й часто брали українських поліцистів для пильнування табору чи ґетто. Тієї функції якнайбільше не хотіли виконувати поліцисти, а робили це під виразним наказом.
Одного разу я був у товаристві заступника комісара другого комісаріяту поліції хорунжого А. М., ми обговорювали діяльність сітки ОУН серед української поліції. А. М. поставив питання Климову, що робити, щоб німці не використовували української поліції до протижидівських акцій.
– Українська поліція, – почав Климів, – мусить якнайменше виявляти себе в таких акціях. Ми не маємо жодного інтересу в тому, щоб нищити жидів, бо після жидів прийде на чергу українське населення. Ми заопікувалися кількома жидами старшинами з УГА, лікарями й іншими фахівцями, які хотіли ділити долю з нашим рухом у підпіллі. Вони радо погодилися працювати для ОУН, але їх не багато. Даю доручення, що у протижидівській акції не сміє взяти участи ні один член ОУН. У тій справі вкоротці отримаєте інструкцію на письмі.
Про нового коменданта, майора Пітулея, Климів висловився так. що варто з ним нав'язати контакт.
– Він, – казав Климів, – втримує контакт із польським підпіллям.
Климів висловив бажання колись до нього зайти й обговорити справу трагічної смерти полковника Є. Коновальця. Він мав інформації, що майор Пітулей знав деякі таємниці про смерть полковника Є. Коновальця.
Треба об'єктивно ствердити, що майор Пітулей орієнтувався у складі своїх поліцистів і знав кількох визначніших членів ОУН, які були активними, але у своїх звітах до німецької команди ніколи їх не виявляв, ані не звільняв зі служби, хоч мав виразне доручення від німців виявляти бандерівців у поліції. Якщо траплялися арештування поліцистів-членів ОУН, то звичайно із причин всипи на вул. Лонцького. В одного випадку майор Пітулей робив старання вирвати з тюрми хорунжого Лозинського, і йому це вдалося. Гештапо звільнило Лозинського після піврічної тюрми.
Майор Пітулей знав, що заступником комісара поліції на вул. Жовківській є бандеріведь Євген Качмарський, відомий бойовик ОУН, що був засуджений 3-го грудня 1928 р. польським судом на 5 років тюрми за напад на пошту при вул. Глибокій у Львові. Він відсидів свій вирок у Равічу й на волі далі працював активно в ОУН в бойовому звені.
Відомий із Варшавського процесу 1935 р., був засуджений на 15 років тюрми. На черговому процесі у Львові, як продовження Варшавського, знову дістав 12 років тюрми. Суд вироки скумулював до 15 років, і Євген Качмарський просидів у польських тюрмах аж до вибуху другої світової війни.
Він вийшов на волю з активною туберкульозою, одружився у вересні 1939 р., а у 1940 р. вродився їм синок Олег.
Євген, хоч хворий і під постійним наглядом лікаря, був постійно активним членом ОУН аж до кінця свого життя.
Майор Пітулей добре знав про минуле Качмарського і про дальшу його працю в підпіллі, але не звільнив, а навпаки, дав довшу платну відпустку, щоб міг себе підлікувати.
Його дружина Вена і я перевезли Євгена до Брюхович, щоб хворому було легше віддихати свіжим повітрям. Та процесу туберкульози вже не можна було припинити, дарма, що дружина й лікарі докладали всіх зусиль.
Євген народився 26-го вересня 1910 р., а помер 17-го травня 1942 р. На похорон була вислана делегація Проводу ОУН, а дві дівчини несли вінок із червоно-чорними шарфами за домовиною аж на Янівський цвинтар. Євген Качмарський лишиться в пам'яті, як один із найкращих бойовиків ОУН, скромний і відданий ідеї революційної боротьби за волю України.
Іван Климів намагався заснувати сітку ОУН в українській поліції в цілому краю під окремим проводом. У тому я не раз йому допомагав, бо знав багатьох осіб іще за часів Української Державности. Знаю, що сітка ОУН у Львові й околиці була сильна й діяла справно. Всі члени ОУН одного комісаріяту підлягали своєму провідникові в ранзі районового. Поліційна сітка ОУН піддягала військовому референтові ОУН, часом мав із нею зв'язок референт СБ.
Не раз членам ОУН доводилося розправлятися з тими поліцистами, які пускалися на нечесний шлях. Таких було мало, й вони відчували, що за ними стежить ОУН, тож деякі повтікали з поліції.
Мені раз довелося бути свідком переслухання такого поліциста, якого члени ОУН підступом заманили на одну квартиру. Йому поставили закид шантажу й видирання хабарів. Бідака дуже настрашився й обіцяв поправитися. Дійсно, він уже більше на такі «кавали» не йшов.
Климів іще мав іншу думку про українську поліцію. Він казав, що треба вивчати зброю і тримати її в руках, а прийде хвилина, що українська поліція піде на службу Україні.
У Львові теж містилася поліційна школа, де вишколювалися поліцисти з цілого краю, Командний склад на чолі із сотником І. К. був майже ввесь із членів ОУН. Комендант дбав, щоб вишколені поліцисти знали, як себе поводити в службі, щоб не сплямити українського імени. Климів завжди гарно висловлювався про нього, кажучи:
– Таких нам здалось би більше людей… Він знає свою роботу і на нього можна покладатися.
В команді на площі Смольки ми мали теж кількох членів ОУН.
Маючи організаційні клітини по комісаріятах, нам удалося організувати транспорти зброї з міста на провінцію. Такими транспортами керував хорунжий А. М.
Одного разу німецька жандармерія зупинила вантажне авто на вул. Жовківській і хотіла робити обшук. В такому випадку поліцисти в авті мали вжити зброю й більше до міста не вертатися. Але хорунжий А. М. вийшов з авта і зголосив, що іде з доручення коменданта «шуцполіції», і так легко вдалося оминути обшуку й непотрібних комплікацій.
Тут варто згадати ще одну історію з радіовисильнею, яку транспортували поліцисти у Львові. Організація закупила від польського підпілля радіовисильню за суму 45 тисяч злотих. Було це кілька тяжких скринь вантажу, які поляки доставили на Бернадинську площу до одної крамниці. Звідтам треба було той товар швидко відставити на вул. Бляхарську на призначену квартиру.
До мене звернувся 3. Матла, щоб я зайнявся тим транспортом. Ішло про те, щоб радіостанція була доставлена на призначене місце за всяку ціну.
Я викликав хорунжого А. М., і ми обговорили плян транспорту. Небезпека полягала в тому, що яканебудь німецька поліційна стежа могла на вулиці стримати транспорт, тоді все пропало б. У такому випадку треба було ліквідувати стежу.
А М. узяв собі до помочі ще одного поліциста і втаємничив його у справу. Найняли якогось дроворуба з візком на двох колесах, який під'їхав на площу Бернадинську, й ми завантажили скрині на візок. Візник мав переконання, що в скринях була горілка, тож ми його підозріння потвердили й рушили в напрямі Ринку.
Поліцисти ішли близько візка, а ми хідником. Ще ми не доїхали до Ринку, як із бічної вулички вийшло троє німецьких жандармів у шоломах і з металевими бляхами на грудях.
Німці твердо ступали хідником, звертаючи в наш бік. Хорунжий А. М. голосно крикнув німецькою мовою до візника, щоб скорше тягнув візок, а три кроки перед німецькими жандармами поздоровив їх по-військовому. Жандарми й собі піднесли праву руку вгору з окликом «Гайль Гітлер», скоса подивилися на завантажений візок і пройшли попри нього з переконанням, що українська поліція щось зареквірувала, або транспортує власний товар.
Ми з полегшею відітхнули і звільнили стиснені рукояті пістолів у кишенях. Я був переконаний, що коли б не допомога української поліції, радіостанція могла попасти німцям до рук, або міг вив'язатися бій і не знати, який був би його кінець.
З вул. Бляхарської перевезено радіостанцію у Стрийщину, складав її один українець, інженер із Кракова.
Такий початок відомої радіостанції «Афродіти», якою користувалася ОУН-УПА в Карпатах довгі роки.
Функціонуванням радіостанції дуже цікавився Климів і допомагав у тому.
В технічному звені для інформації і пропаганди було кілька фахівців жидів, які обслуговували друкарню в бункері і друкували підпільну літературу. Був теж один професор-жид, який знав добре французьку мову й перекладав різні меморіяли.