Хтось з організації познайомив мене з одним адвокатом-жидом, якщо не помиляюся, його прізвище було Візінґер (низький ростом і щуплий, носив тоді англійські вусики). В той час я працював у гуртівні «Ґаліціян Ферра» на розі Вірменської і Гродзінських, власниками якої були мої знайомі А. Маланяк, В. Величко, О. Матла, Я. Бернадин (Д-р Ярослав Бернадин в часі української державности був начальником комунального відділу в міській управі. З ним працювали інж. В. Богачевський, О. Терлецький й ін.) і О. Ч. До обіду я там працював, а опісля ішов до Торговельної школи при Курковій вулиці. До мене в гуртівні часто заходив згаданий адвокат і давав фотографії жидівських дівчат або жінок для оформлення фальшивих документів для виїзду до Німеччини на роботи.
Була одна жидівка, яка ходила до української гімназії, звали її Сима. Мене з нею познайомила Гена Харкевич і просила помогти Симі в разі потреби. Я сказав Симі, що коли б під час облав вона попала до рук німців, то насамперед німці приведуть її на комісаріят української поліції. Тоді хай вона контактується із заступником комісара на котрім небудь комісаріяті й скаже своє ім'я та попросить повідомити мене. (На кожному комісаріяті заступниками комісара були наші люди).
І так сталося. Одного разу німці спіймали Симу й доставили на 6-тий комісаріят. Спійманих замкнули в пивниці, при дверях якої стояв постійно німецький вартовий.
Сима через вікно попросила одного поліциста, щоб покликав заступника комісара. М. К. прийшов під вікно і опісля подзвонив до мене. Я сказав, що Симу конечно треба рятувати. Ситуація була така, що вивести її на вулицю не можна було ніяк, бо на дверях стояв німець. Тож він зайшов до пивниці за якоюсь ніби орудкою і знайшов порожню бочку, якою накрив Симу. Вечором усіх в'язнів німці завантажили на авто, а Сима лишилася під бочкою. Сима була вільна, але після того я її ніколи вже не стрічав.
Коли ми при описах української поліції, то можна занотувати ще один факт, який заіснував на 4-тому комісаріяті при вул. Курковій.
Однієї ночі поліційна стежа 4-го комісаріяту на Пекарській вулиці почула підозрілий шерех коло одного дому. При електричній лямпці побачили, що якась жінка спускалася з балькону на подвір'я. Стежа жінку притримала й почула в домі стогін. Поліцисти розбили двері й побачили в ліжку закривавленого мужчину з підрізаним горлом. Поготівля забрало пораненого до лічниці, а дівчину, московку із Кронштадту, відставили на комісаріят.
Це була молода комсомолка, яка залишилася у Львові з доручення большевиків перед їх відступом у 1941 р.
Дівчина «сипала» все, коли їй сказали, що чоловік, якого вона підрізала, до всього признався. Вона хотіла його зліквідувати за те, що він відтягався від шпигунської роботи в користь москалів, а знав забагато про шпигунську сітку і про неї. Перші її зізнання, що вона, мовляв, хотіла його позбутися через шантаж на тлі сексуальному – не відповідали правді.
Дівчина виявила всі зв'язки й подала прізвища людей, з якими співпрацювала. Було біля 40 прізвищ, переважно польського походження. Це були інтелігенти, які працювали в польському підпіллі лівого напрямку.
Дівчина подала теж точні адреси, зв'язкові точки в Кам'янці Подільському і в Києві. В Кам'янці Подільському зв'язковий пункт містився в якомусь манастирі. Того дня, коли її спіймано, мала мати зустріч зі своїм зверхником, майором НКВД. Вона призналася теж, що з доручення того майора мала вбити одного українського поліциста із 5-го комісаріяту, який колись був у большевицвкій міліції і чомусь став на заваді майорові. Вона дійсно нав'язала знайомство з тим поліцистом і вкоротці в ньому закохалася, тому й виконання вбивства відтягала.
Майор зорієнтувався, в чому справа, зняв із неї той обов'язок і сказав, що його виконає хтось інший. В тому часі цей поліцист уже не жив, згинув у випадку на стежі з рук іншого поліциста, який необережно грався пістолем. У шпиталі зізнав перед смертю, що постріл у живіт був випадковий.
Про московську шпигунку повідомив мене підстаршина Вороневич і висунув думку передати її СБ ОУН, але треба було, щоб по неї приїхали люди переодягнені в ґештапівські уніформи. Та в усьому перешкодив інструктор з комісаріяту, Ґеньо А., якого всі не любили й підозрівали в контактах із Ґештапом. Тож той Ґеньо десь підслухав, у чому справа, й негайно викликав Ґештапо, яке забрало шпигунку на вул Пелчинську.
Хоч ми протокол зізнань дівчини отримали, але Климів і Степаняк були дуже невдоволені, що шпигунки не можна було дістати до рук ОУН. Можна припускати, що Ґештапо при помочі дівчини із Кронштадту виловило більше число московських шпигунів.
* * *
Одного разу прийшов до мене Климів із доброю новиною, що із Сибіру через два фронти прибився Кублій. Як польського громадянина, його завербували до армії Андерса, звідкіля він утік і прийшов до Львова.
Тут він натрапив на зв'язок, і його доставили до Івана Климова. Це був третій живий член нашого Першого Пробойового Відділу.
Прибулий був опухлий, рана в боці з пострілу на кордоні коло Кристинополя відкривалася й ропіла. Його вигляд був жовтий і видно було, що Кублій хворий. Він дістав зараз лікарську опіку й місце в лічниці.
Лікар казав, що Кублієві треба пити доброякісне вино, тож Климів післав мене до «Народньої Торгівлі», щоб таке вино купити. Я там знав Романа Кміцікевича, який познайомив мене з дир. Лазорком.
Я оповів директорові, в чому справа й що Кублій багато натерпівся по тюрмах в ім'я добра української справи, а тепер бореться зі смертю. Директор бідкався над долею наших в'язнів, дуже співчував, але ні одної пляшки вина не виписав із складу «Народньої Торгівлі», хоч я казав, що заплачу скільки коштуватиме. Треба було мати німецький «бецуґшайн».
Я пригноблений вийшов із бюра, бо знав, що вино зі складу «Народньої Торгівлі» можна було купити на «паску». З Кублієм я стрічався ще кілька разів. Він до півроку помер.
Іван Климів часто виїжджав зі Львова на кілька тижнів, і я завжди потерпав за його долю, щоб не попав до рук Ґештапо. Виїжджаючи в терен, він користувався всякими транспортовими засобами, а найпевніше покладався на свої власні ноги, які його ніколи, як він казав, не підвели. Чекати на якесь авто, чи підводу – не мав терпеливости, тоді він ішов пішки, й то без уваги на погоду. Дощ міг лляти як із ринви, але Климів затискав лівою рукою щільно ковмір блюзи коло шиї, а правою стискав пістоль у кишені і так ішов кілометрами. Міг бути промоклий чи промерзлий наскірзь, він того немов би не відчував на своєму тілі.
Я теж ніколи не чув від нього, що він змучений, або не виспаний, хоч часто цілу ніч міг не спати і другого дня працював з повною енергією, як і попереднього. Але був дуже уважливий до своїх підлеглих і як бачив, що хтось змучений або ослаблений, зараз давав «наказ» до відпочинку, чи до ліжка і хворого сам доглядав.
Співвласник гуртівні, де я працював, пор. О. Ч. мав своє власне авто й намовив мене поїхати з ним на якесь село, щоб купити дещо з харчів. Я мав доброго друга Е. В. на Сокальщині, який був там у той час війтом. Тож і вирішив я повезти О. Ч. до села Хороброва, сподіваючись і для себе щось купити, а при тій нагоді поговорити із старим другом.
Авто легко котилося по кам'яній дорозі, хоч часто були вибої. Була зима й морозно. За кілька кілометрів перед Жовквою на шляху перед нами появився чоловік, і я відразу пізнав, що це Іван Климів, який тримав руки в кишенях. «Тим разом і гранату певно стискає в руці!» – подумав я.
Не дуже було б корисним, щоб О. Ч. побачив Климова. О. Ч. був мельниківцем і мав близьке відношення до поліційних німецьких чинників. Я відвернув увагу О. Ч. в протилежному напрямі, вказуючи на якесь село, і так ми проминули прохожого Климова, на якого О. Ч. не звернув уваги. При найближчій зустрічі я сказав Климовому, що тоді міг його стрінути на шляху О. Ч. Климів засміявся і сказав:
– Я в дорозі все приготований на всякі несподіванки, часто минаю ґештапівців, і кожний, хто хотів би мене притримати, серйозно наразив би своє життя.
* * *
Тим часом арештування націоналістів продовжувалися, тюрма на Лонцького була все переповнена, й часті транспорти з неї відходили до кацетів у Німеччині. Політичними в'язнями на Лонцького опікувалася з рамени ОУН всім відома тоді Калинка. Вона стягала від українських родин усякі дари в харчах та одежі й була в постійному контакті з Допомоговим Комітетом, у відділі якого працювала пані Огоновська й В. К.