Це єдиний районовий провідник із села Середпільці, якого арештували цього дня. Я потішав себе, що поліція не знайде жодних компромітуючих матеріялів у провідних членів, тож акція матиме характер стихійної, відрухової дії населення. Та це тільки було моє бажання, бо вже в той час поліція була на слідах ОУН.
Третього дня після акції, вранці я під вимовкою, що хочу купити панні Ліді Метельській сніданок у місті, вийшов із Союзу. По дорозі купив булку й пішов просто на зв'язковий пункт до Миколи Свистуна, який провадив ґалянтерійну крамницю в місті.
У крамниці я зразу казав замовити мені якийсь матеріял на убрання з фабрики в Бельську (це для алібі), купив якусь дрібничку й уважно слухав звітування Миколи Свистуна про стан у повіті.
– Акція відбулася теж в означеному часі в Щуровичах за точним пляном, – оповідав мені Микола. – Арештовано більшу кількість осіб в околицях відбутих акцій, в тому двох районових провідників: Дубенка й Лиса із Щурович. У Дубенка поліція забрала якісь писані матеріяли, що їх він сховав у подвійному дні шухляди від машини до шиття. Після побіжних обрахунків, арештовано понад сто осіб, в тому біля двадцяти членів ОУН. Всі дані до вчорашнього вечора.
– Виходить, що Дубенко організаційних матеріялів не спалив, як було в наказі? – з великою прикрістю висловив я свій здогад. – Бо які ж матеріяли, як не організаційні, міг тримати у сховку Дубенко?
– Богдане, тепер ти мусиш бути приготований на найгірше.
– Це буде залежати від витривалости Дубенка.
– Триматися легше, коли немає доказових матеріялів, – логічно переконав мене Микола Свистун.
Я вже з тим погодився, що прийдеться мати діло з поліцією, і запевнив Миколу Свистуна, що районові не знають нікого з повітового проводу, тільки мене. В найгіршому випадку все скропиться на мені. Я попросив Миколу повідомити решту членів повітового проводу, щоб сховали всі архіви й не робили зайвих стріч, хіба в конечних справах, попрощався і вийшов з крамниці.
По дорозі до Союзу я завважив панка у плащі, що переходив міський ринок, і хоч здавалося, не звертав на мене уваги, одначе я догадувався, що це поліційний агент. Він ішов рівнобіжно зі мною.
Переходячи коло аптеки, я стрінув інж. Буя, який працював у «Маслосоюзі» у Львові і приїхав до Радехова в ділових справах. Із залізничної станції він зайшов просто до Союзу і там застав поліцію, яка прийшла за мною. Тепер він про це мене повідомив одним реченням.
Я вирішив не йти до Союзу і вернувся з інж. Буєм до молочарні. А все таки я вспів завважити, що за інж. Буєм у віддалі приблизно двох сот метрів ішов поліційний аґент, мабуть, на ім'я Каспрек, якого я знав дуже добре. В мене виник плян: якщо дійду з інж. Буєм до молочарні, тоді втікатиму через пастівники, навіть на очах аґентів, які вже спостерігали за мною.
Кроки аґента Каспрека лунко відбивалися від хідника й мені здавалося, що він приспішає хід. Мабуть, аґент збагнув, що коли дозволить мені підійти до молочарні, там луки й городи можуть мені дати нагоду до втечі. Тож, коли Каспрек почав бігти, тоді із правого боку я знову побачив того підозрілого типа у плащі, який теж приспішив хід у нашому напрямі. Через хвилину на мої плечі хтось поклав руку.
– Перепрошую, пане, – сказав польською мовою аґент, – ви підете з нами.
– Куди й пощо маю іти з вами? – здивувався я.
– Ви є арештовані.
Дальші мої протести були б зайвими, бо відбезпечені пістолі двох аґентів говорили виразною мовою. Тож треба було загравати, дивуватись, висловлювати здогад про помилку поліції і т. п.
Мене запровадили до якогось міського будинку і в одній кімнаті перевели в мене докладний обшук, який тривав понад годину, а я чекав у спідній білизні. Аґенти забрали кожний кусок паперу з найменшими дрібничками, які я мав у кишенях.
В міжчасі прийшли поліцисти, закували мене в кайдани й вивели надвір. Та на моє здивування таки з порога мене знову потягнули до середини. Як виявилось опісля, на вулиці згуртувалася більша група цікавих глядачів, що виявляли обурення. Події, які розвивалися в кількох останніх днях, спонукали поліцію поробити якнайбільші заходи обережности.
Коли мене знову випровадили надвір, на хіднику було порожньо, а люди стояли далеко на ринку.
В Союзі було багато поліцистів, які вже робили обшук по кімнатах, Один поліцист віддав куплену мною булку Ліді Метельській, яка крадькома обтирала сльози. Серед працівників Союзу був настрій дуже гнітючий і всі мовчали, як наказала поліція.
Після довшого обшуку кімнат, а головно моїх особистих речей, поліція забрала із собою мій особистий кишеневий записник.
При відході я з вимушеною усмішкою кинув кожному головою на прощання. Востаннє глянув на тризуб роботи українського різьбара Винара зі Львова, що його він виконав на моє замовлення. Тризуб мав ту особливість, що з рогів наче освічували його проміння. Коли дивилося на ті різьблені промені під відповідним кутом, можна було виразно прочитати слова: «Вже час, народе, встань», взяті з першої стрічки революційної пісні. Тяжко мені було на серці, коли відчував погляди моїх друзів праці.
На хіднику я вперше відчув повагу ситуації і збагнув, що мене чекає. В мене зродилося переконання, що Дубенко не витримав і заломився. Мене мучила думка, чи зможу витримати тяжкі поліційні допити, тортури. Пригадалася перша точка націоналістичного Декалогу: «Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ні смерть не приневолять тебе зрадити тайну».
Не жаль за волею огортав моє серце, а страх за себе самого. Що краще – перенести встид і ганьбу зради своїх друзів, чи терпіння, а може і смерть? Вся моя істота бунтувалася проти того, щоб допускати можливість морального заломання. Єдиний вихід – триматися до останнього віддиху.
Хоч до поліційного приміщення було недалеко, я постановив гідно триматися, не нанести сорому родині, Іванові Климову й Вугляреві, які безмежно мені вірили, Найкраще відмовитися від зізнань, як це зробив Микола Климишин на знаному політичному процесі у Варшаві.
І з тією постановою я підніс голову вгору, скинув свій внутрішній тягар із душі і сміло міряв зором ворогів.
Так я покидав радісну весну, свіжозелені бруньки дерев, які ще вповні не розвинулися. На кущах бузка під поліційною станицею безжурно цвірінькали сірі горобчики, які то стрибали з вітки на вітку, то чепурили свої пір'ячка й були до всього байдужі, не відчували того болю, з яким я, проходячи повз них, прощав їх на волі.
Глухо закрилися за мною двері поліційної кімнати.
* * *
Прийшли до мене тяжкі хвилини: фізичні знущання, внутрішня боротьба за скріплення моєї постанови витримати морально й не датися поліційним вимогам. Відзивалося сумління, чи зуміють зрозуміти вагу хвилини молоді члени ОУН, що їх арештувала поліція. Чи не докорятимуть своєму Проводові за підготовку акції, через яку вони наражені на тортури? Це все приводило мене до розпачу. Та я слухав глибин свого сумління і, прислухаючись, чув виразний голос:
Не здатися, рятувати свою честь, якої навіть сильний, озброєний ворог не зможе знищити. Мені полегшало на душі.
Не помагали інтервенції адвоката Ярослава Селезінки і мого директора Антона Маланяка, хоч я до жодної вини не признався, а при конфронтації з Дубенком заперечив його зізнання, які мене обтяжували. У висліді моєї постави Дубенко відкликав свої зізнання, але це не змінило мого становища.
Щоб скоріше позбутися поліційного приміщення, я відразу проголосив голодівку. Комісар поліції Войтар сміявся з того, але коли мені приносила обід пані Ольга Маланяк, поліцист Сова, український яничар, дуже просив, щоб я прийняв їду. Я чув за дверима, як він вибачався перед панею Маланяк, що я впертий і тому не їм.
– А що ви йому робите? Може він слабий, може йому потрібно лікаря, що він не хоче їсти? – питала стурбовано пані Маланяк, яка для мене була другою мамою.
– Нічого, нічого, він здоровий, я ручу пані, – втихомирював її Сова.
Так само забирала назад вечері дівчина, яка приносила їх від пані Селезінкової. Можливо, що моя голодівка приспішила закінчення допитів на поліції, які тривали повних чотири доби.