Калинка мала до розпорядимости коня з візочком і кожного дня відвозила до тюрми зупу, хліб та одіж. З тюрми часто привозила «ґрипси» до Проводу ОУН або до родин арештованих. Як вона в середині тюрми могла нав'язати контакт із провідними членами ОУН і привозити від них відомості на світ, того ніхто не зможе напевно сказати. Вона, як ангел, стояла на сторожі добра в'язнів, як вояк-герой, який іде на певну смерть із повною свідомістю й ніколи не лякається смерти. Так і Калина ніколи не думала над тим, що котрогось дня не вернеться з тюрми, бо розконспірування її функції Гештапом означало неминучу смерть.
Вона тим не турбувалася, найбільшою журбою було для неї, якщо їй не вдалося скоро розвідатися про долю арештованого сина чи доньки, про яких просила одна чи друга мати. Чи зможе ту велику посвяту скромної членкині ОУН колись оцінити історик новіших революційних змагань?
Іван Климів, хоч сам був без страху, часто подивляв відвагу й повну свідомість постійної небезпеки Калинки. Таких було багато дівчат, прізвища чи псевдоніми яких ледве чи попадуть на сторінки хоч би такого скромного спомину, як оцей.
Вони всі, як і Калинка, повністю себе віддали на послуги Україні.
Прийшов таки той трагічний день для Калинки, що вона не побачила більше світу. Даремно гнідий чекав своєї господині, вона вже більше не попестила його блискучої шерсти.
* * *
Одного погідного дня влітку 1942 р. я пішов на Львівські «Кракідани», щоб оглянути крам на чорному ринку. Це ж єдине місце, де можна було купити конечні речі за дорожчу ціну без німецької ласки у виді «бецуґшайнів» (картка на дозвіл купити якийсь предмет).
Там довелося мені стрінути людину, яку тільки раз у житті бачив у Замарстинівській тюрмі і яка за блюзу принесла мені московську газету. Переді мною стояв середнього росту з великою круглою головою біля 25-літній молодець. Підсміхався й допитливо дивився мені у вічі.
– Я пана пізнав, – почав молодець, підступаючи до мене ближче. – Так, нех мне креф залєє, же то пан. Пшецєж знак на лєвим уху, а втеди било зраньоне. Тосьте мнє не пізнали? Я вам на Замарстинові продав руску газету, а пан мнє дал добру маринарку.
– Так було, я собі пригадую ту історію, – промовив я обережно, але я вас ніяк не можу пригадати.
– Бо билем в чарним халацє і добже виґльондалем, а на ґловє не було влосуф.
Я мовчав і добре придивлявся до незнайомого, щоб, бува, не попасти в якусь пастку.
– Не думайте, же єстем поляк, ні, єстем українец, львовске дзєцко, а мій колеґа Чеховсвкий сидів із вами, але він за політику, а я за «ліпку й пікулєти» (влом через вікно і крадіж черевиків). Той Чеховський був боксер з «України».
Не було сумніву, що маю справу з тим посмітюхом, який приніс мені із зупою газету. Пригадую, що він називався Янек.
Ми проходжувалися по «Кракіданах» і розмовляли. Його покарали двома роками тюрми й перевезли на Бриґідки. Там він далі працював у кухні, тому й тоді краще виглядав, як тепер. Посполиті в'язні, які мали функції в тюремній адміністрації, мали більшу свободу рухатися по тюремних коридорах і подвір'ї.
Отже тієї пам'ятної ночі, коли енкаведисти залишили опівночі Бриґідки, такі посмітюхи, як Янек, знайшли десь на коридорі ключі від шпитальки й жіночих камер. Вони відкрили двері шпитальки і сказали жінкам скоро виходити з тюрми на волю. Тієї ночі майже всі здоровіші жінки вийшли на місто, з ними теж і «Очка».
А Янек із своїми колегами також не гаяв часу. Правда, казав він, що його були б звільнили на волю, бо НКВД вже почало звільняти посполитих в'язнів. Але він волів скористати з нагоди. Він знав, що політичних в'язнів розстрілювали, тому знайомим українцям у місті дав про це знати. Сам Янек кілька разів підходив під Бриґідки і чув густу стрілянину за мурами.
– Я вже підібрав кількох колєґ, – говорив Янек, – які мали помогти розбивати двері в тюрмі. Я чекалем тей хвілі, коли чубарики навєйон. В суботен од'єхалі автамі і мисьми пошлі до криміналу. За намі увійшла єще єдна група цивілюф. Вони відочнє були політики, бо мали «сплюви» (пістолі). Вшисци разом розбівалісьми джві тим рештком, же не здон жилі їх замордоваць чубарикі.
– То і я вам завдячую теж, що сьогодні ще можу оглядати світ Божий. Ходім до ресторану.
І я потягнув Янека на Ринок до нашої харчівні, де часто там стрічалися з підпілля члени ОУН.
Якщо брати слова Янека за правду, а думаю, що він говорив правду, то на Бриґідках, крім підпільної групи, теж розбили двері львівські батяри з посполитими в'язнями.
Вкоротці після того на вул. Жовківській ровером переїхав один поляк, який сидів у нашій камері Замарстинівської тюрми і був нерозлучним другом генерала Чаплінського, героя Совєтського Союзу, якого НКВД арештувало невідомо з яких причин. Я пізнав поляка, але вже було задалеко його кликнути. Може він знав про долю Чаплінського.
* * *
При одній зустрічі із Климовим, я довідався, що Рута Темницька, їдучи потягом на студії до Відня, захворіла в дорозі на шкарлятину. Її забрали з потягу до лічниці в Тарнові, й там вона скоро померла. Новина була прикра й болюча. Рута була активним членом ОУН ще від юнацьких літ, повна життя й радости. Всі її любили і всіх, хто її знав, прикро вразила смерть Рути.
Я подивляв Климова, що він усе знає, пам'ятав, що Рута з Лідою їздили зі мною до Нивиць. Він знав про кожного члена, який згинув у Похідних Групах на Сході. В тому часі вже блискавкою обійшла вістка про смерть сл. п. Мирона-Орликаг здібного ідеолога українського націоналізму, знаменитого публіциста й колишнього провідника КЕ, якого німці застрелили на вулиці Києва.
Згинув від німецьких куль у Краснодарі Микола Лемик, який був ідеалом для молодих юнаків ОУН за вдалий атентат на московського консула у Львові. Впала смертю героїні Ганна Максимець із Радехівщини й багато інших, яких я не знав і прізвищ їх не пригадую.
* * *
Одного разу Осип Карачевський відкликав організаційні сходини, які мали відбутися в домі хорунжого А. М. через його наглий виїзд зі Львова і просив повідомити про це всіх членів. Мені вдалося повідомити майже всіх про відкликання сходин, крім одного, якого я ніяк не міг зустрінути. Тож мав надію, що ввечорі його стріну в хаті А. М. і виясню справу.
Я прийшов вчасно на вул. Софії, але мене якби вчепився блуд. Я не міг пізнати кам'яниці, а чисел не мав змоги відчитати через затемнення, яке було на вулицях і в кам'яницях.
Я заходив до кількох домів і вертався з першого поверха, бо не знаходив тих дверей, які мені були потрібні.
На хіднику я стрінув якусь жінку і на всякий випадок польською мовою запитав її про число дому. З відтінком погорди, чи тільки мені так здавалося, жінка відповіла по-українському, її голос мені нагадав голос однієї зв'язкової, яку арештувало Ґештапо в часі облави на вулицях, її тато так перейнявся арештуванням донечки, що помер на серце.
Доньку звільнили, не маючи жодних обтяжуючих матеріялів проти неї. Виходило, що вона мене не пізнала.
Я почав застановлятися над тим, що вона в тій порі робила на вул. Софії. Наше прислів'я каже: «На злодієві шапка горить», так було і в мене того вечора. Без особливих причин я почав підозрівати, що звільнена зв'язкова могла погодитися на співпрацю з Ґештапом і що вона може підглядає квартиру А. М.
Насторожений я почав обсервувати докладніше околицю й побачив авто під деревом та розпізнав знаки СС-ів. Хоч авто не стояло близько кам'яниці, за якою я шукав, то підсвідомо відчув, що в околиці є небезпека.
Я вже не заходив до дому, який вказала зв'язкова, а відійшов геть. Ще того вечора мене повідомлено, що А. М. арештувало Ґештапо о 5-ій год. вечора. А вже наступного дня ми знали, що Ґештапо засіло на квартирі А. М., й арештує кожного, хто заходить до хати. На щастя, той друг, якого я мав повідомити про невідбуття сходин, випадково довідався про це від іншого із друзів.
Тоді Ґештапо арештувало кількох випадкових гостей, між ними теж двох малолітних братів П. Вкоротці всіх звільнили.