Це могло бути 8–10 липня 1941 р. Я зайшов на подвір'я Бригідок. В деяких бльоках тюрми були спалені двері, обгорілі вікна, а на місці каплиці залишилася гора каміння, яка собою прикрила жертви помордованих в підвалі.
Большевики заложили міни в тюрмі Бригідок, міни вибухли вже по виході недобитих в'язнів в суботу між 8–9 год. ранку. І таким чином НКВД хотіло замаскувати свій жахливий злочин. Завалилася від вибуху тільки каплиця, а мури тюрми залишилися непорушними, тільки де-не-де обгоріли двері і вікна. Трупів з підвалів тюрми почали витягати вже 30 червня і розкладали по подвір'ю. Це була страшна картина, як оповідали люди, коли родини з плачем ходили між трупами, шукаючи своїх рідних. Трупів тільки частину витягнули з підвалів тюрми, бо була заборона далі витягати з огляду на епідемію. Тих жертв НКВД вкладали в примітивні домовини і в довжелезній черзі, як писали чужинецькі кореспонденти, несли на цвинтар на вічний спочинок.
20 лютого 2005 р.
ВАРШАВСЬКИЙ СУДОВИЙ ПРОЦЕС В СПРАВІ Б. ПЄРАЦЬКОГО
Минуло 70 років 15 червня 2004 р. як Гриць Мацєйко виконав атентат на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, а в цьому році минає 70 років як відбувся політичний судовий процес над Степаном Бандерою і товаришами. Відзначуючи ті роковини, варто ширше згадати про цю справу.
Крайова Екзекутива ОУН на чолі з Степаном Бандерою вирішила покарати смертю Броніслава Пєрацького за його злочинну пацифікацію над українським народом у 1932 році та за ідею створити концентраційний табір знаний як Береза Картузька. Розроблено плян дії для виконання кари смерти над міністром Пєрацьким. До виконання атентату добровільно зголосився Гриць Мацєйко, свідомо ідучи на свою певну смерть.
Микола Лебедь і Дарія Гнатківська скорше поїхали до Варшави щоб усталити місце атентату. Треба було провірити якими вулицями їздить міністер і де його авто найчастіше задержується. На протязі часу інвігуляції міністра усталено, що міністер кожного дня в одному часі їздить на обід до офіцерського клюбу. Прийшов відповідний час.
Гриць Мацєйко приїхав до Варшави в ясному порохівнику, озброєний в петарду (бомбу) великої сили вибуху, яку зладив Ярослав Карпинець, в одній кишені, а в другій поклав револьвер. Для певности Мацєйко сам обсервував околицю офіцерського клюбу та приїзд автом міністра на обід до клюбу. Був день 15 червня 1934 р., коли Мацєйко чекав на приїзд авта, яке вже появилося коло клюбу. Мацєйко вже тримав на поготові петарду в руці і почав натискати інструмент, який мав спричинити вибух. Але не відчув жадного шипіння в петарді, збагнув, що бомба не вибухне. Все тривало лічені секунди. Мацєйко поклав петарду до кишені, вихопив револьвер, а міністер вже вспів увійти на сходи клюбу, де його наздігнав Мацєйко і там кількома пострілами вкоротив життя міністрові Пєрацькому. Мацєйко почав спішною ходою віддалятися від клюбу, але погоня не забарилася. Мацєйко кількома пострілами в бік погоні припинив переслідувачів, с сам на закруті вулиці вскочив до брами камениці, там залишив свій плащ вже без петарди, яку втікаючи викинув на вулиці, сам спокійно посвистуючи вийшов на вулицю, минув погоню і поспішив на умовлене місце, де на нього мав чекати Скоб (псевдо). Одначе Скоба не було. (Як пізніше виявилося, Скоб був певний, що Мацєйко згинув разом з міністром, тому зігнорував умовлену зустріч.) Не гаючи часу, Мацєйко пішком проминув залізничний двірець і поспішною ходою подався шляхом в напрямі Люблина. Пройшов кількадесят кілометрів і на одній станції купив квиток та поїхав до Люблина. На щастя, запам'ятав адресу Якова Чорнія, який не підозріваючи в нічому, прийняв Мацєйка на нічліг. Другого вже дня Мацєйко пов'язався з Евгеном Качмарським і при помочі Малюци дістався до Ямної до Катрусі Зарицької, де родичі мали пансіонат, там теж прийшла Віра Свєнціцка. Другого дня трійка пішла собі пройтися на залізничний двірець, де припадково стрінули Ярослава Рака, який вийшов з поїзду. Мацєйко представив себе як Богдан і товариство безжурно подалося до пансіонату і вмовилися другого дня піти на прогульку на вершок Кукули. Зайшли недалеко чеського кордону, Катруся і Віра змучені сіли відпочивати, а Рак з Богданом відійшли, дівчата мали на них чекати. Довго чекали і врешті повернувся Рак і оповів, що близько кордону з другого боку появився чоловік, помахав рукою, а Богдан сказав, що це його брат, і подався до нього. Казав на себе чекати. Богдан довго не повертався і Рак вирішив довше не чекати. Отака припадкова прогулька, де Богдан – Мацєйко перейшов кордон і стрінувся з Ярославом Барановським, а ту зустріч заздалегідь приготовив Рак-Мортик з Чемеринською. Отак Мацєйко позбувся поліційної погоні.
По вбивстві Пєрацького почалися арештування серед українців. До рук поліції попали І. Малюца і Р. Мигаль, які заламалися і всипали цілу справу. Слідство тривало майже півтора року і на лаві оскаржених у Варшавському суді засіло 12 українських націоналістів: Степан Бандера, Микола Лебедь, Дарія Гнатківська, Ярослав Карпинець, Микола Климишин, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Яків Чорній, Евген Качмарський, Роман Мигаль, Катруся Зарицька і Ярослав Рак.
Всі підсудні, крім Мигаля, відмовилися говорити польською мовою. Також деякі українські свідки, прм.: Віра Свєнціцка, Ірена Хомяк, Чорна, Олена Чайківська, Роман Шухевич, Олександр Пашкевич, Дмитро Мирон, Осип Нидза, Осип Мащак. Всіх їх голова суду засудив за кару платити по 200 злотих із заміною на 10 діб арешту. Віра Свєнціцка віталася до в'язнів окликом «Слава Україні!», за нею пішли інші свідки, яких суд додатково карав. Процес виглядав як демонстрація непокірного українського народу, який не хоче погодитися з польською окупацією і постійно бореться за своє національне визволення.
Демонстративні виступи Степана Бандери під час процесу повторювалися кілька разів. Коли він відповідав на привітання свідків «Слава Україні» і протестував проти того, що голова суду не позволяє свідкам говорити українською мовою. За це голова суду карав Степана Бандеру темницею і казав поліції виводити його зі залі.
Після оскаржуючої промови прокуратора і цікавих промов оборонців, Трибунал суду по нараді відчитав присуди ув'язненим: Степан Бандера, Микола Лебедь і Ярослав Карпинець – кара смерти, заміненої на підставі амнестії на досмертне тюремне ув'язнення. Микола Климишин і Богдан Підгайний на досмертне ув'язнення. Дарія Гнатківська – 15 років тюрми. Іван Малюца, Роман Мигаль і Евген Качмарський – по 12 років тюрми. Катруся Зарицька – на 8 років тюрми. Ярослав Рак і Яків Чорній – по 7 років тюрми. Степан Бандера і Микола Лебедь відповіли на присуд окликом: «Хай живе Україна1.». За це їх голова суду казав випровадити зі залі.
Про Варшавський процес широко писала світова преса, навіть деякі польські газети висловлювали свого роду прихильність до підсудних, стверджуючи, що це герої, які борються за національне визволення і замість перед тим уживаного «русінє» писали вже «українці».
На волю скорше вийшли Ярослав Рак, Яків Чорній і Катруся Зарицька, а всі інші при розвалі Польської держави у вересні 1939 р., коли наступила німецька інвазія.
6 квітня 2005 р.
БУДИНОК НА КІСТКАХ ЗАКАТОВАНИХ
В «Америці» з 19-го березня ц. р. була поміщена стаття «Будинок на кістках закатованих». Мова іде про намагання побудувати шестиповерховий помешкальний будинок на подвір'ї тюрми при вул. Лонцького. Проти цієї будови запротестувала інтелігенція міста Львова, яка звернулася з відкритим листом до Президента Віктора Ющенка, щоб заборонив будову цієї будівлі на кістках невинно помордованих руками злопам'ятного НКВД в'язнів.