Віра Лясковська пише: «Ми маємо документальні підтвердження злочинів на території найстрашнішої на Львівщині тюрми-катівні, просякнутої кров'ю, криками, муками та трагедією тисяч людей». Натомість колишній начальник управління СБУ Володимир Хімей у згаданій статті заявляє, що «архівні матеріали підтверджують, що в тому місці (тобто на подвір'ї тюрми) розстрілів не проводили».
А це очевидна неправда. Послухайте, що я скажу відносно цієї справи. Я вийшов з рештками недострілених 28-го червня 1941 р. з тюрми Бриґідок. Я з групою 20 в'язнів пішов до Св. Юра з надією там сховатися, бо не було відомо, чи НКВД не повернеться знову. По тяжких зусиллях і переконань, що ми не є провокаторами, та за дозволом Митрополита Андрея нам відкрили браму та схоронили в підземеллях Св. Юра.
У неділю, тобто 29-го червня, ще не сіріло, як я пішов до тюрми на Лонцького, де я просидів від лютого до травня 1941 р. з надією, що знайду в бюрах тюрми документи в моїй справі. Увійшовши від вул. Лонцького в напіввідхилену браму по правій стороні, зараз за брамою я побачив п'ять або шість трупів у пошарпаному одязі. Зайшов до бюрових кімнат і на превеликий жаль я не знайшов ані куска паперу. НКВД все чисто забрали або десь спалили. Звідтам я перейшов до підвалу тюрми, це – камери до половини в землі (в одній з них я просидів три місяці). Я побачив на долівці сліди крові. Й так у кожній камері. Сморід був неможливий, Після того, що я побачив: стирту трупів, скинених у неладі, наче дрова. Висота цієї макабричної купи досягала мені до половини грудей. Хоч як було тяжко віддихати, я обійшов цю купу трупів довкола, де-не-де виглядали голови, й я зауважив, що були голови в'язнів, стрижене волосся та заріст на бороді, а були теж голови з довгим чоловічим волоссям. Колір лиця дещо відрізнявся від лиця в'язня. А на самім верху лежала молода жінка, бльондинка, напівоголена, з страшною раною на грудях, наче завданою сокирою. Шкода мені було цієї молоденької дівчини.
Дивлячись на цю купу трупів, я відчув наче викиди совісти, чому стільки в'язнів загинуло, а я лишився живим. З цим душевним болем вийшов на подвір'я і відразу побачив відкриту яму, шириною приблизно 2 1/2 метра та може 5,6 м довжини. Коли я добре придивився, то ця яма була прикритою свіжою землею у довжину може до 15 м, а ще на дні лежало декілька трупів не прикритих. Отже, це був рів довжиною може 20 метрів, а широкий до 2 1/2 м. Три четвертих того рова було прикрито свіжою землею, а скільки під нею лежало невинно помордованих, то тяжко сказати. Мені прийшла така думка, що відкрита ще яма чекала на тих трупів, що були складені на дижурці, яких НКВД вже не встигло перенести до ями.
Як знищувало НКВД в'язнів на Лонцького? Другого або третього дня вибуху війни, всіх в'язнів НКВД зігнало до долішніх камер, напхали як оселедців і з дверей з пістолів почали стріляти по в'язнях. Така екзекуція продовжувалася від камери до камери.
Оповідає Омелян Матла, що він впав і його придушили інші трупи. Він не відчув поранення, але наслухуючи, зорієнтувався, що НКВД проходять від камери до камери та з пістолів добивають тих, що конали в агонії. Він згортав кров у сусіда, смарував нею своє обличчя та вдавав неживого. Хтось ще стогнав і його достріляли. Омелян прислухався та ловив кожний рух на коридорі. Нарешті все притихло, не чути кроків на коридорі. Він ще трохи полежав і набрав сил, щоб вилізти з-під трупів. Це йому вдалося. Він прислухався далі. Почув, що хтось в умивальці пустив з крану воду. Обережно поступив по трупах до дверей, заглянув, ні живої душі. Тільки в умивальці хтось неначе миється. Прийшовши туди, побачив такого самого як він, який змивав зі себе кров. Незабаром прийшов ще один, якого куля минула. Отже, всього троє людей лишилося при житті, а решта всі були помордовані.
Уцілілі в'язні вийшли на подвір'я. В'язень з Брідщини поспішився через мур на вулицю, та хтось з вулиці його застрілив на мурі. Селянин пішов сховатися під кущем, а Омелян Матла вирішив вийти брамою на вул. Лонцького. Побачивши перехожого на хіднику, кликнув по-польському: «Панє, ратуй мнє, панє». «Ходзь, пан, ту», – відповів той. Омелян пробіг вулицю і зайшов до кам'яниці, яку йому вказав перехожий. За хвилину незнайомець повернувся та запровадив Омеляна в город між кущі, сказавши чекати до ночі. Сам пішов на вказану адресу повідомити жінку Ґену на вул. Задвірнянській. Ґена увечорі принесла Омелянові убрання, підв'язала хусткою бороду (зарослу), мовляв, болять зуби, і так запровадила Омеляна в безпечне місце.
Стільки про тюрму на Лонцького у Львові.
МІЙ ЖИТТЄПИС
Я, Богдан Казанівський, уроджений 3-го лютого 1916 р. в с. Нивиці, Радехівський повіт. Родичі мої Сава і Марія з дому Мельник. Нас було шестеро дітей: Іван, Василь (помер на сьомому році життя), Ольга, Володимир і Софія.
Я закінчив 6 кляс народної школи в Нивицях. Родичі були забідні, щоб мені оплатити дальшу науку. У 1932 р. я поступив на працю в повітовому Союзі Кооператив у Радехові. Я мешкав в одній кімнаті з Евгеном Віюрою з с. Хороброва на Сокальщині. Він вже був по матурі. Студіював позаочно економію, а я при нім доучувався і мріяв здати матуру як екстерніст. Евген мені багато говорив про Організацію українських націоналістів, про підпільно-революційну боротьбу за визволення України з-під польського поневолення, давав мені лекції про націоналістичну ідеологію. Про арештування членів ОУН, про тортури на поліції, про судові вироки, про в'язнів, що караються по тюрмах. Все це я слухав і мріяв стати членом ОУН і також боротися за визволення України.
Директор Союзу Антін Маланяк був до мене прихильно наставлений, я йому допомагав в бухгальтерії, кожного дня ми обидва замикали касовий оборот торгу, а потім місячне зіставлення. Моя платня була дуже маленька. Прийшла зима і я не мав куртки ані чобіт. Випадало залишити працю. Але директор постарався через надзірну Раду Кооператив на закуп куртки і чобіт для мене і так я залишився далі на праці в Союзі. Мабуть це було 1934 або 1935 р. Евген Віюра секретно мені сказав, щоб вийти на подвір'я і там буде двоє мужчин, які хочуть зі мною говорити. Щоб я не боявся і був відвертий. На подвір'ю я стрінув двох мужчин, один щуплий, другий сильної будови. Розмову почав щуплий, це був Іван Климів, а другий Володимир Лобай. Іван Климів сказав, що має про мене інформацію, і що я надаюся бути членом ОУН. Чи я згідний, щоб добровільно стати членом ОУН. Даючи згоду, я весь був мокрий з поту. Іван Климів іменував мене дійсним членом ОУН, дав мені псевдо «Щетина». Подав своє псевдо «Мармаш Коліба», а Лобая «Вугляр». Обговорили про положення Радехівського повіту, де ще немає організаційної мережі. Було кілька членів, але тепер сидять в тюрмі. Клітини ОУН є тільки в с. Ордові і Сушно, а решти терену треба охопити мережею ОУН. Цю велику роботу в терені я маю виконати, задецидував Іван Климів. Я висловив побоювання, чи я надаюся бути організаційним референтом. «Як є добра воля, – сказав І. Климів, – то не буде проблем в роботі. Моїм зверхником був «Вугляр» і ми спільно будемо працювати». Наприкінці розмови Іван представив як виглядає організаційна схема, доручив нарисувати мапу повіту і визначити райони. За два тижні він прийде, і щоб мапа і плян були готові. Побажав успіхів і обидва відійшли. Я довго не міг прийти до рівноваги по такій розмові і свідомості великого завдання.
Мапу повіту я нарисував, визначив всі села і поділив на 5 районів. Іван Климів плян одобрив, а з Вуглярем ми запроектували склад повітової екзекутиви ОУН, до якої мали увійти: Микола Свистун, мґр. Володимир Оренчук, Іван Тимчук і Михайло Тупиця. Вугляр став повітовим провідником, я організаційним референтом, Микола Свистун військово-бойовим, Іван Тимчук господарським референтом, мґр. Володимир Оренчук референтом юнацтва і молоді, Михайло Тупиця референтом пропаганди.
При помочі кооперативних справників, що приїжджали до Союзу закуповувати товари для сільських кооператив, я довідувався про ідейних, свідомих хлопців у селі. Маючи інформації, я запроектував наперед визначити районових провідників. Контакт з наміченими людьми я нав'язував при помочі тих же кооперативних справників. Отже, на Середпільці-Муканя районовий Василь Демчук, на Лопатин-Щуровичі Войтович, на Криве-Оглядів Дмитро Кушинський, Ордів-Сушно зайнявся Іван Тимчук. Залишився ще неохоплений район Павлів-Станин.