– Треба. Думаю, буде цікаво. Зможеш?
– Так, тільки що там на збори сект надягають?
– Балахони якісь?
– Мої в хімчистці.
– Добре, мені час. За п’ять хвилин слухання свідчень.
– Виїжджаємо о шостій п’ятнадцять.
– Окей, цьомки-бомки.
Нещодавно в журналі я прочитав статтю, де йшлося про те, що пари, які часто переписуються упродовж дня, живуть набагато активнішим сексуальним життям і більш задоволені своїми половинами. Я взяв цей висновок на озброєння, і тепер не минає і дня, щоби я не посилав дружині хоча б слівце.
17
Гіллзборо був заснований у дев’яностих роках XIX століття багатими залізничними і банківськими магнатами для захисту від банд, які наводнили в той час Сан-Франциско. Містечко являє собою лабіринт вузьких звивистих вуличок, що кружляють то вгору, то вниз по каньйонах і тому нагадують переплетення складок і згинів в оригамі. У Гіллзборо мало тротуарів, тут немає бізнесу, лише великі будинки з повитими плющем стінами. Якби не уважні й добродушні поліцейські, які допомагають туристам знайти виїзд із міста, в цьому лабіринті можна було б блукати кілька днів, поки не скінчиться пальне, і харчуватися викинутою на смітник чорною ікрою і залишками смаженої баранини з трюфелями.
Ми виїжджаємо о чверть по сьомій. Еліс приїхала з роботи пізно, наспіх переміряла сім нарядів. Я нервую і раз у раз тикаю в навігатор, але сигналу немає.
– Розслабся, – говорить Еліс. – Коли це вечірки починалися вчасно?
Повз нас проноситься «ягуар» тисяча дев’ятсот сімдесят першого року випуску. Автомобіль дуже гарний, кольору «британський гоночний зелений» з жорстким верхом і округленим багажником. Мій напарник Ян каже, що мріє про таку машину. Я додаю газу, намагаючись наздогнати його.
– Для Яна сфоткати, – пояснюю я Еліс.
Але не встигає вона увімкнути камеру на телефоні, як «ягуар» звертає на довгу під’їзну доріжку і зникає за поворотом.
– Грингілл-корт, чотири, – читає Еліс на поштовій скриньці біля доріжки.
Я зменшую швидкість і дивлюся на Еліс:
– Ми точно туди хочемо?
У будинку за адресою Грингілл-корт, чотири навіть ім’я є: «Вілла “Карина”». Воно вирізьблене на кам’яній табличці, що висить на кованих воротах. Спочатку Гіллзборо складався з дев’яти садиб із гостьовими будиночками, стайнями, флігелями для прислуги і сотнями акрів луків та парків навколо. Ворота, перед якими ми зупинилися, ймовірно, вели до однієї з таких садиб.
Довгу, викладену плиткою доріжку обрамляють ретельно пострижені дерева. Нарешті ми в’їжджаємо до величезного, мощеного каменем двору, де стоїть ряд автомобілів, що здаються крихітними на тлі великого чотириповерхового особняка. Еліс нарахувала чотирнадцять машин, в основному «тесли». Ще «мазераті» старої моделі, культовий «сітроен 2CV», синій «бентлі», помаранчевий «аванті» та той самий «ягуар».
– Дивись, – Еліс показує на чорну «ауді» – напевно, машину Вівіан – і темно-сірий «лексус». – Ось і «людські» машини. Так що ми не одні.
– Ще не пізно поїхати, – кажу я майже серйозно.
– Ага, вже. Тут напевно камер понатикано. Думаю, нас уже засікли.
Я ставлю свій джип «черокі» поряд із «міні-купером» в дальньому кінці стоянки.
Еліс опускає сонцезахисний козирок із дзеркалом, підфарбовує губи і пудрить обличчя, а я поправляю краватку, дивлячись у дзеркало дальнього огляду.
Я виходжу і відчиняю дверцята з боку Еліс. Вона граційно випурхує з машини і бере запропоновану мною руку. На верхніх поверхах будинку горить світло. Ми проходимо повз автомобілі, я бачу наше відображення в склі «ягуара». Я в костюмі від Теда Бейкера і новій краватці, Еліс у темно-червоній сукні, яку вона купила для весільної подорожі. Вона називає цю сукню «Строга сексуальність». Волосся у неї гладко зачесане назад і зібране в пучок. Вигляд серйозний та гарний.
– Коли це ми встигли вирости? – шепочу я їй.
– Треба сфотографуватися, – відповідає вона. – Поки у нас пристойний вигляд.
Кожен раз, коли я почуваюся старим – а останнім часом це трапляється все частіше, – Еліс радить мені уявити, як я буду фотографуватися за двадцять років і згадувати, який же я був молодий. Це завжди спрацьовує.
Коли ми наближаємося до будинку, то чуємо голоси. Ми огинаємо живопліт – біля ґанку на нас чекає Вівіан.
Вона не сказала, що привезти з собою і як одягнутися, і я тільки зараз розумію, що, можливо, це був черговий тест, і тихенько радію, що вдень купив пляшку дуже дорогого вина. На Вівіан знову яскраве плаття, цього разу – кольору фуксії. В одній руці у неї келих чогось із льодом, в іншій – букет жовтих тюльпанів.