Вівіан не схожа на дівчинку з ферми у Вісконсині. Хоча в Кремнієвій долині так і буває. Варто прожити тут років двадцять, і вся провінційність з містечковими звичками повністю ховаються під горезвісним північнокаліфорнійським лоском. «Здоров’я під гарніром достатку», – каже про таких Еліс.
Кейт вибачається і йде на кухню, а Вівіан підводить мене до наступної групки гостей. Туди ж підходить Роджер з пляшкою вина і келихом.
– Вина?
– Так, будь ласка, – киваю я.
Вина в пляшці вистачає тільки на половину келиха.
– Стривайте, – каже Роджер, беручи нову пляшку з пристосованого під бар столика на веранді. Потім дістає із задньої кишені штанів сталеву овальну штучку, яка в його руках трансформується в штопор, схожий на витвір сучасного мистецтва.
– Цьому вину майже двадцять років, – каже він. – Ми з Кейт привезли його з весільної подорожі Угорщиною.
– Як романтично! – вигукує Вівіан. – Ми з Джеремі просто на Гаваї з’їздили.
– Крім нас у тій місцевості, напевно, і туристів-то не було, – продовжує Роджер. – Я взяв місяць відпустки на роботі, ми орендували машину і вирушили колесити по країні. У той час ми жили в Нью-Йорку, і нам хотілося повністю змінити обстановку. Чомусь наш вибір припав на Угорщину. Якось на виїзді з міста Еґер у машини заглох двигун. Ми відштовхали її до узбіччя і пішли по дорозі. Потім побачили будиночок, у вікнах якого горіло світло. Постукали в двері. Господар запросив нас увійти. Загалом ми провели у нього в будиночку для гостей кілька днів. Господар займався виготовленням таких ось відкривачок і подарував нам одну на пам’ять. Ніби проста річ, – каже Роджер, – але мені вона дуже дорога.
Я ніколи раніше не чув, щоб чоловік говорив про свою весільну подорож таким замріяним тоном. Напевно, уся ця затія з «Договором» і правда чогось варта.
Вечір проходить як у тумані. Їжа чудова, особливо десерт – ціла вежа з профітролів. Цікаво, як Кейт удалося стільки всього наготувати? Однак мені шматок у горло не лізе – таке враження, ніби я проходжу співбесіду з прийому на роботу. Купа якихось дивних питань. Люди начебто просто підтримують важливу розмову, але ти розумієш, що тобі влазять у душу.
Дорогою додому ми з Еліс порівнюємо враження. Я хвилююся, що мало розмовляв і зі мною було нудно. Еліс переймається, що базікала занадто багато, тому що від хвилювання на неї часом нападає балакучість, і через це вже виникали незручні ситуації на офіційних прийомах. Ми знову кружляємо вуличками, вибираючись із міста, і коли нарешті виїжджаємо на швидкісну магістраль, нас обох розпирає від збудження. Еліс рада, навіть п’яна від радості.
– З нетерпінням чекаю наступної вечірки, – каже вона.
І тоді я вирішую не говорити їй, що у мене була ще одна розмова з Джоанною. Коли зовсім стемніло, всі зібралися біля вогнища – мабуть, це було щось на зразок ритуалу, під час якого подружні пари розповідають, що подарували одне одному і куди їздили з часу попередніх зборів. Мені було ніяково і нудно, тому я вислизнув до вбиральні. Вимивши руки, я кілька хвилин просто стояв, насолоджуючись тишею після цілого вечора балаканини. Коли я вийшов, у коридорі стояла Джоанна. Спочатку я подумав, що вона просто чекає, коли звільниться туалет, і лише потім зрозумів, що вона шукала зустрічі зі мною.
– Привіт, – сказав я.
Джоанна нервово оглянула коридор, потім прошепотіла:
– Вибач.
– За що? – здивувався я.
– Тебе тут не повинно було бути. Твого імені не було в списку запрошених. Напевно, листи розіслали, поки ми були у від’їзді. Я б тебе попередила, Джейку, і врятувала. Тепер занадто пізно. Вибач.
Вона підняла на мене зелено-карі очі, погляд яких я так добре пам’ятав.
– Мені дуже шкода.
– Гарна ж компанія, – сказав я, збитий з пантелику. – Нема за що вибачатися.
Вона поклала руку мені на плече, щоб сказати ще щось, але замість цього просто зітхнула.
– Тобі краще повернутися до решти.
Коли наступного дня я повернувся додому з роботи, на ґанку мене чекала велика коробка. Всередині було угорське вино і листівка. На ній було написано вишуканими золотими літерами:
«Ласкаво просимо, друзі! З нетерпінням чекаємо наступної зустрічі».
18
Хоча наближалися свята, Еліс і надалі цілими днями працювала. Надихнувшись ентузіазмом, з яким вона взялася за нову справу про захист інтелектуальної власності, партнери додали їй обов’язків.
Я теж із головою поринув у роботу. Через знайомих у церкві Ян підшукав мені кілька нових клієнтів. Більшість із них були подружніми парами з типовими проблемами – охолодження стосунків після народження дітей, зрада, фінансова криза.