У нас, як і у багатьох подружніх пар, з планами на Різдво все непросто. У моїй родині воно відзначалося якось дивно. Батько приходив з роботи, ми всі сідали в машину, потім батько повертався в будинок нібито за гаманцем. Поки ми його чекали, мама вмикала якусь різдвяну пісеньку по радіо, і ми всі разом співали. Потім приходив батько, і ми вирушали на пошуки піци – у святковий вечір майже всі піцерії були зачинені. Після повернення додому ставало ясно, що за час нашої відсутності в будинку побував Санта – під ялинкою були безладно звалені подарунки без упаковки. Ну а далі починалася веремія.
Дитячі спогади Еліс про Різдво були більш традиційними. Діти раніше лягали спати, залишивши Санті печиво, вранці під ялинкою знаходили подарунки, а потім усі йшли на службу до церкви.
У перше спільне Різдво ми вирішили, що по непарних роках будемо відзначати свято так, як було у мене, а по парних – як у Еліс. Але забавно було, що стосовно святкового столу Еліс завжди мені поступалася: піцу вона любить так само сильно, як і я. Зараз рік був парний, тому подарунки треба було загорнути.
Весь день я тинявся будинком, очікуючи дружину. Поприбирав, подивився стару різдвяну комедію. О сьомій годині Еліс ще не було.
Я вже почав дратуватися, що піци нам сьогодні не бачити, коли почув, як відчиняються ворота в гаражі. Потім сходами застукали підбори, а з коридора повіяло ароматом піци. У Еліс в руках була велика коробка з «пепероні», на якій лежало кілька загорнутих подарунків.
– Яка краса! – сказав я, побачивши блискучий обгортковий папір, химерні зелені банти і знайомий золотий логотип.
Напевно, згадавши зранку про Різдво, Еліс заскочила в сувенірну лавку при музеї.
Поки вона відкривала коробку і розкладала піцу по тарілках, я помітив у неї на руці браслет, якого раніше не бачив. Сучасний, чи то з пластика зі сріблястим покриттям, чи то з алюмінію. Широкий і стильний. Я не бачив застібки, тому незрозуміло було, як він одягається, і головне – як знімається. Сам по собі гарний, але дивно, що вона взагалі знайшла час заїхати в магазин за якоюсь дрібничкою.
– Гарний браслет, – сказав я. – Купила в Музеї сучасного мистецтва?
– Нє, – відповіла Еліс, згортаючи шматок піци перед тим, як відправити його в рот. – Подарували.
– Хто? – запитав я, думаючи, що, напевно, той кучерявий з роботи, Дерек Сноу.
– Вівіан.
– А-а, – протягнув я з полегшенням. – Мило з її боку.
– Взагалі-то не дуже.
– Чого?
Вона прожувала піцу, потім сказала:
– Обід був дивним. Більше ніж дивним. Тільки мені заборонили тобі розповідати, і я не хочу, щоб у тебе були неприємності.
Мені стало смішно.
– Вівіан не схожа на агента гестапо. Впевнений, що все буде гаразд. Що вона сказала?
Еліс насупилася і почала нервово погладжувати браслет.
– Схоже, я вправду дуже багато базікала під час вечірки.
– Тобто?
– За словами Вівіан, комусь із гостей здалося, ніби шлюб у мене не на першому місці, і керівництву «Договору» надійшла скарга.
Я припинив жувати.
– Скарга? Що це означає?
– Хтось, бачте, проявив дружню заклопотаність, – сказала Еліс, як і раніше погладжуючи браслет. – Простіше кажучи, настукав.
– Куди? – здивувався я.
– До штабу їхнього, що б це не означало.
– Це що, жарт такий?
Еліс похитала головою.
– Я теж спочатку думала, що Вівіан мене розігрує. Виявилося, що ні. У «Договору» є свій суд, який розглядає справи учасників і навіть призначає штрафи і покарання.
– Покарання? Та годі тобі! Я думав, «Кодекс» не треба розуміти буквально.
– Схоже, що треба. У них там суцільно терміни з кримінального права.
– Хто ж на тебе настукав?
– Не знаю. Скарга була анонімною. Вівіан сказала, що якби я прочитала весь «Кодекс», то зрозуміла би. Кожен учасник «Договору» зобов’язаний повідомляти керівництво про все, що викликає у нього занепокоєння і може негативно вплинути на інших учасників або їхні подружні стосунки. Вівіан усе повторювала, що та людина накатала на мене скаргу з «дружніх міркувань».
– Але хто це міг бути?
– Не знаю, – повторила Еліс. – Я грішу на свою розмову з одним з гостей з французьким акцентом.
– Ага, його звали Гай, – згадав я. – А дружину – Елоді. Він адвокат. Міжнародне право. Елоді – заступник когось там у французькому посольстві.
– Точно, він усе питав мене про фірму, які справи я веду і скільки годин на день працюю. А я відповіла, що пропадаю на роботі й не висипаюся. Пам’ятаю, він на мене осудливо зиркнув, коли я сказала, що іноді ми через це дуже пізно вечеряємо. Я-то думала, він мене розуміє – сам же юрист.