Еліс зблідла. Вона була виснажена від недосипу і втоми. Я поклав їй іще шматочок піци.
– Це дивно, чи не так?
– Цей наш «друг» написав, що ми обидва йому подобаємося, і видно, що ми хочемо жити разом довго і щасливо, але у нього виникли побоювання, що я витрачаю дуже багато сил і часу на роботу. За словами Вівіан, це поширена проблема.
– Сподіваюся, ти сказала Вівіан, що те, скільки ти працюєш, нікого не стосується.
Але, поглянувши на її лице, я зрозумів, що нічого подібного вона не сказала.
– У неї був з собою «Кодекс». Мабуть, мене звинувачують у порушенні розділу 3.7.65: «Пріоритети». Ніяких злочинів я поки не скоювала, проте інформатор висловив стурбованість, що можу скоїти, якщо ніхто не втрутиться.
20
Як не дивно, Різдво і наступні кілька днів після нього пройшли в блаженному спокої. Клініку ми з партнерами закрили на тиждень. Це було щось на кшталт відпустки в нагороду за складний, але дуже плідний рік.
Нам удалося напрацювати собі ім’я і поліпшити матеріальне становище клініки. У серпні ми повністю викупили будівлю – симпатичний котедж у вікторіанському стилі. Наше дітище подолало перші труднощі і, схоже, міцно стало на ноги.
Однак на шостий день свят блаженство закінчилося. Я прокинувся о пів на шосту ранку. Біля ліжка стояла Еліс з моїм телефоном у руці. На ній було два рушники – один обгорнутий навколо грудей, інший зав’язаний тюрбаном навколо голови. Вона смачно пахла лимонно-ванільним лосьйоном, від запаху якого я завжди божеволів. Мені відчайдушно захотілося затягнути її до себе в ліжко, але на її обличчі ясно читалася тривога, і я зрозумів, що щось трапилося.
– Вчетверте дзвонять, – сказала вона. – Щось на роботі.
Я потягнувся за телефоном, подумки перебираючи імена пацієнтів і гадаючи, що ж могло трапитися.
– Джейк?
Дзвонила мама дівчинки з групи, яку я вів по вівторках, – там у мене були підлітки, чиї батьки недавно розлучилися або перебували в процесі розлучення. Жінка так торохтіла, що я спершу не розібрав імен. Вона сказала, що її дочка втекла з дому. Я спробував здогадатися, про кого йдеться. Минулого вівторка на занятті були присутні три дівчини і троє хлопців. Я відразу ж виключив зі списку шістнадцятирічну Емілі, яка проходила до мене цілий рік і перебувала на стадії завершення терапії, оскільки перестала переживати через розлучення батьків. Менді теж навряд чи стала би тікати з дому – вона із нетерпінням чекала на майбутню поїздку з батьком на гірськолижний курорт, де збиралася допомагати йому зі справами добродійного фонду. Залишалася Ізабель, чиї батьки розлучилися зовсім недавно, і ця подія її насправді вразила. Я з тривогою подумав, що наша тижнева відсутність могла її підкосити.
– Ви говорили з чоловіком? – запитав я.
– Так. Вона повинна була вчора поїхати до нього потягом, але так і не приїхала, – плутано пояснила жінка. – Ми тільки вранці виявили – чоловік думав, що Ізабель зі мною. Вона вам не дзвонила?
– На жаль, ні.
– Ми їй залишили вже сотню повідомлень.
– Ви хочете, аби я зателефонував?
– Будь ласка, спробуйте, прошу вас.
Вона повідомила мені номер мобільного Ізабель, адресу електронної пошти, ніки в месенджері й Твіттері. Я був вражений тим, як багато мати знає про присутність дочки в соцмережах. Зазвичай батьки не дуже добре в цьому обізнані, але ж саме в соцмережах підлітки переживають усі свої основні драми. Мати Ізабель сказала, що вони вже дзвонили в поліцію, але там відповіли, що не можуть почати розшуки, доки з моменту зникнення не мине двадцять чотири години. Еліс протягом усієї розмови простояла поруч зі мною. Коли я поклав слухавку, вона зажадала подробиць.
– Думаєш, з нею могло щось трапитися? – запитала вона, дістаючи із шафи свій синій костюм.
– У Ізабель є голова на плечах. Може, просто у подружки заночувала, злиться на батьків. Вона говорила мені, що їй треба побути якийсь час без них, а то вони поводяться як маленькі.
– Це вона так сказала? – перепитала Еліс, надягаючи спідницю.
Я кивнув.
– Це ж треба. А батькам ти говорив?
– Ні, конфіденційність як-не-як. Просив її ніяких дурниць не робити. Навіть якщо батьки поводяться по-дитячому, вони все одно її люблять і заслуговують на те, аби завжди бути в курсі того, де вона перебуває.
Еліс просунула голову у воріт блузи.
– Сумніваюся, що вона тобі довіряє.
– Ну дякую.
– Ні, правда, – сказала Еліс, натягуючи під спідницею темно-сині колготки. – Краще напиши їй повідомлення, не дзвони.