Я знайшов номер Ізабель у телефоні і набрав повідомлення:
Ізабель, це Джейк Кессіді. На розі 38-ї та Вальбоа, поруч з моїм офісом, є кав’ярня. «Зет-кафе». Можеш прийти туди сьогодні о дванадцятій? Пригощу гарячим шоколадом. Буду лише я, обіцяю. Люди хвилюються за тебе.
21
Близько дванадцятої я увійшов до «Зет-кафе» і сів за столик у кутку. У цьому закладі майже завжди було порожньо, бо ж і кава несмачна, і тістечка надто дорогі. Я поставив на стіл ноутбук, а поруч поклав газету. Якщо з’явиться Ізабель, то хай бачить, що я зайнятий своїми справами і зовсім не збираюся її вичитувати.
Коли консультуєш дорослих, деколи краще позначити проблему відразу і діяти з напором. А з підлітками доводиться йти обхідними шляхами. Вони часто сприймають усе в штики і відгороджуються від вас непроникною стіною.
Рівно о дванадцятій двері кав’ярні відчинилися. Я підняв голову, сподіваючись побачити Ізабель, але натомість побачив двійко якихось хіпстерів, з голови до ніг одягнених у простий на вигляд, але дуже дорогий одяг, який не приховував татуювань. В руках у обох було по надтонкому Макбуку Ейр.
О пів на першу я захвилювався. Може, Ізабель і справді вскочила в халепу? А раптом вона не відпочиває від батьків, які думають тільки про себе і поводяться як маленькі? Я вже збирався повернутися до офісу і зателефонувати її матері, коли на стілець навпроти мене ковзнула Ізабель. Каштанове волосся сплутане, джинси брудні, під очима залягли темні кола.
– Думали, я вже не прийду, еге ж?
Відповідь я підготував заздалегідь, принаймні частково.
– Так, була така думка. Ти не схожа на тих, хто змушує друзів чекати.
– Точняк, – погодилася Ізабель. – Ви куди? – запитала вона, коли я підвівся.
– Я ж тобі шоколад обіцяв. З вершками?
– Краще кави, напевно.
Стоячи біля прилавка в очікуванні замовлення, я написав повідомлення матері Ізабель: Все гаразд, вона зі мною в кафе.
Слава Богу,– відразу ж відповіла вона. – Де ви?
Поблизу моєї роботи. Дайте нам кілька хвилин. Не хочу злякати.
Я очікував на істеричне повідомлення з купою питань, але треба віддати належне матері Ізабель: вона зрозуміла, що діяти треба обережно, і написала тільки: Щиро дякую. Чекаю на сигнал.
Я повернувся за столик.
– Дякую. – Ізабель висипала цукор у каву.
Судячи з її вигляду, вона не спала всю ніч.
– Що, знову батьки? – сказав я, складаючи газету.
– Угу.
– Я написав твоїй мамі, нехай знає, що з тобою все добре і що ти тут, зі мною.
Ізабель почервоніла і відвела погляд. Схоже, в її душі боролися злість і полегшення.
– Гаразд, нехай.
– Поїсти хочеш? Тут поруч продають буріто. Я пригощаю.
– Не треба, дякую.
– Ні, правда. – Я закрив ноутбук і прибрав його в сумку. – Мені буде дуже неспокійно, якщо я тебе не нагодую.
Я встав і пішов до дверей.
Ізабель пішла за мною.
Я подумки похвалив себе за те, що виманив її з кафе. Зазвичай на ходу легше розговоритися, ніж сидячи в чотирьох стінах під поглядами сторонніх. Дорогою Ізабель трохи розслабилася. Їй шістнадцять, але в якихось питаннях вона поводиться як маленька. Її, на відміну від інших підлітків з групи, розлучення батьків захопило зненацька. Зазвичай діти передчувають таке за кілька місяців. Багато хто навіть відчуває полегшення, коли батьки оголошують їм новину. За словами Ізабель, усе було здорово, ніхто ні з ким не сварився. Вона думала, що батьки щасливі в шлюбі, і раптом несподівано мати повідомила її, що йде від батька, бо хоче бути «чесною перед собою».
– Мене нібито не має хвилювати те, що вона тепер живе з жінкою. – Ізабель викинула стаканчик з-під кави до смітника. – А мене це бісить. Батька шкода. Хай би до іншого чоловіка пішла, може, вони б тоді помирилися.
– Якби вона пішла до чоловіка, було б краще? – м’яко запитав я.
– Та не знаю я, – відповіла вона сердито. Сердячись не на мене, а на весь світ.
На матір, яка, на її думку, зруйнувала щасливу сім’ю.
– Ну, я маю на увазі, вона що – раніше цього не розуміла? Навіщо було заміж за батька виходити? У мене є друзі-ґеї, так вони ще в школі все про себе зрозуміли. А тут людина дожила до сорока трьох років, і одного прекрасного дня у неї все змінилося?
– Покоління твоєї мами жило по-іншому.
Ми мовчки пройшли ще квартал. Видно було, що Ізабель мучить якась думка, і нарешті вона зважилася її висловити: – Татові було би набагато легше, якби вона зрозуміла раніше. Я весь час думаю, що у нього могло бути інше життя, і тоді він не залишився би зараз один. Уявляєте, він щотижня відкладав помалу гроші, щоби, коли вони з мамою вийдуть на пенсію, купити будиночок на березі океану! Мама любить океан, і він хотів їй такий ось шикарний подарунок зробити. Двадцять років мріяв про це, уявляв, як вона зрадіє, і що?