– Так, сумно, – сказав я.
Ізабель подивилася на мене.
– Адже виходить, що моє щастя – те, що я взагалі існую, – побудовано на татовому нещасті. Але я би все одно вибрала народитися, а не щоби він був щасливий. Я погана?
– Це від початку неправильна позиція. Твої батьки самі вирішили бути разом, а потім уже у них народилася ти. І ніякі твої думки і почуття не змогли би цього змінити. Одне я знаю точно – батьки тебе дуже люблять. І жоден із них, повір мені, не проміняв би тебе на інше життя.
Ми пройшли повз кінотеатр, де висіла афіша «Матриці», тому розмова перейшла на кіно. Ізабель сказала, що у школі намалювала і змоделювала довгий чорний плащ, як у Нео. Мене знову вразило те, що інтелектуально і за рівнем розвитку здібностей вона значно випереджала свій вік, а уявлення про реальний світ і людські взаємини склалося у неї ще не повністю. Останнім часом я бачу таке часто-густо. Сучасні діти багато знають і швидко схоплюють інформацію, проте розуміти самих себе й оточуючих вчаться повільніше, ніж ми свого часу. Мої колеги часто говорять, що це через смартфони та відеоігри, але я не впевнений, що причина лише в них.
– Ну ось, прийшли, – оголосив я. – Чінос. Тут найкращі буріто в Річмонді. Ти з чим будеш?
– Я замовлю. – Ізабель попрямувала до прилавку і впевнено зробила замовлення: – Буріто з яловичиною та рисом, без квасолі, з зеленим соусом. – І все це іспанською, як справжнє дитя Сан-Франциско. Я замовив те саме плюс смажену картоплю із соусом гуакамоле і взяв іще дві пляшки фанти з холодильника.
– А я бачила вашу дружину на Yotube, – сказала Ізабель, відкриваючи фанту. – Чотири концерти подивилася. Вона реально крута.
– Так, – сказав я. – Так і є.
Я люблю, коли мені про це нагадують. Я не був знайомий із Еліс десять років тому, коли вона пробивала собі дорогу в музичному світі, виступала на концертах майже щовечора і об’їздила все Західне узбережжя. Суперзіркою вона не була і знаменитою у звичайному сенсі цього слова також, але у неї були фанати, які чекали виходу нових альбомів і їздили на всі концерти, не має значення, cама вона виступала чи на розігріві у якогось відомого співака. У неї були і группіз – здебільшого хлопці, – які кочували за Еліс з одного концертного майданчика до іншого і намагалися поговорити з нею після концерту, але так хвилювалися в її присутності, що починали пітніти і заїкатися. Еліс говорила, що не сумує за фанатами, вони завжди її трохи лякали, а ось за музикою і творчістю – так. Я іноді хвилююся, що вона повільно закопує частину себе, день і ніч працюючи в юридичній фірмі.
– І вірші у неї чудові, – сказала Ізабель. – У неї все класне. Я на її макіяж дивилася і думала: ну чому я така невдаха? Навіть нафарбуватися так не зможу.
– По-перше, ти зовсім не невдаха. По-друге, змогла би, якби захотіла.
Ізабель втупилася в мене.
– А якщо я прийду до вас цими вихідними і приготую сніданок, ваша дружина навчить мене фарбуватися?
– Навчить, звичайно, – здивовано відповів я.
Я забрав замовлення. Ми сіли біля вікна.
– Я дуже добре готую, – пояснила Ізабель, розгортаючи фольгу. – Особливо французькі тости.
– Еліс обожнює французькі тости, – сказав я, вмочуючи картоплю у гуакамоле.
Поїдаючи буріто, вона розповіла, що провела ніч на березі, куди пішла з серфером на прізвисько Гуфі і його друзями з Бейкерсфілда.
– Такий колотун був. Мені довелося спати поруч з якимось смердючим хлопцем, якого звали Ді-Кей. Він увесь обвішаний черепашками, але я так змерзла, що мені було все одно.
– Щось мені це зовсім не здається веселим, – зауважив я. – Та й безпечним.
– Спочатку було весело, потім – ні. Усі довкола обдовбалися. А у мене телефон сів. Мама недавно поміняла тарифний план, я навіть ще нові номери запам’ятати не встигла, так що зателефонувати з чужого телефону теж був не варіант. А до найближчого супермаркету дійти і правда небезпечно – по пляжу багато всяких бовдурів вночі валандається. Вранці я зайшла в перше-ліпше кафе, поставила телефон на зарядку, а там стільки повідомлень! Ну, я і розгубилася.
У мене серце стислося, коли я уявив, що Ізабель застрягла вночі на пляжі й не могла нікому зателефонувати. Напевно, це я і мав на увазі, коли говорив, що підлітки зараз інфантильніші, ніж були ми свого часу. Ми-то запам’ятовували телефони батьків і свою домашню адресу ще до того, як починали ходити в садок.