– Тобі справді потрібно додому. Якщо не заради себе, то заради батьків. Хоч вони і не ладять більше одне з одним, тебе вони, як і раніше, люблять. Ти вже сама доросла і розумієш, що батьки – теж люди, і у них можуть бути свої проблеми.
Ізабель слухала мовчки, складаючи фольгу до малого квадратика.
– Я добре пам’ятаю, як отримав свій перший життєвий урок, – зважився я нарешті.
Попри всю їхню наїжаченість та презирство, підлітки насправді потребують порад дорослих, адже у тих більше мудрості і життєвого досвіду. Тому-то їх так і шокує, коли дорослі поводяться неправильно й виставляють свої недоліки та помилки на загальний огляд.
– Життєвий урок?
– Ну так, це коли трапляється щось таке, що перевертає твоє життя.
– Розкажіть, – зацікавилася Ізабель.
– Не буду обтяжувати тебе деталями, скажу лише, що коли мені було п’ятнадцять років, у мене в житті настав складний період. З різних причин. Я дещо накоїв, і мені хотілося зникнути. Я тинявся містом, не знаючи, що тепер робити і куди податися, і випадково натрапив на свого вчителя англійської мови у Камері Обскура. Дивно було бачити його не в школі, не в піджаку з краваткою, як зазвичай, а в джинсах і футболці. Вигляд у нього був якийсь пригнічений. Ну так от, коли я написав тобі повідомлення вранці, я згадав свого вчителя. Він тоді, напевно, теж відразу зрозумів, що я не просто так по місту блукаю, і запропонував пригостити мене гарячим шоколадом.
– Знайомо, – посміхнулася Ізабель.
– Коротше кажучи, я розповів йому про свої проблеми, а він не став читати мені нотацій. Просто подивився на мене і сказав: «Знаєш, іноді доводиться повертатися спаленим мостом». І більше нічого. У понеділок у школі він про ту нашу зустріч і не згадав, просто запитав: «Ну що, повернувся?» Я відповів, що так, а він кивнув і сказав, що теж. Я забув багато чого з того, що вчив у школі, але ці слова пам’ятаю все життя.
Коли ми з Ізабель ішли до мене в офіс, у мене задзвонив мобільний.
– Мама, напевно? – запитала Ізабель.
Я кивнув.
– Гаразд, – кивнула вона. – Давайте домовимося. Якщо ваша дружина у вихідні навчить мене фарбуватися, то я піду додому.
– Вирішено, – погодився я. – Але дійсно, дай батькам ще шанс.
– Постараюся.
Я відповів на дзвінок.
– Ми вже йдемо, – сказав я. – Під’їжджайте до мого офісу.
Поки ми чекали на маму Ізабель, я написав Еліс повідомлення: Маєш секунду?
Давай, тільки швидко.
Можеш показати Ізабель, як ти раніше фарбувалася?
Не питання.
До нас під’їхав синій міні-фургон. Я відчинив перед Ізабель дверцята.
– У суботу о дев’ятій ранку, – сказав я.
Потім через відчинене вікно автомобіля продиктував адресу і запитав дозволу у мами Ізабель, яка міцно обіймала дочку. На мою велику радість, Ізабель обняла її у відповідь.
22
За весь тиждень Еліс не сказала ані слова про браслет. Лише іноді задумливо проводила пальцями по його гладкій сріблястій поверхні. На роботу вона тепер одягала блузки з довгими рукавами, втім, не виключено, що це було пов’язано із холодною погодою. А вдома – до речі, вона стала приходити раніше – відразу переодягалася в який-небудь мереживний халат або майку з піжамними штанами.
Неприємно про це говорити, але після того обіду із Вівіан Еліс стала набагато дбайливішою. Якщо ті, хто велів надіти їй браслет, хотіли, щоб вона приділяла більше уваги нашим стосункам, то у них це вийшло. Але, можливо, вони переслідували набагато менш благородні цілі, тому я весь час стежив за тим, що говорю, у ліжку ми намагалися поводитися тихіше, і я постійно намагався абстрагуватися від думки, що нас контролюють. І все ж я отримував море задоволення від проведеного разом часу. Я насолоджувався спільним готуванням і вечерями, я насолоджувався нашим чудовим сексом, насолоджувався переглядом «Гаслування» на канапі та поїданням морозива.
Коли Ізабель прийшла до нас у суботу вранці, то найперше сказала Еліс: – Ой, як мені подобається ваш браслет! Де ви його купили?
Еліс подивилася на мене й усміхнулася.
– Друзі подарували.
Ізабель почала готувати тости, як і обіцяла. Еліс увімкнула музику і лягла на диван з газетою. У старій футболці з логотипом рок-групи і рваних джинсах вона походила скоріш на мою подружку Еліс, а не на мою дружину-юриста Еліс.
Коли ми снідали втрьох, у мене виникло відчуття, що я перенісся в майбутнє. Напевно, так само ми сидітимемо за столом зі своєю власною дитиною через багато років, коли позаду залишаться і памперси, і колискові, і перші кроки, і дитячий сад, і перша поїздка в Діснейленд, і дитячі хвороби, а ще мільйони обіймів і поцілунків, тисячі дитячих істерик і примх – словом, усе те, з чого складається дитяче життя від народження до підліткового віку. Як би було здорово! Хоча я, звичайно, розумів, що зі своєю дитиною буде набагато складніше. З Ізабель нам легко і просто, тому що у нас немає з нею спільного минулого: не ми її розчарували, і не від нас вона втекла, змусивши божеволіти від тривоги. І все ж я так чітко побачив цю картинку: суботній ранок, сім’я з трьох осіб…