Спершу Андреа вирішив, що йому почулося.
– Нишпорки? Це був листв’янчик-місяць, п’ять років тому?!
– Так. А що?
– Початок місяця? Середина?!
– По-моєму, третя декада. Вам зле, майстре чаклун?
– Ні, – відповів Андреа Мускулюс. – Усе гаразд. Давайте ще вип’ємо?
SPATIUM II
Дикі лови або Мемуари Андреа Мускулюса, чаклуна й малефіка
(листв’янчик-місяць, п’ять років тому)
Чарівника не здивуєш.
Але це було диво-дивне.
Минулого вівторка старий лейб-малефактор Серафим Нексус особисто відрекомендував Його Величності вірнопідданого чаклуна Андреа Мускулюса.
Останній уперше вдостоювався аудієнції в найяснішої особи та хвилювався, як дівка перед шлюбними перегонами. Однак, хвала Вічному Мандрівцеві, все пройшло добре. Король перебував у доброму гуморі, лейб-малефактор відверто захищав «обдарованого отрока, без п’яти хвилин магістра»; та й сам Мускулюс пробачив старому легковажного «отрока» й відчув натхнення. Вклонявся вишукано, їв ножем і виделкою. Говорив як по писаному, без соро-міцьких ідіом простолюду, і завше вчасно: тобто, коли до нього зверталися. У паузах же мовчав із благоговінням. У підсумку Едвард II дав найвище розпорядження оформити чаклунові патент члена королівського почту. Спершу на сезон майбутнього полювання в Бреннських лісах, а там – як складеться.
– У якій, дозвольте запитати, якості? – вклоняючись, поцікавився переписувач-куратор із Канцелярії Патентів, допитливий та в’їдливий, немов жучок-червиця. Сизі щоки переписувача обвисли скорботними брижами в передчутті роботи. – Ранг? Звання? Платня казенна, чи на свій кошт?
– Старий я став, – невлад розкашлявся Серафим Нексус. – Подагра замучила. І сідничний нерв защемлений трохи. Важко мені на полюваннях гарцювати…
Едвард II лукаво, з розумінням кивнув:
– Оформляйте на скарбницю. У якості, виходить, діючого консультанта лейб-малефіціуму.
Король замислився, осяйно посміхнувся й додав:
– З випробувальним терміном. Серафиме, не ревнуй, сам же рекомендував…
Просперо Кольраун цього разу сподівався відсидітися вдома: будь-які поїздки, а полювання особливо, бойовий маг вважав марною витратою сил тілесних. До своїх тілесних сил він ставився надзвичайно дбайливо. «Полювання – часу марнування!» – скаржився маг домашнім. Однак придворний волхв-люміносернер напередодні від’їзду обкурився та накликав недобре. Пророкував «дорогу далеку, казенний дім» із обтяжуючими обставинами. Королеву схопила мігрень, інфанти ридали, обіймаючи батьківські чоботи – одним словом, для заспокоєння королівської родини таки Кольраун мусив супроводити Його Величність. Він рипів серцем і чобітьми, ресорами карети й пружинами новомодного сидіння, з величезним небажанням їдучи за владикою.
Консультантові лейб-малефіціуму, на жаль, місця в кареті не надавалося, тож Мускулюс поїхав верхи на казенній кобилі.
Мисливський табір нагадував розтривожений мурашник із рідкісно нетямущими мурахами. Слуги, ловчі, конюхи, доїжджачі, стременні, посошкові, єгері, псарі, кухарі з кухарчуками, пані кепської поведінки… Здавалося, що за королем воліклося півстолиці. Причому, саме та половина, що була найменше пристосована до похідного життя. Добре хоч, загоничі встигли полишити табір. З тазами, гонгами й стукотілками, вони ще затемна подалися в хащу – й зараз, як доповів прем’єр-ловчий, «раді гнати».
Після легкого десерту, що затягся години на три, почт поринув у сідла, готуючись супроводити володаря.
Андреа Мускулюс обмежив сніданок деревними устрицями, бріошшю «Dofine» і ковтком білого з кмином. У час, що звільнився, він устиг тричі «обнюхати» збрую, спорядження та околишній Фільчин Бір на предмет шкідливих флюїдів, зурочення та засідок бунтівників. Останнє, звичайно ж, було зайве. Присутність у таборі Просперо Кольрауна, бойового мага трону, і загону лейб-варти на чолі з капітаном Рудольфом Штернбладом – усе це робило запопадливість молодого чаклуна пустою витратою мани. Політична обстановка в державі також не обіцяла сюрпризів. Палацові прогности з академії «Золотого Кочета» всі, як один, голови закладали, що суспільство благоденствує, заздрісники безсило скрегочуть зубами, а численні бастарди добровільно підписали відмови від претензій на престол Реттії.
Однак Андреа звик відповідально ставитися до своїх обов’язків. Через що, значною мірою, лейб-малефактор і накинув на нього оком. Але накинув зовсім не так, як робив це в деяких випадках. Доброзичливо, можна сказати. Випрохав попередньо дозволу в «колеги Просперо» перед від’їздом мисливців зі столиці: