Андреа нудило від захвату й запізнілого ляку. Він тривожно переводив погляд з незворушного короля на поваленого звіра – й назад. Брудно-жовті ікла, щетина на зашийку, мереживний комір… Поталанило! Але ж якби спізнися єгер та вчасно не подав государеві списа, почин міг би й по-іншому скластися. Тривога долала чаклуна. Невиразна, незрозуміла, вона не мала під собою ані найменших підстав – особисто ліс «обнюхував»! І все-таки…
Не трапилося.
Але могло трапитися…
– Найнижчі вітання!
– Чудовий трофей!
– Володар людей здолав владику лісу!
Четвірку слуг миттю відрядили тягти здобич у табір: двоє б надсадилися. Мисливці ледь устигли видертися в сідла, як із хащі повалила найрізноманітніша звірина. «Але ж загоничі ще далеко», – відзначив Мускулюс. Та йому відразу стало не до міркувань, бо почалася справжня плутанина. Звідусіль безладно летіли стріли, дротики й міцні слівця; лані, сарни, яки й кодьяки кидалися просто коням під копита, змішались в купу звірі, люди; галас, тупіт, іржання, вереск, молодецький посвист. З густого тамаринду, виючи по-зимовому, вивернулася пара вовків: сіро-рудих із підпалинами. Юний віце-баронет змахнув метальним серпом, кінь під запальним молодчиком затанцював…
Мускулюс цілком чітко пов’язав подумки зубчасте вістря серпа й монаршу спину, благослови її Вічний Мандрівець! У животі забило крижане джерело, погляд став скляним, наливаючись лихою силою. Зурочувати зброю на льоту – справа не для слабких серцем… Х-хух, устиг! Заодно й вовчиськові перепало від пристріту: відрубало кошлатого хвоста. Зате Едвард II неушкоджений!
Знову випадковість?!
Ніздрі до болю, до опіку втягували гострий, пряний аромат лісу. Ні, лихими чарами не тхнуло. У нетрях на північному сході тягло легким гаром: там діялося якесь волхвування, але викид мани ніяк не був спрямований на Його Величність. Андреа перевірив раз, іще раз. Пахло захистом, огороджуванням; приорювало гнилизною мук. Можливо, сільська відьма обалдінь-траву силоміць добуває. Чи мандрівний кобник в’яже щиглів-синиць «Мережею Диделя». Чого б і ні…
Наступної миті «Ряба Зіниця» на чолі болісно сіпнулася. Злетіла над головою малефіка, спалахнула малим сонцем, стрімко розростаючись, зробилася видимою. З черева немовляти-світила сплив веселковий пузир-гігант ліктів зо п’ять у поперечнику. Всередині міхура вгадувалася могутня постать Просперо Кольрауна. Рапід-трансмутація «Рябої Зіниці» у двобічний обсерватор – про таке Мускулюс до сьогодні тільки чув, але бачити навіч сподобився вперше!
– Хутко! Норд-норд-ост! – для вірності бойовий маг трону вказав рукою напрямок, що миттю переконало чаклуна в серйозності становища. Якщо Просперо зайвий раз ворухнуся, виходить, справи нікудишні. – Зурочення, пристріт, бліда неміч, «чорний день»! Поквапся!
І, бачачи, як Андреа розправляє плечі, готуючись до громіздкого концепт-закляття, гримнув на учня:
– Нема часу! Зурочуй по площинах!
Вигукуючи вказівки, Кольраун робив руками необхідні паси, готуючись упасти на таємничих зловмисників усією міццю бойової магії.
Радість осяяння зробила розум оглушливо-дзвінким, начебто удар у литаври над вухом сплячого. Усе відразу отримало зміст. Підозри виправдалися: збіги зовсім не випадкові! О щастя! Це найсправжнісінький замах! І зараз вони з учителем мусять відбити вражі підступи. Врятувати короля, не дати залишити Реттію без голови… Аж у низу живота почався весняний льодохід. Наповнюючи колючим морозцем порожнечу розуму, зламуючи запаси мани: спершу в м’язах спини й сідниць, далі – в плечах і шиї. Погляд захурделила пурга, перетворюючи очі на кришталеві лінзи. «Вороняче баньши» безгучно вибухнуло надсадним граєм, перш ніж почалося виверження зурочень.
Консультант лейб-малефіціуму, що називається, крив кутом, не дбаючи про наслідки.
А слідом, розрівняним простором Фільчиного Бору, сточуючи вістря мани на нещасливий норд-норд-ост, ударив Просперо. Зараз учитель із учнем вичавлювали себе, як босі п’яти дівок вичавлюють виноград у казанах, з веселим оскаженінням викладаючись до решти за лічені миті. Для поцінувачів, якби виявилися вони на свою голову в епіцентрі сутички, це було б святом Високої Науки. Навіть якщо поцінувачі потім не змогли б нікому розповісти про враження.
Ось тільки віце-барон із синами повелися дивно. Напевне, тому, що не були поцінувачами. Один із баронетів, бурмочучи вульгарну нісенітницю, яку, мабуть, вважав закляттями від пристріту, пожбурив у обсерватор булавою. Зрозуміло, ні рапід-трансмутанту, ні несправжньому образові Просперо, котрий там бушував, булава шкоди не заподіяла. Зате пролетіла крізь личину та влучила точнісінько в потилицю флаг-доїжджачому, забезпечила останньому тривалий відпочинок у кущах чемериці. Результат викликав гнів у баронета, й огрядний молодик оголив другу булаву, сповнений рішучості збити-таки «летючу капость».