Довгий вийшов лист, люба пані, але ви ж дозволили мені писати вам. Я і скористалася цим, щоб усе вам повідати, і дуже розраховую на вашу дружбу.
Маю честь і т. д.
Париж, 23 серпня 17…
Лист 28
Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж
Отже, мадемуазель, ви, як і раніше, відмовляєтеся відповідати мені? Ніщо не може похитнути вас, і кожен новий день забирає з собою сподівання, яке він мені обіцяв! Ви визнаєте нібито, що між нами існує дружба, але що це за дружба, якщо вона недостатньо сильна, щоб зворушити вас моїми стражданнями, якщо ви все так само холодні та незворушні, тоді як мене спалює лютий пломінь, якого я не в силах погасити; якщо вона не тільки не вселяє вам довіри, але її не вистачає й на те, щоб пробудити в вас жалість? Як, друг ваш страждає, а ви нічого не робите, щоб йому допомогти! Він просить одного лише слова, а ви йому відмовляєте! І ви хочете, щоб він задовольнявся таким слабким почуттям, у якому ви, попри все, ще й боїтеся зайвий раз запевнити його!
Учора ви сказали, що не хотіли б бути невдячною. Ах, повірте мені, мадемуазель, прагнення заплатити за любов дружбою означає не побоювання бути невдячною, а лише страх видатися такою. Проте я більше не зважуюся говорити вам про почуття, яке може бути лише обтяжливим для вас, якщо воно вам чуже. Я мушу вміти хоч би таїти його, поки не навчуся перемагати. Я добре розумію, як це буде важко; я не приховую від себе, що мені знадобляться всі мої сили; я випробую всі засоби; один із них буде особливо тяжким для мого серця: без кінця повторювати собі, що ваше серце бездушне. Я постараюся навіть бачитися з вами якомога рідше і вже знаходжу для цього відповідний привід.
Як! Я змушений буду відмовитися від солодкої звички бачити вас щодня! Ах, в усякому разі, я ніколи не перестану жалкувати про це. Вічне горе буде розплатою за ніжну любов, і це станеться з вашої вини, і це буде справою ваших рук. Я відчуваю, що ніколи не знайду знову щастя, яке нині втрачаю. Лише ви одна створені були для мого серця. З якою радістю дав би я клятву жити тільки заради вас. Але ви не хочете прийняти її. Ваше мовчання ясно говорить мені, що у вашому серці я не народжую ніякого відгуку, воно краще за все доводить вашу байдужість і одночасно найжорстокішим способом дає мені це зрозуміти. Прощавайте, мадемуазель.
Я не смію вже сподіватися на відповідь: любов написала б його, не зволікаючи ні хвилини, дружба – з радістю, і навіть жалість – із добрим почуттям. Але і жалість, і дружба, і любов однаково чужі вашому серцю.
Париж, 23 серпня 17…
Лист 29
Від Сесілі Воланж до Софі Карне
Я ж казала тобі, Софі, бувають випадки, коли писати можна, і запевняю тебе, розкаююся, що послухалася твоєї поради, яка заподіяла нам, – кавалерові Дансені й мені – стільки горя. На доказ, що я мала рацію, скажу тобі, що пані де Мертей – жінка, яка в усіх цих речах уже напевно чудово розбирається, – врешті-решт, почала думати, як я. Я їй в усьому призналася. Спершу вона, щоправда, говорила те ж, що і ти, але, коли я їй усе пояснила, вона погодилася, що це зовсім інша справа. Вона лише вимагає, щоб я показувала їй усі мої листи й усі листи кавалера Дансені, позаяк хоче бути цілком упевненою, що я пишу тільки так, як треба. І тепер я абсолютно спокійна. Господи, як я люблю пані де Мертей! Вона така добра! І до того ж вона жінка дуже шанована. Таким чином, проти цього нічого й заперечити.
Із якою радістю напишу я панові Дансені, й який він буде задоволений! Він зрадіє навіть більше, ніж думає, оскільки досі я говорила йому тільки про дружбу, а він увесь час хотів, щоб я сказала про свою любов. Я-то вважаю, що це одне і те саме, але все-таки не зважувалась, а він наполягав. Я сказала про це пані де Мертей, і вона відповіла, що я маю рацію, що освідчуватися в любові треба лише тоді, коли мовчати вже немає можливості. А я якраз упевнена, що більше в мене не вистачить сил стримуватися. Врешті-решт, це ж однаково, а йому буде приємніше.