Якщо ви погортаєте старі газети — як це частенько робить Джордж, — то знайдете згадки про незліченні примарні вогні, що повсюди з’являлися в Кенті й Сассексі десь у середині минулого століття. А потім низка кривавих пригод — не зразок Гайґетського Жаху чи Мадлейнського Фантома — привернула серйозну увагу влади. Кожен такий несподіваний прояв потойбічних сил тяг за собою кілька моторошних смертей. Поліційні розсліди не призвели ні до чого — ба більше, кількох полісменів теж знайшли мертвими. Аж нарешті двоє молодих учених спробували простежити кожен прояв аж до його Джерела (у Гайґетського Жаху таким Джерелом був пошкоджений череп, у Мадлейнського Фантома — тіло, поховане на перехресті). Їхні успішні розшуки дістали великий розголос, і тоді існування Гостей уперше міцно вкарбувалось у суспільну свідомість.
У наступні роки численні привиди почали з’являтись у Лондоні й на південь від нього, а далі — потроху по всій країні. Почалася шалена паніка. Відбувалися заворушення й демонстрації. Церкви й мечеті гріли руки на людях, що поспішали врятувати свої душі. Тоді Фіттес і Ротвел відкрили власні психологічні агенції, що мали більший попит, ніж численні їхні конкуренти. Врешті уряд узявся за цю справу сам — запровадив нічну комендантську годину і встановив у великих містах особливі ліхтарі, що лякають привидів.
Проте нічого з цих заходів, зрозуміло, не вирішило Проблему. Найкраще, що вдалося зробити, — це виграти час. Люди навчилися жити в умовах нової реальності. Дорослі громадяни поховали голови в пісок, певні, що їхні будинки достатньо напхані залізом, і віддали справу боротьби з привидами до рук агенцій. Агенції, в свою чергу, заходилися шукати найкращих співробітників. А оскільки найвищий рівень психологічних здібностей частіше трапляється серед молоді, то цілі покоління підлітків — таких, як я, — потрапляли на лінію фронту цієї боротьби.
Я — Люсі Джоан Карлайл — народилась, коли Проблемі офіційно минуло сорок років. Вона вже поширилась по всіх наших островах, і в кожному — навіть найменшому — містечку були свої захисні ліхтарі, а в кожному селі — свої тривожні дзвони. Мій батько працював носієм на залізничній станції маленького містечка на півночі Англії, де будинки з черепичними дахами й мурованими стінами стояли серед зелених пагорбів. Батько був низенький, червонолиций, жилавий чоловічок; він помітно горбився, а своїм зарослим обличчям скидався на мавпу. Від нього завжди тхнуло міцним чорним пивом, і він суворо карав будь-кого зі своїх дітей, хто наважувався порушити його звичний байдужий спокій. Я ніколи не озивалась, коли він кликав мене на ім’я; ми всі неймовірно боялись його. Коли мені було п’ять років, він потрапив під потяг; усе, що я відчувала тоді, — це страх, що він може повернутися до нас. Про цю подію повідомили Службу Регулювання Наглих Смертей. Звідти приїхали священики, розсипали залізні стружки на тім місці, де він загинув, поклали на очі трупа срібні монети, повісили на шию залізний амулет — зробили все, щоб розірвати зв’язок тіла з душею. Усіх потрібних заходів було вжито. Він ніколи не повернувся. Мати казала: якби батько й став привидом, нам це не завдало б жодного клопоту, бо він напевно оселився б у найближчій пивничці.
Щодня я ходила до школи — невеличкої бетонної будівлі над річкою, в передмісті. Після уроків бавилася на сусідній луці чи в парку і завжди пильно слухала, коли увімкнуть сирену, що віщує комендантську годину, й поверталася додому до того, як зайде сонце. Зазвичай я допомагала встановлювати вдома захист. Моєю роботою було розставляти лавандові свічки на підвіконнях і перевіряти порозвішувані амулети. Старші сестри запалювали лампи й наливали свіжу воду до рівчака під ґанком. Отож, коли западали сутінки, все вже було готово.
Моя мати — висока, рум’яна й метушлива — була пралею в двох невеличких міських готелях. Її материнську турботу сточували тяжка праця і втома, залишаючи мало сил на виховання цілого виводку дочок, із яких я була найменша — сьома. Вдень її звичайно не було вдома, а ввечері вона сиділа в хмарах лавандового диму і мовчки дивилася телевізор. Мати нечасто приділяла мені увагу, тож здебільшого мною опікувалися старші сестри. Мене завжди цікавило, як я за таких умов зуміла обрати власний життєвий шлях.
Усі знали, що в нашої родини є Талант. Мати з дівочих літ бачила привидів. Двоє з моїх сестер мали достатній Зір, щоб працювати в нічній варті у Ньюкаслі, за тридцять миль звідси. Ніхто з них, проте, так і не став справжнім агентом З самого початку було зрозуміло, що я — інша. Я мала надзвичайну чутливість до всього, що стосувалося Проблеми.
Колись, іще в шість років, я бавилася на луці разом зі своєю улюбленою сестрою Мері — найближчою до мене за віком. Ми загубили її м’яч у кущах й довго шукали його. І нарешті знайшли — він застряг між корінням, у бруді. Сонце майже зайшло, тому ми мерщій вирушили додому. Коли ми прямували берегом річки, залунала сирена.
Ми з Мері перезирнулися. Змалку нас лякали тим, що може статись, якщо ми залишимось надворі поночі. Мері заплакала.
— Не бійся, — сказала я. — Ще рано. Вони ще кволі, як немовлята. Та й навряд чи вони є тут довкола.
— Я не через те, — хлипала сестра. — Мама! Вона відлупцює мене!
— І мене теж.
— Я ж старша! Мене вона страшенно відлупцює! А тобі, Люсі, нічого не зробить!
Правду кажучи, тут я сумнівалась. Мати прала білизну дев’ять годин на день — і до того ж руками, які від цієї роботи скидалися на два свинячі окости. Один її ляпанець означав, що наші сідниці після того болітимуть цілий тиждень. Ми поспішали додому в понурій мовчанці.
— Це мама кличе нас? — зненацька запитала я.
— Що?
— Це мамин голос?
Мері прислухалася:
— Нічого не чути. До нашого дому ще кілька миль!
То була правда. До того ж примарний, тонкий голос, який я почула, лунав не з міста.
Я оглянула луки та річку, що трохи далі пропадала між пагорбами. Мені здалося, що я бачу далеко, в заростях очерету, чиюсь постать — темну, криву, мов городнє опудало. Я помітила, що постать зрушила з місця — не дуже швидко, хоча й не надто повільно, саме з таким розрахунком, щоб опинитись на дорозі перед нами.
Мені аж ніяк не хотілося зустрічатись із цією особою — хто б то не був. Я грайливо штовхнула ліктем сестру:
— Ану, біжімо наввипередки! А то я вже змерзла...
І ми побігли. Через кожні кілька ярдів я підстрибувала, щоб озирнутись — чи не намагається цей «невідомо хто» спіймати нас. А може, він уже мчить сюди, ламаючи очерет? Та врешті ми виявились моторніші — і нарешті безпечно дісталися сходів, що вели до міста. Коли я ще раз озирнулася, то побачила лише одноманітний сірий простір лугів — біля вигину річки не було нікого, й нічий голос не кликав нас з очерету.
Пізніше, коли мої сідниці перестали боліти, я сказала матері про примарну постать — і у відповідь почула історію про тутешню жінку, яка через нещасне кохання наклала на себе руки й повернулася, коли мати була ще дівчатком. Її звали Пенні Нолан. Вона продерлася крізь очерет, кинулася в річку й потонула. Характерний зразок Другого Типу, як ви бачите. Найгірше, одначе, було те, що селяни пізньої години верталися повз те місце додому з поля. Наступного року агент Джейкобс марно привіз туди купу заліза, шукаючи Джерело, проте так і не знайшов його. Отож Пенні Нолан, радше за все, досі никає там. Люди врешті стали ходити іншою дорогою, а поле більше не обробляли. Зараз це чудова лука, де росте безліч польових квітів.
Цей випадок запевнив, що в мене є справжній Талант. Мати з нетерпінням чекала, коли мені буде вісім років, а тоді відвела мене до агента — до його контори на міському майдані. Я потрапила туди саме вчасно — три дні тому один з оперативників загинув під час виконання завдання. Для мене все складалося якнайкраще: мати дістала мою першу тижневу платню, я — свою першу роботу, а агент Джейкобс — нового стажера.