Мій начальник був високий, сухорлявий добродій, що працював в окрузі вже понад двадцять років. Городяни ставилися до нього з повагою, що межувала з шанобливістю, а він намагався уникати їх — із професійних міркувань, і заради підтримки своєї містичної аури. Він мав сірувату шкіру, гачкуватий ніс і чорну бороду, носив старомодний чорний, як у трунаря, костюм. Майже увесь час палив сигарети, завжди мав у кишені піджака залізні стружки й ніколи не міняв свого вбрання. Його рапіра була пожовкла від слідів ектоплазми.
Тільки-но спадали сутінки, він відряджав п’ятьох чи шістьох своїх юних оперативників патрулювати округу; їхнім обов’язком було вмикати сигнал тривоги, а якщо все спокійно, перевіряти публічні місця. Старші агенти, які вже склали свої тести Третього Ступеня, носили рапіри та робочі пояси; молодші, як я, — лише торбини. Мені це видавалося справді дивовижним — стати частиною такої добірної, поважної компанії на чолі зі славетним паном Джейкобсом, і гордовито походжати в форменій гірчично-жовтій куртці.
Наступні місяці я вчилася змішувати сіль і магній у правильних пропорціях, користуватися залізними стружками відповідно до сили привида. Допомагала оперативникам пакувати їхні торбини, перевіряла ліхтарі, лампи й ланцюги. А ще — полірувала рапіри, готувала на всіх чай і каву. А коли вантажівки привозили замовлення з лондонської компанії «Світанок», я перебирала соляні бомби й каністри і розставляла все по полицях.
Джейкобс невдовзі сказав, що я не лише добре бачу Гостей, а й краще за будь-кого чую їх. Мені ще не було дев’яти, коли я розчула шепіт у «Червоній Клуні» — уривки фраз, які долинали з могили розбійника. Під час моторошної пригоди в готелі «Лебідь» я почула м’які, обережні кроки за нашими спинами — й таким чином порятувала нас усіх від доторку привида. Я швидко дістала підвищення, вдвічі швидше, ніж треба, склала тести Першого та Другого Ступенів — і до свого одинадцятого дня народження одержала Третій Ступінь. Того чудового дня я повернулася додому з власною рапірою, ламінованим офіційним сертифікатом і особистим примірником «Посібника Фіттес для мисливців за привидами», а також (це було найголовніше для моєї матері) з помітно підвищеною платнею за місяць. Тепер я стала найголовнішим годувальником у родині, дістаючи за чотири ночі роботи на тиждень більше, ніж мати за повні шість днів. Мати відзначила це купівлею нової посудомийної машини й великого телевізора.
Правду кажучи, я тоді майже не бувала вдома. Усі мої сестри пороз’їжджались — крім Мері, що працювала в сусідньому супермаркеті. З матір’ю я також бачилася нечасто. Отож свої робочі години (головним чином нічні) я проводила разом з іншими юними агентами Джейкобсової компанії. Вони були близькі мені. Ми разом працювали, разом розважалися, рятували одне одному життя. Якщо вам цікаво, їх звали Пол, Норі, Джулі, Стеф та Елфі-Джо. Згодом вони всі загинули.
За кілька років я стала довготелесою дівчиною з виразними рисами обличчя, що не дуже мені подобалися: надто великі очі, надто густі брови, надто довгий ніс, надто пухкі вуста... Так, красуні з мене не вийшло, та врода, за словами моєї матері, — не головне для моєї професії. Я хутко бігала — коли не вдавалося впоратись за допомогою рапіри, — і вперто намагалася виконати завдання якнайкраще. Я старанно дотримувалась правил і злагоджено працювала в команді. Сподівалась незабаром скласти тест Четвертого Ступеня й стати старшою у відділенні, а потім створити власну групу і приймати рішення самостійно. Моє життя було небезпечне, але насичене — й цілком мене задовольняло.
Коли агент Джейкобс був ще хлопчиною, він працював в агенції «Фіттес» у Лондоні. Тоді він, звичайно, був завзятим оперативником. Але не тепер. Як і в кожного дорослого, його відчуття притупились, і він уже не міг легко розпізнавати привидів, — отож поклав на нас обов’язки бути його очима й вухами. Це було цілком справедливо. Так робили всі керівники. Їхня робота полягала в застосуванні накопиченого досвіду й швидкому мисленні — коли треба керувати агентами під час появи Гостя, узгоджувати план атаки або, якщо потрібно, забезпечувати терміновий відступ. Під час моєї служби в агенції Джейкобсові це вдавалося непогано. Та вряди-годи, під час нескінченних очікувань, слухань і спостережень у темряві, йому починав уриватись терпець. Він довго не наважувався підійти до місця появи привида, та й потім робив це вкрай неохоче. В нього трусилися руки, він палив сигарету за сигаретою, вигукував накази здалеку, сахався від кожної тіні. Якось уночі, коли я підійшла до нього, щоб доповісти про виконане завдання, він прийняв мене за Гостя — вихопив у паніці рапіру й відтяв мені клапоть каптура. Мене врятувало лише те, що його рука схибила.
Ми, агенти, знали, на що перетворився Джейкобс, і не дуже цим переймалися. До того ж він платив нам гроші і взагалі був шанованою в нашому містечку особою, отож ми мусили миритись із його дивацтвами й довіряти йому. Врешті-решт, нічого страшного в нас не відбувалося — аж до тієї ночі на Вайсбернському млині.
То був водяний млин на півдорозі до долини Вайс, що мав недобру славу. Через одну чи дві колишні смертельні пригоди млин стояв закритий уже багато років. Місцева фірма з лісозаготівель вирішила влаштувати тут свою контору, та їм хотілося бути певними в безпеці цього місця. Отож керівництво фірми звернулося до Джейкобса з проханнями перевірити все й переконатися, що там немає нічого надприродного.
Ми вирушили в долину надвечір і дісталися туди вже в сутінках. Був спекотний літній вечір, на деревах співали пташки. В небі з’явилися перші зорі. Млин виявився великою темною спорудою, що височіла посередині долини, між скелями та ялиновим бором. Річка тихенько пливла повз дорогу, посипану рінню.
На головних дверях млина висів важкий замок. Шибку в панелі дверей було розбито, і отвір забили дошкою. Зібравшись біля входу, ми перевірили наше знаряддя. Джейкобс за звичкою знайшов собі сидіння — найближчий пень. Він запалив сигарету. Ми використовували свої Таланти й доповідали про те, що відчували. Тільки мені було чомусь тривожно.
— Ніби хтось схлипує, — сказала я. — Дуже тихо, але зовсім поруч.
— Як саме схлипує? — перепитав Джейкобс, спостерігаючи за кажанами, що пролітали в нього над головою.
— По-дитячому.
Джейкобс розгублено кивнув, навіть не поглянувши на мене.
— Убезпечте першу кімнату, — наказав він. — І перевірте все ще раз.
Замок за багато років заіржавів, а двері перекосились. Ми штовхнули їх — і освітили нашими ліхтариками простору покинуту кімнату з низькою стелею й шаром сміття на потрісканому лінолеумі. Там стояли столи й табуретки, по стінах видніли написи, смерділо гнилою деревиною. Десь унизу було чути шум води.
Ми увійшли, тягнучи за собою шлейф тютюнового диму. Джейкобс із нами не пішов. Він залишився сидіти на пеньку, втупившись у власні коліна.
Тримаючись укупі, ми зосередились на своїх Талантах. Я знову почула схлипування — тепер уже гучніше. Ми вимкнули свої ліхтарики, щоб швидше виманити привида: минуло багато часу, перш ніж ми побачили невеличку світлу постать, що кралася віддалік, у кінці проходу, який вів углиб млина. Коли ми знов увімкнули ліхтарики, в проході вже нікого не було.
Я повернулася, щоб доповісти про нашу знахідку.
— Пол і Джуді кажуть, що привид схожий на малу дитину. Більше нічого додати не можу. Він ледве помітний і майже не ворушиться.
Агент Джейкобс змахнув попіл на траву:
— Він не звертався до вас? Не пробував наблизитись?
— Ні, сер. Дехто з нас вважає, що це слабка форма Першого Типу. Можливо, відлуння якоїсь дитини, що колись працювала тут...
— Що ж, гаразд. Спробуйте відігнати його залізом. Тоді ви зможете знайти Джерело.
— Так, сер. Тільки...
— Що таке, Люсі?
— Щось тут... не так. Мені це не подобається.
Кінчик сигарети спалахнув у темряві червоним, коли Джейкобс поволі затягся тютюном. Як і завжди, його руки трусились, а в голосі було чути роздратування:
— Не подобається? Звичайно. Це ж дитячий плач. А щось іще ти чула?
— Ні, сер.
— Може, ще чийсь голос? Якогось іншого, дужчого Гостя?