— Ні...
То була правда. Більше я не почула нічого небезпечного. Усе, що стосувалось привида, було кволе й тихе. Ледве помітне — і звук, і постать... Звичайнісінька мізерна Тінь. Ми змогли відчути це тричі поспіль. Та мені все одно було тривожно. Мені не подобалось, як цей привид меншає — ніби згортається...
— А що кажуть інші? — питав далі Джейкобс.
— Вони думають, що це легка справа, сер. Їм кортить мерщій упоратися з Гостем. Та, як на мене, тут щось не те...
Я почула, як він совається на пеньку. В гіллі зашурхотів вітер.
— Я можу наказати їм повернутись, Люсі. Але твоїх непевних відчуттів тут замало — потрібна вагома причина.
— Ні, сер... Усе гаразд. — Я зітхнула й нерішуче спитала: — Може, ви підете зі мною? Мені цікава ваша власна думка...
Запала важка мовчанка.
— Просто виконуй свою роботу, — обізвався нарешті Джейкобс.
Усі інші палали нетерпінням. Коли я подала їм знак, вони вже зайшли далеко в прохід — з піднятими рапірами й соляними бомбами напоготові. Проте далека світла пляма відчула наближення заліза. Вона здригнулась і зменшилась, замерехтіла — мов зображення в старому телевізорі — й вирушила туди, де прохід повертав убік.
— Тікає! — загукали мої товариші.
— Зараз зникне!
— Не зводьте з нього очей! Ми не можемо загубити його!
Якщо не вдасться помітити точку зникнення Гостя, це серйозно утруднить пошук Джерела. Тому вони так і рвалися вперед. Діставши рапіру, я кинулася за ними. Тінь так зменшилася, що мала от-от щезнути. Усі мої тривоги тепер видавалися безглуздими.
Маленький, як дитина, привид підскочив і пропав за рогом. Мої товариші помчали за ним навздогін; я поспішала за ними. Та не встигла я підійти до повороту, як яскравий спалах плазми вдарив у стіну переді мною. А потім заскрипіло залізо й вибухнув самотній магнієвий вогонь. У його світлі я помітила, як моторошна тінь росте. Стало темно.
І тоді всі закричали.
Я озирнулася назад, у прохід, на відчинені двері. Навіть на такій далекій відстані я помітила червону цятку запаленої сигарети.
— Сер! Пане Джейкобсе!
Мовчанка.
— Сер! Допоможіть нам! Сер!
Цятка спалахнула, ніби Джейкобс зітхнув. Та жодної відповіді не було. Він не поворухнувся. Вітер ревнув і промчав проходом з такою силою, що мало не збив мене з ніг. Стіни млина заходили ходором, двері зачинились.
Я спересердя вилаялась у темряві. Тоді взяла з пояса каністру, підняла рапіру й побігла до повороту — туди, де лунали крики.
Після того, як оголосили результати розслідування, родичів загиблих агентів так обурила поведінка Джейкобса, що вони подали на нього в суд. Та це ні до чого не призвело. Він переконував, що діяв відповідно до повідомленої мною інформації про силу привида. Так само він стверджував, що не чув моїх волань про допомогу, — як і інших звуків зсередини млина, аж поки я врешті вибила шибку на горішньому поверсі й безпечно впала з даху. Він присягався, що не чув нічиїх криків.
Я посвідчила, що намагалась пояснити свою тривогу, але все-таки мусила визнати, що не відчувала нічого конкретного. Слідчий у підсумку зауважив, що це — суттєва хиба моєї доповіді, яка мала містити точніший опис сили Гостя. Поліція зійшлася на версії «нещасний випадок» — типовій для таких обставин. Родичі загиблих одержали виплати з «Фонду Фіттес» і маленькі таблички з іменами на міському майдані — на пам’ять про їхніх дітей. Млин було зруйновано, а місце, де він стояв, засипано сіллю.
Незабаром Джейкобс повернувся до роботи. Усі сподівалися, що я, перепочивши після тієї пригоди, знов охоче прилучуся до нього. Проте я вважала інакше. Три дні мені знадобилось на те, щоб відновити сили. Четвертого ранку — на світанні, коли мати й сестра ще спали, я спакувала свої речі до невеличкого рюкзака, почепила до пояса рапіру й покинула рідний дім, навіть не озирнувшись на прощання. Через годину я вже сиділа в потязі, що мчав до Лондона.
6
«ЛОКВУД і К°»
Відомій агенції психологічних розслідів «Локвуд і К°» потрібен новий молодший оперативних. Обов’язки: робота в місцях, захоплених привидами, аналіз здобутої інформації, дії з нейтралізації загрози. Вимоги до кандидата: здатність ВІДЧУВАТИ надприродні явища, ошатний зовнішній вигляд, бажано — дівчина, не старша за п’ятнадцять років. Не розглядаються: нероби, шахраї, особи з судимістю. Звернення в письмовій формі надсилати за адресою: Лондон, W1, Портленд-Роу, 35.
Я стояла на тротуарі й дивилась, як від’їжджає таксі. Коли шум мотора вщух, стало зовсім спокійно. Бліде сонячне проміння виблискувало на асфальті й на чередах автомобілів, припаркованих обабіч дороги. Поряд, в острівці світла, маленький хлопчик грався з пластмасовими фігурками агентів та привидів. Агенти тримали в руках малесенькі рапіри, а привиди скидались на невеличкі вітрила. Крім цього хлопчини, довкола не було нікого.
Ця частина Лондона була, вочевидь, житловим районом. По оздоблених колонами ґанках кощавих вікторіанських будинків висіли кошики з лавандою; сходи вели до квартир на перших поверхах просто з вулиці. Від кожного будинку ніби віяло старомодною шляхетністю — так, наче дивишся в минулі, кращі дні. На розі містилася бакалійна крамничка, захаращена всім, чим завгодно; від помаранчів до вакси, від молока до магнієвої стрічки. Біля крамниці, на стовпі футів з вісім заввишки, красувався ліхтар для відлякування привидів. Лампочки в ліхтарі давно потьмяніли, лінз видно не було, а залізна оправа взялась іржею, наче лишайником.
Одначе розповім про все до ладу. Я подивилась, мов у дзеркало, в бічне скло найближчого автомобіля, скинула кашкет і зачесала пальцями волосся. Цікаво, чи схожа я на досвідченого оперативника? Чи схожа хоч на кого-небудь із поважною репутацією й кваліфікацією? Чи схожа на скуйовджене дівчисько, якому відмовили в шістьох агенціях за тиждень? Сказати було важко.
Я рушила вулицею вгору.
Будинок 35 на Портленд-Роу виявився білою чотириповерховою спорудою, яку прикрашали зелені жалюзі й рожеві квіти на вікнах. Зовні він здавався більш ветхим, ніж сусідні будинки. З першого погляду було помітно, що його треба перефарбувати — чи хоча б просто вичистити. На стіні, біля сходів, виднілася маленька дерев’яна табличка:
Я зупинилася, замислено пригадуючи акуратний сучасний особняк «Тенді й синів», величезні контори «Аткінса й Армстронґа», блискучі скляні корпуси «Ротвела» на Риджент-стрит... Проте ніхто з них не взяв мене на роботу. Тож вибору в мене тепер не було — я мусила йти до кінця.
Штовхнувши хитку металеву хвіртку у воротях, я ступила на стежку, вимощену потрощеною плиткою. Праворуч сходи круто вели вниз — до внутрішнього двору, наполовину затягнутого плющем і заставленого горщиками з розложистими деревцями. Вузенька доріжка, викладена залізом, перетинала стежку перед дверима, пофарбованими начорно, біля яких висів великий дзвін з дерев’яним сердечком.
Не чіпаючи дзвона, я переступила залізну доріжку й гучно постукала в двері. За кілька секунд звідти визирнув гладкий юнак із засмальцьованим волоссям, у великих круглих окулярах.
— О! Ще одна! — промовив він. — А я вже думав, що ми з цим закінчили. Чи, може, ви нова дівчина Арифа?
Я вирячилась на нього:
— Якого Арифа?
— Того, що працює в крамничці на розі. Зазвичай цієї години нам приносять від нього пончики. У тебе, здається, їх немає, — засмучено додав він.
— Ні. Зате в мене є рапіра.
Юнак зітхнув:
— Тоді, виходить, ви ще одна кандидатка. Як вас звуть?
— Люсі Карлайл. А ви — пан Локвуд?
— Я? Ні.
— То можна мені увійти?
— Умгу. Остання дівчина щойно пішла від нас. Відразу було видно, що вона тут надовго не залишиться.