— Пробачте, хіба тести відбуватимуться тут? — прожебоніла я.
— Не зовсім... За допомогою тестів ми обираємо кандидатів. Правду кажучи, панно Карлайл, я не дуже вірю листам чи рекомендаціям. Я волію побачити Талант на власні очі... — Він поглянув на годинник. — Я дам Джорджеві ще хвилину. А тим часом розповім вам дещо про нас. Нас уповноважує ДЕПРІК, але — правду кажучи — вони не платять нам, як «Ротвелові», «Фіттес» та іншій цій компанії. Ми незалежні — й це нам до вподоби. Працюємо, з ким хочемо, й відпочиваємо, коли хочемо. Усі наші клієнти — приватні особи, яким треба швидко й тихо вирішити проблему з Гостями. І ми вирішуємо їхні проблеми. А вони щедро винагороджують нас. Питання лише в розмірі винагороди. Що вас іще цікавить?
Пам’ятаючи про свої минулі пригоди, я відразу схотіла втекти звідси геть. Та все ж таки вирішила зачекати. Я випростала спину й згорнула руки на колінах:
— А хто ваш керівник? Чи можна з ним познайомитись?
Локвудовим чолом пробігли легенькі зморшки:
— У нас немає керівників. Жодної дорослої людини. Це моя компанія. Я сам керую нею. А Джордж Кабінс — мій заступник. — Він поглянув на мене. — Більшість наших кандидатів надто повільно застосовували свої Таланти — отож і марнували забагато часу. А ви?
— Ні, — запевнила я. — З цим у мене немає труднощів.
Ми трохи помовчали.
— То... ви працюєте тут лише вдвох? Ви й Джордж?
— Ні, в нас звичайно ще є асистент. Двох цілком вистачає, щоб упоратись із звичайним Гостем, але в серйозніших випадках може знадобитись третій. Адже ви знаєте: три — магічне число!
Я повільно кивнула:
— Зрозуміло. А що сталося з вашим попереднім асистентом?
— З бідолахою Робіном? Він... е-е... перейшов...
— На іншу роботу?
— Ну, краще буде сказати «перебрався»... Чи навіть «переселився»... А ось і чай!
Двері до передпокою відчинились — і з’явилася спочатку спина гладкого юнака, а потім і всі інші частини його тіла. Він велично обернувся — в руках у нього була таця з трьома чашками гарячого чаю й тарілкою печива. Хтозна, що він там робив на кухні, та зовні видавався ще нечупарнішим: футболка вилізла з штанів, волосся затуляло очі. Він поставив тацю на столик, поряд із таємничим круглим предметом, і з сумнівом поглянув на мене.
— Вона ще тут? — пробурмотів він. — Оце несподіванка!
— Вона ще не пройшла тест, Джордже, — невимушено відповів Локвуд. — Ти прийшов саме вчасно.
— Гаразд. — Він узяв найбільшу чашку і Вмостився на кушетці.
Розпочався такий собі ввічливий антракт, під час якого ми розбирали між собою чашки, пропонували цукор і відмовлялись від нього.
— Візьміть печива, — наполягав Локвуд, підштовхуючи до мене тарілку. — Інакше Джордж усе з’їсть сам.
— Дякую.
Я взяла один коржик. Локвуд тим часом куснув свого коржика — й дочиста витер руки.
— Гаразд, сказав він. — Лише кілька тестів, панно Карлайл. Не хвилюйтеся, будь ласка. Ви готові?
— Цілком.
Я відчула, як Джорджеві очиці втупились у мене і як навіть офіційний тон Локвуда не міг замаскувати його нетерплячки.
Проте вони мали справу з єдиною людиною, що вижила на Вайсбернському млині. Отож я нітрохи не тривожилася.
Локвуд кивнув:
— Тоді розпочинаймо просто зараз.
Він недбало простяг руку до носовичка, що накривав невідому річ, і після церемонної паузи відгорнув його.
На столику стояв низенький циліндр із товстого чистого скла, запечатаний угорі червоним пластиковим корком. Ближче до верхівки на ньому були маленькі рукоятки; все це нагадало мені великі скляні бутлі, в яких батько звичайно приносив додому пиво. Крім бурої рідини, в циліндрі клубочилась хмарка якогось масного жовтавого диму, що увесь час потихеньку переміщувався. Всередині цієї хмарки ховалося щось велике й темне.
— Що це таке, по-вашому? — запитав Локвуд.
Я схилилася нижче, роздивляючись прилад. Я помітила, що корок має кілька захисних країв і подвійне ущільнення. Збоку на склі було крихітне клеймо: два променисті сонечка.
— Сріблясте скло, — відповіла я. — Виготовлене корпорацією «Світанок».
Локвуд лагідно всміхнувся. Я нахилилася ще ближче й постукала нігтем середнього пальця по скляній поверхні. Дим ніби прокинувся, розпливаючись по краях посудини й дедалі густішаючи. Коли він трохи розвіявся, я помітила, що за річ лежить у склянці: потемнілий людський череп, затиснутий на самісінькому дні.
Дим тим часом курився, крутився, аж поки його частинки утворили моторошне обличчя з божевільними очима й роззявленим ротом. На якусь мить ці риси стали напрочуд виразними, затуливши череп під собою. Я відсахнулась. Обличчя втягло в себе рештки диму, що досі кружляли всередині циліндра, й заціпеніло.
Я кахикнула:
— Це склянка з привидом. Череп — Джерело, а цей привид з’єднаний з ним. На жаль, не можу точно визначити різновид — Примара чи Спектр.
Сказавши це, я зручніше вмостилась на стільці — так безжурно, ніби бачила привидів у склянках по кілька разів на тиждень. Насправді ж я зроду не бачила нічого подібного, і все це видовище неабияк мене приголомшило. Проте я не забувала про вереск попередньої дівчини — тож і сподівалася чогось подібного. До того ж раніше мені вже розповідали про такі склянки.
Локвудова усмішка вмить згасла — так, ніби він не знав, чи йому дивуватись, чи тішитись, чи сердитись. Нарешті задоволення перемогло.
— Так, усе правильно, — сказав він. — Чудово!
Знову накривши склянку носовичком, він з деяким зусиллям заховав її під стіл, геть з очей.
Гладкий юнак тим часом гучно сьорбав чай.
— Вона ж перелякана, — обізвався він. — Хіба ти не бачиш?
Я пропустила його зауваження повз вуха.
— Звідки у вас ця склянка? — поцікавилась я. — Мені відомо, що такі є лише в «Ротвела» та «Фіттес»!
— Усі запитання — потім, — відповів Локвуд, відкрив шухляду в чайному столику й дістав звідти маленьку червону скриньку. Зараз, коли ваша ласка, я перевірю ваш Талант. У мене тут є деякі речі. — Відкривши скриньку, він вийняв щось із неї й поклав на столик. — Скажіть-но мені, чи відчуваєте ви зараз щось надприродне?
То був простенький кухлик із старої білої порцеляни з рифленою основою й гострою щербиною на вушку. По вінцях кухлика розпливлася химерна біля пляма, що нижче, біля денця, перетворювалась на затверділий шар.
Я взяла кухлик, піднесла до очей, покрутила, легенько помацала пальцями поверхню.
Я слухала, чекала відлуння... І не почула нічого.
Це мені не сподобалось. Я стиснула кулаки, очистила свої думки від будь-яких перешкод, відсторонилась від далекого шуму автомобілів на вулиці, від сьорбання Джорджа, що сидів на кушетці... Спробувала ще раз...
Знову нічого.
Після кількох хвилин я не витримала.
— Пробачте. Я не можу тут нічого відчути.
— Так я й сподівався, — кивнув Локвуд. — Це кухлик від Джорджевої зубної щітки. Чудово. Ходімо далі.
Він узяв кухлик і жбурнув гладкому юнакові, який з веселим хихотінням підхопив його.
Мене аж обдало холодом, хоч я знала, що мої щоки палають. Пальці стиснули рюкзак — і я рвучко підхопилася.
— Я не для жартів сюди прийшла, — сказала я. — Вихід сама знайду.
— Ого! — обізвався Джордж. — Яка злюка!
Я поглянула на нього. Копиця волосся, розпливчасте обличчя, дурнуваті окуляри — все в ньому аж бісило мене.
— Авжеж, — процідила я. — Забирайся геть, бо зараз покажу тобі, яка я злюка.
— Цим я й займаюся, — моргнув у відповідь хлопець.
— Щось не видно.
— Це все через кушетку. Ніяк не можу з неї встати.
— Припиніть. Обоє,— мовив Ентоні Локвуд. — Це співбесіда, а не боксерський поєдинок. Замовкни, Джордже. Пробачте, панно Карлайл, що я засмутив вас: це був серйозний тест, який ви блискуче подолали. Уявіть лише, скільки кандидатів, з якими цього ранку ми проводили співбесіду, намололи небилиць про отруту, самогубство чи вбивство! Якби ці побрехеньки були правдиві, в цьому кухлику мали б мешкати чи не всі лондонські привиди. Сідайте, будь ласка... А що ви скажете про це?