Сьюзі Мартін це теж розуміла. Вона випросталась, міцно натягла свій кардиґан.
— Мені, мабуть, пора. Не завадить побажати вам щастя... — Вона озирнулась. — Які ж ви молоді! Який це жах, що світ дійшов до такого...
— На добраніч, пані Мартін, — мовив Локвуд.
Жінка без жодної відповіді збігла східцями вниз. За кілька секунд вона зникла серед туману й лаврових кущів, у напрямку дороги.
— Яка вона нещасна, — зауважила я. — Гадаєш, уранці ми зможемо відзвітувати про виконану роботу?
— Краще вирішити все цієї ночі, — відповів Локвуд. — Ти готова?
Я поплескала руків’я рапіри:
— Готова.
Він усміхнувся мені, ступив до дверей і з усмішкою фокусника крутнув ключем у замку.
Тільки-но ми увійшли, як зрозуміли: в будинку Гість, тож діяти треба швидко. Це — одне з перших наших правил. Ніколи не вагатись, не затримуватись на порозі. Чому? Бо через кілька секунд уже може бути запізно. Ви стоїте на дверях: за спиною — вільний простір, а попереду — пітьма, й ви будете останнім бовдуром, якщо не захочете обернутись і дременути навтікача. Від того, як швидко ви це зрозумієте, сила волі почне залишати вас, серце зі страху тьохне, й тоді бенц — ви вже злякалися, навіть не розпочавши роботи. Ми з Локвудом добре знали це, тому не стали ходити манівцями. Хутенько майнули всередину, поставили торбини на підлогу й тихо зачинили за собою двері. А тоді принишкли, дивлячись і слухаючи, що діється довкола.
Вестибюль будинку подружжя Гоуп був довгий і досить-таки вузький, хоч завдяки високій стелі здавався просторішим. Підлогу було вистелено чорно-білими мармуровими плитами, а стіни обклеєно блідими шпалерами. Усередині вестибюлю круті сходи вели на другий поверх і щезали в темряві. В порожніх проходах, що зяяли обабіч, причаїлася пітьма.
Усе це, звичайно, можна було легко виправити, увімкнувши світло. Та й вимикач був поряд, тут-таки на стіні. Та ми не пробували ним користуватись. Друге наше правило — світло заважає нам. Воно приглушує відчуття, робить нас слабкими й нерозумними. Краще дивитись і слухати в пітьмі. Так легше відчувати страх.
Саме цей страх ми й відчували, мовчки стоячи в темряві. Я слухала.. Локвуд дивився. В будинку було холодно. Задушливе повітря ховало в собі кислуватий запах, який буває лише у вкрай незатишних місцях.
Нахилившись ближче до Локвуда, я прошепотіла:
— Опалення немає.
— Гм-м...
— Щось іще є, як ти гадаєш?
— Гм-м...
Мої очі врешті звикли до темряви й почали розбирати більше деталей. Під завитком перил був маленький полірований столик, на якому стояла порцелянова чаша для пахощів. На стінах висіли якісь малюнки: придивившись, я розібрала, що це вицвілі плакати давніх музичних ансамблів, фотографії крутих пагорбів і лагідних морів. Усе напрочуд безневинне. Місце аж ніяк не огидне — навпаки, в денному сонячному світлі тут мусить бути цілком затишно. Та зараз усе було по-іншому: тінь віконної рами в дверях, прибравши форму якоїсь перекошеної труни, тяглася перед нами підлогою. Наші тіні опинилися в її рамці. До того ж ми пам’ятали, як помер пан Гоуп, і це справляло на нас іще тяжче враження.
Я глибоко дихала, щоб заспокоїтись, і відганяла моторошні думки. Тоді знову заплющила очі, ніби дражнячи темряву, — й слухала. Слухала...
Вестибюль, кімнати й сходи завжди є судинами й дихальними шляхами будь-якого дому. Кожну будівлю пронизують канали. Можна почути відлуння речей, прислухавшись до кімнат. Часом ти можеш розрізнити серед нього інші шуми — голоси, яких тут не повинно бути. Відлуння минулого, відлуння прихованого...
Це був саме такий випадок.
Я розплющила очі, взяла свою торбину й поволі рушила до сходів. Локвуд уже стояв біля полірованого столика під завитком перил. Його обличчя тьмяно сяяло в світлі, що проникало через матове скло в дверях.
— Ти щось чуєш? — запитав він.
— Умгу.
— Що?
— Тихий стукіт. З’являється й зникає. Дуже-дуже слабкий. Не можу сказати, звідки він лунає. Але він ще посилиться — згодом, коли стане темніше. А що в тебе?
Він показав на нижні сходини:
— Ти, звичайно, пам’ятаєш, як помер пан Гоуп?
— Упав зі сходів і зламав карк.
— Саме так. Ось тут — потужне залишкове сяйво смерті. Зберігається три місяці після його загибелі. Таке яскраве — хоч сонячні окуляри надягай. Пані Гоуп розповіла про це Джорджеві по телефону. Її чоловік спіткнувсь і впав, тяжко вдарившись об підлогу. — Локвуд поглянув на темні сходи. — Довге падіння... Поганий спосіб спускатися.
Я нахилилась над підлогою, силкуючись щось розгледіти в сутінках.
— Так, тут видно, як потріскалися плити. Він мав упасти з величезної ви...
Зі сходів долинули два гучні удари. Повз моє обличчя люто війнуло вітром. Перш ніж я зреагувала, щось велике, м’яке й страшенно важке впало точнісінько там, де я стояла. Від цього мені аж звело зуби.
Я відскочила, вхопила рапіру з пояса. Я стояла навпроти стіни, шалено озираючись на всі боки, піднявши свою зброю. Серце калатало в моїх грудях.
Нічого. На сходах — нікого. Ніякого понівеченого тіла, що немічно розляглося на підлозі.
Локвуд недбало притулився до перил. Було надто темно, щоб сказати напевно, але я ладна була заприсягтися, що він і бровою не повів. Він не чув падіння.
— З тобою все гаразд, Люсі?
Я важко відсапувала.
— Ні. Я щойно чула відлуння смертельного падіння пана Гоупа. Дуже гучно й чітко, ніби він упав мені просто на голову. Не смійся. Тут немає нічого кумедного.
— Пробач. Отже, щось уже з’явилося — такої ранньої пори. Далі, напевно, буде ще цікавіше. Котра, до речі, година?
Мати з собою годинника з люмінесцентним циферблатом — третє моє правило. Було б ще краще, якби він витримував різкі перепади температури або потужні удари ектоплазмою.
— Ще немає п’ятої, — відповіла я.
— Чудово. — Локвудові зуби не світились так, як мій годинник, але коли він усміхнувся, то цілком міг би замінити ліхтарик. — Саме встигнемо випити по чашечці чаю. А потім шукатимемо привида.
2
Коли ви полюєте на підступних духів, прості речі можуть стати більш значущими. Рапіра в темряві виблискує сріблом, залізні стружки розсипані на підлозі, запечатані каністри з найкращим Грецьким Вогнем напоготові — усе як слід... Але чайні пакуночки, свіжі та ароматні, зроблені (як ми полюбляємо) в «Братів Піткін» на Бонд-стрит, — це, можливо, найпростіша і найкраща з усіх наших невеличких утіх.
Можливо, ці втіхи не можуть урятувати вам життя, як вістря меча або залізне коло, і не мають захисної сили від раптового удару вогнем. Проте вони насправді життєдайні — бо допомагають вам зберігати здоровий глузд.
Час, проведений у будинку з привидами, які чатують на тебе в темряві, ніколи не буває приємним. Ніч тисне на вас зусібіч, а мовчанка аж б’є по вухах; у такі моменти, якщо забудешся, ти починаєш бачити й чути те, що існує лише в твоїй уяві. Одне слово, тобі треба трохи розважитись, і кожен з агенції «Локвуд і К°» має для цього власний спосіб. Я, скажімо, малюю олівцем, Джордж переглядає комікси, а Локвуд читає дешеві журнали. Але всім нам не обійтися без чаю з печивом — і ця ніч у будинку Гоупів не стала тут винятком.
Ми знайшли кухню в дальшому кінці вестибюлю, відразу за сходами. То була досить простора, ошатна кімнатка, чиста й сучасна — в ній було помітно тепліше, ніж у вестибюлі. Я не помітила там жодних надприродних слідів або чогось подібного. Все було спокійно. Тихий стукіт, який я чула, сюди не долинав — так само, як і не повторювався отой огидний удар на сходах.