— Бовдуре! — просичала я крізь зуби. — Я ж могла проштрикнути тебе!
— Не будь такою сварливою, — реготнув він. — Краще поглянь. Що ти скажеш?
На фотографії сиве подружжя стояло в садку. Жінка, пані Гоуп, була старшою, щасливішою версією своєї дочки, з якою ми познайомились надворі: повнощока, ошатно вбрана, усміхнена. Її голова була на рівні грудей чоловіка, що стояв поруч. Він був високий, лисуватий, із сутулими плечима й досить міцними м’язами. Він теж широко всміхався й тримав пані Гоуп за руку.
— Здаються досить веселими, авжеж? — зауважив Локвуд.
Я з сумнівом кивнула.
— Але ж мусить бути причина для Другого Типу. Джордж каже, що Другий Тип завжди означає: хтось комусь щось зробив.
— Так, але в Джорджа огидна, вкрай одноманітна уява. До речі, це нагадало мені, що нам треба знайти телефон і зв’язатися з ним. Я залишив на столі повідомлення, але ж він усе одно хвилюватиметься за нас, як і завжди.
Він не помітив жодних Смертних Вогнів у цій кімнаті, а я не змогла нічого почути. Це означало, що на першому поверсі нашу роботу скінчено, і натякало на те, що ми вже підозрювали. На те, що нам слід шукати нагорі.
Більш ніж упевнена в цьому, я ступила на нижню сходинку — і стукіт долинув знову. Спочатку він був тихий — такий, як раніше: ледве чутне «тук-тук-тук», ніби хтось стукає нігтем по тиньку чи забиває цвяшок у дерево. Та з кожною сходинкою відлуння дужчало, настирливо віддаючись у моєму внутрішньому вусі. Я сказала про це Локвудові, який ступав за мною, наче розпливчаста тінь.
— Холоднішає, — зауважив він.
То була правда. З кожним нашим кроком температура падала — від дев’яти градусів до семи, тоді до шести — на середині сходів. Я застебнула неслухняними пальцями куртку, сама тим часом дивлячись угору, в пітьму. Сходи були вузькі, тож вище від мене тут узагалі не було світла. Горішні кімнати будинку цілком поринули в морок. Мені шалено кортіло увімкнути ліхтарик, проте я затамувала це бажання — адже світло мене лише засліпить. Тримаючи руку на рапірі, я поволі піднімалася далі. Стукіт дедалі гучнішав, холодне повітря щипало шкіру.
Я піднімалася. Стукіт гучнішав. Зараз він скидався на несамовите дряпання. Температура впевнено падала: від шести градусів — до п’яти й нарешті до чотирьох.
Довкола розпливалася пітьма. Ліворуч білі перила вигинались на висоті моєї голови, нагадуючи ряд велетенських зубів.
Я підійшла до останньої сходинки, ступила на неї...
І стукіт відразу вщух.
Я знову поглянула на термометр: чотири градуси. На одинадцять градусів нижче, ніж у кухні. Моє дихання розходилось у повітрі легкою парою.
Ми були дуже близько.
Локвуд пройшов повз мене й на мить увімкнув ліхтарик, щоб озирнутись. Обклеєні шпалерами стіни, зачинені двері, мертва тиша. Вишивка у важких рямцях: вицвілі криві дитячі літери — «Дім, мій милий дім». Виконана багато років тому, коли будинки справді були милі й безпечні, й ніхто не вішав над ліжками дітей залізяки. До того, як з’явилася Проблема.
Коридор мав форму літери «Г» — з маленьким квадратним майданчиком, на якому ми стояли, й довгим відгалуженням, що вело вдалину, паралельно до сходів. Підлогу на другому поверсі було застелено полірованим паркетом. П’ятеро дверей розміщувались так: перші — праворуч від нас, другі — перед нами й ще троє — через проміжки вздовж відгалуження. Усі двері були замкнені. Ми з Локвудом стояли мовчки, довіряючи тільки власним очам і вухам.
— Нічого, — нарешті сказала я. — Тільки-но ми прийшли сюди, як стукіт ущух.
Локвуд відповів не одразу.
— Смертних Вогнів немає, — промовив він.
З його втомленого голосу я зрозуміла, що він теж відчуває тягар — той самий, дивний, від якого м’язи наливаються чавуном. Це трапляється, коли Гість поблизу.
— Що ж, леді — попереду, Люсі. Вибирай двері, — тихенько зітхнув Локвуд.
— Ні. Я вже вибирала двері тоді, в дитячому притулку. Ти пам’ятаєш, до чого це призвело.
— Але ж усе вдалося, хіба не так?
— Лише тому, що я вчасно відвернулась. Ну, гаразд, починаймо з отих. Тільки ти підеш перший.
Я вибрала найближчі двері — ті, що праворуч. Вони вели до нещодавно відремонтованої ванної кімнати. Сучасна плитка мерехтіла, жадібно ловлячи світло ліхтарика. Тут були велика біла ванна, умивальник і унітаз. У повітрі навіть пахтіло жасминовим милом. Ніхто з нас не знайшов тут нічого прикметного. Температура була така сама, як і в коридорі.
Локвуд відчинив наступні двері. За ними ховався просторий кабінет — у ньому панувало такий безлад, якого не знайти, мабуть, у цілому Лондоні. Світло ліхтарика натрапило на важкий дерев’яний письмовий стіл перед завішеним вікном. Стіл був майже похований під стосами паперів — вони, до речі, недоладно громадились по всій кімнаті. Ряд темних полиць, що займав три чверті дальньої стіни, зберігав хаотичні купи книжок. Решту простору займали шафи, а біля стола стояло старе, оббите шкірою крісло. Чути було слабенький запах, притаманний чоловікам: суміш лосьйону після гоління, віскі й тютюнового диму.
Ми страшенно змерзли. Термометр на моєму поясі показував два градуси.
Я тихенько прокралася повз паперові стоси й розсунула штори, піднявши в повітря щільну хмару пороху, що змусив мене закашляти. Кволе біле світло від сусідніх будинків перетинало садок — і тепер наповнювало кімнату.
Локвуд зацікавлено розглядав старий вичовганий килим на підлозі, штовхаючи його туди-сюди носаком черевика.
— Геть продавлений, — зауважив він. — Мабуть, слугував тут ліжком, аж поки пан Гоуп узяв на себе... — Не закінчивши думки, він стенув плечима й оглянув кабінет. — Може, він повернувся, щоб перебрати свої папери.
— Ось, — сказала я. — Тут Джерело. Відчуваєш, як холодно? А тягар? Ти ледве ворушиш язиком.
Локвуд кивнув:
— До того ж це місце, де пані Гоуп бачила ту саму «рухому фігуру».
Десь на першому поверсі гучно ляснули двері. Ми аж підстрибнули.
— Гадаю, ти маєш рацію, — сказав Локвуд. — Джерело саме тут Треба зробити тут коло.
— Стружками чи ланцюгами?
— Е-е, стружками. Стружками краще.
— Ти певен? Ще й на дев’яту не повернуло, а привид уже виявляє таку силу.
— Не таку... До того ж, хай там чого хоче пан Гоуп, я не можу повірити, що він повернувся з лихими намірами. Стружок більше ніж вистачить. А ще... — він завагався.
Я поглянула на нього:
— Що?
— Я забув ланцюги. Ні, не дивися так на мене! Що ти виробляєш своїми очима?
— Та забув ланцюги?! Локвуде!..
— Джордж узяв їх, щоб змастити, а я не перевірив, чи поклав він їх назад. Звичайно, це все Джордж винен... Та годі вже — дурниця. Вони ж нам не потрібні для такої роботи, авжеж? Краще порозкладай стружки, поки я огляну інші кімнати. Зустрінемося тут.
Я сказала б дещо більше, та мені бракувало часу. Я глибоко вдихнула повітря, щоб заспокоїтись.
— Нічого, бувало й гірше, — нарешті сказала я. — Минулого разу ти теж отак тинявся — й замкнувся в туалеті.
— Це привид замкнув мене — я ж казав тобі!
— Еге ж, казав, хоч у тебе немає й крихти доказу...
Та він уже пішов.
Своє завдання я виконала швидко. Порозсувала кілька стосів запорошеного жовтого паперу по кутках, вивільнивши місце в центрі підлоги. Потім відтягла килим убік і розсипала залізні стружки колом — невеличким, щоб вистачило стружок. Це був найголовніший наш прихисток, куди ми могли б відступити в разі потреби, проте нам могли знадобитися ще декілька кіл — залежно від того, що ми тут знайдемо.
Я вийшла в коридор:
— Піду вниз, принесу ще заліза.
Локвудів голос озвався відлунням з найближчої спальні:
— Гаразд. І постав на вогонь чайник.
Я вирушила до сходів, поглянувши на відчинені двері до ванної. Коли я торкнулася перил, шкіру обдало холодом. Я завагалася, стоячи нагорі й старанно прислухаючись, а потім подалася вниз, освітлюючи ліхтариком вестибюль. Через кілька сходинок я почула за спиною гарячкові кроки, проте, обернувшись, нікого не побачила. Вхопившись за руків’я рапіри, я рушила далі, пройшла через вестибюль до теплої кухні; крізь тріщину між підлогою й дверима просочувалося світло. Увійшовши туди, я негайно заплющила очі: навіть таке слабке сяйво здалося мені сліпучим. Хутенько з’ївши коржик, я сполоснула чашки й знову поставила чайник на вогонь. З двома торбинами в руках відчинити двері було важко — довелося штовхнути їх ногою. Після світлої кухні вестибюль видавався ще темнішим. Не чути було жодного звуку. Локвуда я теж не чула — він, радше за все, перевіряв дальні кімнати. Завдяки важким торбинам я піднімалася сходами повільно й незграбно: спочатку було прохолодно, тоді холодно, ще холодніше...