Праворуч вікон так само не було; натомість у лівій стіні їх виявилось аж три — щоправда, два вікна було замуровано цеглою. На третьому вікні збереглася стара віконниця.
Жодних меблів чи обстанови, крім люстри, в кімнаті не було.
— Щось вона не дуже «червона», — зауважив Джордж. Мені, до речі, спало на думку те саме.
— Працюймо, — обірвав його Локвуд. — Люсі, допоможи мені зробити коло. А ти, Джордж, — на варті.
Тримаючи ліхтарики в зубах, ми з Локвудом дістали з торбин найважчі — дводюймові — ланцюги. Розклавши їх на підлозі, ми заходились надавати їм форми кола — зараз це був наш найголовніший захист від того, що чекало нас у цій кімнаті.
Джордж тим часом нахилився над своїм рюкзаком, розстебнув у ньому бічну кишеню й сунув туди руку.
— Десь тут у мене був ФД проти Гостей, — бурмотів він. — Зачекайте...
— ФД? — перепитала я.
— Фіксатор Дверей. Остання новинка від Сетчела. Дорогий нівроку, але він того вартий... Ага, ось він! — Джордж підняв над головою грубо випиляний дерев’яний трикутник.
Я вирячилась на нього:
— Простий шматок дерева?!
— Не простий, подружко. Це ФД! У нього залізна середина!
— Таке враження, що ти знайшов його в купі дров... Скільки ти заплатив за нього?
— Я вже не пам’ятаю. — Джордж міцно закріпив фіксатор біля дверей. — Називай його як собі хочеш, але він не дає зачинятись дверям, а це допоможе нам залишитись живими.
Тут, звичайно, він казав правду. Рік тому, полюючи за Шедвельським Полтерґейстом, двоє з агенції «Ґрімбл» відстали від своїх колег, коли за ними зачинилися двері ванної кімнати. Це сталося дуже швидко, ніхто нічого не встиг зробити, й тих двох агентів забило до смерті кахельними плитками, що знялися в повітря. Тільки-но прояв припинився, двері відчинились самі.
— Треба ще насипати тут солі, — додав Локвуд, закінчуючи роботу над колом. — Щоб було певніше... Гаразд, захист у нас якнайпотужніший. Яка тут температура?
— Шість градусів, — відповів Джордж.
— Непогано. Зараз ця кімната — чи не найспокійніше місце в усьому замку... Починаймо шукати потаємний хід. Він, здається, в торцевій стіні?
— Так, — підтвердив Джордж. — Шукаймо будь-які ознаки входу. Кнопки, важелі — все, що завгодно. І вистукуймо порожні місця за стіною.
— Гаразд. Ми з Люсі йдемо першими. А ти, Джордж, залишишся тут і прикриватимеш наші спини.
Ми з Локвудом вирушили в протилежний кінець кімнати. Наші кроки відлунювали в порожнечі, а ліхтарики висвітлювали якнайменші частинки простору, щоб не притуплювати інші наші чуття. Я зайшла з лівого боку — туди, де було єдине незамуроване вікно. Крізь брудну шибку я помітила вогники далекого села й кілька зірок у зимовому небі.
Вимкнувши ліхтарик, я заходилась обмацувати долонями стіну. Камінь був холодний і шорохуватий, подекуди з цілими шпалерами. Мацаючи то по боках, то вище, то нижче, я раз по раз зупинялась — і уважно слухала, та все було спокійно.
— Відчуваєте запах?— несподівано запитав Локвуд. У світлі ліхтарика було видно, як він супиться й морщить носа.
— Який запах?
— Щось кисло-солодке... точно сказати не можу. Запах ніби знайомий, але химерний...
— Ти кажеш так само, як Люсі, — зауважив Джордж. Він стояв позаду нас, у центрі кімнати.
Хвилини минали. Наші з Локвудом руки зіткнулися в пітьмі, на самій середині стіни. Після короткої паузи наші пальці вирушили в зворотному напрямку, простукуючи кожну точку поверхні.
— Бачу кілька струменів плазми! — зненацька вигукнув Джордж.
— То нам зупинитися?
— Поки що ні.
Аж нарешті, майже в самісінькому кутку, мій стукіт став трохи лункіший, ніби всередині стіни була порожнеча.
— Тут щось є, — прошепотіла я. — Начебто порожнє місце. Якщо...
— А це що таке? — раптово промовив Джордж.
Ми всі почули, яку темряві щось м’яко, але рішуче стукнуло. Ми з Локвудом хутко озирнулися.
— Мерщій у коло, — наказав Джордж, — і вимкніть свої ліхтарики. Мого вистачить.
Він обережно освітлював своїм ліхтариком стелю, стіни й підлогу, поки ми поспішали назад до кола. Здавалося, що все було таке саме, як раніше.
Чи не таке? Щось поволі, підступно змінювалось в атмосфері замку.
Ми стояли спиною до спини в центрі кола, щільно тулячись одне до одного плечами.
— Зараз я вимкну ліхтарик, — попередив Джордж.
Так він і зробив. Ми опинилися в пітьмі серед порожньої кімнати.
— Люсі! — озвався Локвудів голос. — Ти щось чуєш?
— Той самий шепіт, — відповіла я. — Шепіт розлючених голосів.
— Звідки він лунає?
— Поки що не можу сказати. Ніби звідусіль.
— Гаразд. А ти що бачиш, Джордж?
— Спалахи та блискітки світла. Яскраві, але короткі. Точного місця назвати не можу.
Запала мовчанка.
— А що в тебе, Локвуде? — запитала я.
Він похмуро відповів:
— Зараз я бачу Смертні Вогні.
— Багато?
— Цілі дюжини, Люсі. Не знаю, як я раніше не помічав їх. Це справжня кімната смерті... — Він зітхнув. — Готуйте рапіри.
Троє плечей ворухнулись водночас. Пролунав потрійний брязкіт металу.
— Привид відчув наші клинки, — мовив Джордж. — Вогники забігали туди-сюди. А тепер знову заспокоюються.
— А що в тебе, Люсі?
— Шепіт ніби став гучніший і сердитіший, а тепер ущухає. Що нам робити?
— Знову цей запах! — мовив Локвуд. — Ой, як смердить! — Він аж скрикнув з огиди. — Невже ніхто з вас не чує його?
— Ні, Локвуде, — відповіла я. — Зосередься. Що нам зараз робити? Йти звідси геть?
— Гадаю, що так. Сюди наближається щось велике... О-о, які ці вогні яскраві! — Я почула, як він шукає захисні окуляри.
— Але ж Люсі знайшла потаємні двері! — втрутився Джордж. — Може, нам краще...
— Не двері, а тільки порожнечу за стіною, — заперечила я.
— Байдуже! — обірвав нас Локвуд. — Рушаймо звідси!
У темряві знову щось стукнуло — м’яко, але гучно, як і перед тим. Далі — ще раз, ще раз...
— Це — між нами й дверима, — зауважив Джордж.
— Здається, ні...
— Цить! — мовив Локвуд. — Просто слухайте!
Тук, тук, тук... Повільно й розмірено. Між кожними двома ударами моє серце тьохкало по п’ять разів. Неможливо було сказати, звідки лунає цей стукіт, що його видає, — проте він здавався мені знайомим. Мені пригадалася ванна кімната в нашому будинку на Портленд-Роу — ота, нижня, де я часом приймала душ, а на підлозі лежала Джорджева білизна — чекаючи, поки її потопчуть чиїсь необачні ноги. Але який тут може бути зв’язок? Передчуття небезпеки? Та невдовзі я зрозуміла, в чому тут річ. Душ у ванній був старий і протікав: тук, тук, тук...
— Увімкни ліхтарик, Локвуде, — прошепотіла я. — Посвіти просто поперед себе.
Локвуд послухався без жодного слова. Напевно, він так само все зрозумів.
Ніжне кружальце золотистого світла лягло на підлогу. Посередині його я побачила щось чорне, неправильної форми, схоже радше на великого розчавленого павука з незліченними ногами. Тук... У павука виросла ще одна нога. Тук... Ще одна нога, довша й тонша, потяглася вбік... Із кожним ударом посередині чорної плями ніби щось ворушилося. Сама ж ця пляма була блискуча й ніби трохи червоняста.
Локвуд потихеньку підняв ліхтарик — саме в той момент, коли в повітрі пролетіла ще одна крапля. Він направив світло на стелю: тут, серед тріщин і плісняви в тиньку, красувалася широка темна пляма. Її середина, густа і в’язка, наче патока, провисала й спадала на підлогу краплями.
— Тепер зрозуміло, звідки цей запах, — пробурмотів Локвуд.
— Кров... — тільки й промовила я.
— З технічної точки зору це плазма,— втрутився Джордж. — Привиди не мають...