— Мені байдуже до твоєї технічної точки зору, Джордж! — вигукнула я. — Це схоже на кров і пахне, як кров! Тому для мене це — кров!
Пляма на стелі ніби побільшала й перемістила свій центр ваги. Краплі почали спадати в другому місці, ближче до нас, і швидкість їхнього падіння збільшилась. Я увімкнула свій ліхтарик і подивилася на підлогу. Криваві павучі ніжки тоненькими струмочками підбиралися до наших ланцюгів.
— Не підпускайте їх до себе, — попередив Джордж. — Торкнутися плазми — все одно, що торкнутися привида.
— Ходімо звідси, — чітко наказав Локвуд. — Беріть торбини. Ні, ланцюги облиште — у нас є запасні. Готові! Тоді — мерщій! За мною!
Ми переступили залізний бар’єр і рушили до дверей, тримаючись якнайдалі від огидної маси, що аж випромінювала злобу. В кімнаті стало ще холодніше.
— Бувай! — вигукнув Джордж біля виходу.
Та двері виявились зачинені.
На мить усі ми заклякли. Мене огорнула паніка, черево аж звело від страху. Локвуд позадкував і намацав клямку. Тоді шалено смикнув її:
— Замкнено. Не можу відчинити.
Джордж озвався кволим голосом:
— АФД?
Я дико вилаялась:
— До дідька лисого ці назви, Джордж, коли він не працює! Ти не убезпечив двері як слід!
— Я все зробив як треба...
— Краще б ти засунув туди свою ТН — Товстелезну Ногу!
— Замовкни, Люсі!
— Замовкніть обоє! — гаркнув Локвуд. — І допоможіть мені!
Ми разом щосили навалились на клямку. Та двері навіть не поворухнулись.
— Де ключ? — запитала я. — Локвуде, ключ! Що ти зробив з ним?
Він завагався:
— Залишив у замковій щілині.
— Чудово! — зіпнула я. — А вивіску для Гостей ви часом не повісили — «Ласкаво просимо»?!
— Кажу тобі, я все зробив як треба! — спересердя вигукнув Джордж. — І солі теж насипав! — Він люто копнув ногою білу купку на підлозі. — Бачиш? Привид не міг навіть підійти до дверей!
— Заспокойтесь, — прошепотів Локвуд, освітлюючи ліхтариком стелю, з якої потяглася вниз нова крапля крові — саме над тим місцем, де ми стояли. — Він чує наш страх. Ходімо краще назад у коло.
Ми облишили суперечку й вирушили назад до ланцюгів. Кілька струмочків крові вже з’єдналися у великі струмені; вона вже не спадала зі стелі краплями, а по-справжньому текла. Підлогою розпливлася велика темно-червона калюжа.
— Нас оточують,— зауважила я. — Цікаво, скільки тут плазми?
— Дуже багато, — пробурмотів Джордж. — Це не просто Другий Тип. Полтерґейст володіє потужним телекінезом — він міг би зачинити й замкнути двері не відстані, але він себе так не виявляє. Можливо, це Перевертень. Але Перевертні не можуть замикати двері...
— Який я дурень! — озвався Локвуд. — Справжнісінький бовдур! Слід було здогадатися... Люсі, нам доведеться шукати потаємний вихід. Покажи, де ти знайшла в стіні порожнечу!
З калюжі крові на підлозі з’явилася кривава рука. Її пальці вхопилися за ланцюг, але відразу випустили його — і з сичанням зникли. Повітря так просякло запахом крові, що ми ледве дихали.
— Залишмося краще тут... — попросила я. — Тут він нас принаймні не дістане.
Джордж раптом скрикнув. Я побачила, як він сахнувся вбік, схилився над торбинами й мало не вийшов за межі залізного кола.
— Що за дідько?! — вилаявся Локвуд і направив ліхтарик на Джорджа. Той сидів на торбині, розстібаючи куртку. З його плеча курився димок.
— Угорі! — хрипко промовив він. — Мерщій!
Промінець ліхтарика ковзнув угору. Із запорошеної, вкритої павутинням люстри текла справжня темно-червона річка. Вона звивалась, набуваючи форми величезної прозорої руки, з якої внизу спадали нові краплі крові.
— Т-так... н-не можна, — прожебоніла я. — Ми ж у залізному колі...
— Назад! — Локвуд відштовхнув мене з середини кола, й туди негайно впала червона крапля. Ми всі стояли майже біля самісіньких ланцюгів. — Ми зробили завелике коло, — пояснив він. — Сила заліза не сягає центру. Там сила Гостя може подолати її.
— Треба звузити коло... — почав Джордж.
— Якщо ми звузимо коло, — обірвав його Локвуд, — нам не вистачить місця. Ще не настала північ, до світанку — сім годин, а прояви тільки почалися... Ні, нам треба вибиратися звідси! Ходімо до кутка, який знайшла Люсі. Вперед!
Тримаючи ліхтарики перед собою, ми переступили ланцюги з того боку, де ще не було кривавої калюжі, й тихенько подалися до лівого краю торцевої стіни. Та тільки-но ми рушили, як темні струмені зі стелі хутко потяглися за нами. Мені з переляку ще дужче звело черево; я вже ладна була закричати.
— Зачекайте! — мовила я. — Привид чує нас. Якщо ми підемо разом, він нас швидше спіймає!
Локвуд кивнув:
— Твоя правда. Гаразд. Ходімо, Джордж, спробуймо затримати його. А ти, Люсі, йди до стіни.
— Добре... А чому я?
— Ти ж дівчина, — відповів Локвуд.— Дівчата більш чутливі.
— Так, до емоцій, до людської поведінки, але ж не до потайних ходів у стінах!
— Ну, це майже одне й те саме. До того ж ми з Джорджем краще орудуємо рапірами.
Вимахуючи в повітрі ліхтариком і рапірою, він помчав углиб кімнати. Джордж таким самим чином кинувся в інший куток.
Мені не було часу розглядати, як хлопці відвертатимуть увагу привида. Я відставила вбік рапіру, пригасила ліхтарик до найменшої потужності і взяла його в зуби — аби хоч що-небудь бачити перед собою. Ліворуч від мене була віконна виїмка. За шибкою було холодне нічне повітря, а до землі, до стежки, вкритої рінню, — тридцять футів. Хтозна — може, ще стрибати доведеться. Все ж таки кращий спосіб померти.
Моє обличчя заливав піт — незважаючи на холод. Руки тремтіли, коли я торкнулась ними стіни. Як і перед тим, я почала простукувати місце, де звук був лункіший.
Цього разу мені не пощастило. Глухий камінь — і квит.
Я перебралася в куток — і несподівано вирішила простукати суміжну стіну. Може, там є якийсь важіль чи двері... Я ставала навшпиньки й стукала так високо, як могла. Присідала навпочіпки, натискала й штовхала. Робила все, що могла, аж поки дісталася до віконної виїмки. Все було так само марно.
Озирнувшись, я побачила, що наша тактика спрацьовує: Джорджеві й Локвуду вдалося відтіснити Гостя в протилежний кінець кімнати, проганяючи страх переможними вигуками, свистом і образами на адресу привида. Проте калюжа в центрі стелі випускала нові потоки крові: довгі, моторошні, вони огинали люстру й підбиралися до хлопців.
Я з жахом побачила, що один з кров’яних струменів уже майже підібрався до моїх ніг. Рука, що стриміла з середньої калюжі, зникла, та замість неї з’явився темний, тонкий потік. Чорні бризки полетіли на підлогу: одна впала мені на черевик, засичала й закурилася білим димком. Я відскочила в куток, до підвіконня.
Погано! Я щомиті могла опинитися в пастці. Я обернулася до вікна, приготувалася стрибати... аж тут мої пальці торкнулися дерев’яної віконниці. Я поглянула на неї... і в цю відчайдушну мить мені сяйнула думка.
Я увімкнула ліхтарик на повну потужність і освітила віконницю. То була міцна дерев’яна панель, завтовшки й заввишки майже з виїмку. Ззаду панелі я помітила міцні чорні завіси, що з’єднували її з каменем. Якщо зрушити її з місця, вона затулить шибку.
І — ймовірно — відкриє щось інше...
Я вчепилась у віконницю, намагаючись посунути її. Мені хотілося зазирнути за неї. І ось я відчула, що панель зрушилась. Посвітила ліхтариком — щілина за віконницею була вже така широка, що я могла просунути туди пальці. Може, там і немає нічого, крім кам’яної стіни; може, це звичайнісінька віконниця. А може...
— Джордже! Локвуде! — озирнувшись, гукнула я до хлопців, через плече, біля якого вже струменіла кров. — Здається, я знайшла вихід! Допоможіть мені!