— Тут помітно холодніше, — зауважив він. — Відразу за місцем, де закінчується цегла. І ніби чути сморід, і почуваєшся якось гірше... Ану, Джордж, перевір температуру.
Джордж проштовхався повз мене і взявся за виміри. Я неохоче рушила за ним.
— Я розумію, що Ферфекс тобі не до вподоби, — мовила я, — але ж він не божевільний...
— Звичайно, не божевільний, — підтвердив Локвуд. — Є якась різниця, Джордж?
— Температура швидко падає. Від дев’яти до п’яти градусів.
Локвуд кивнув:
— І все це — тут, у коридорі. А коли увійдемо всередину, буде ще холодніше.
Він показав на арку попереду — чорну, схожу на чийсь роззявлений рот. Свічок виявилось замало, тому Джордж хутко увімкнув ліхтарик. Новий коридор виявився ширший і вищий за той, яким ми прийшли, й тягся далеко вглиб замку.
Щодо температури Локвуд мав цілковиту рацію. Відчувши холод, я надягла кашкет і міцно застебнула пальто. Хлопці зробили так само. Я трохи сердилась на Локвуда за його відмову поговорити про Ферфекса й Червону Кімнату, та він, як і раніше, зберігав спокій і не ділився з нами жодною своєю думкою. Він поводився так із того самого дня, коли Ферфекс уперше завітав до нас. А може, навіть раніше — відтоді, як нас пограбували, чи відтоді, як ми знайшли кольє...
Я потяглася до шиї, щоб перевірити шнурок. Склянка холодила мені шкіру на грудях. Мені спало на думку: цікаво, чи засвітиться вона, якщо її зараз витягти?.. Проте тривожитись не варто — кольє під надійним захистом. Зараз треба думати не про Енні Ворд.
Локвуд натяг рукавички. Джордж нап’яв на голову свою зелену шапку. Ми далі прямували коридором. Локвуд високо підняв свою свічку: павутиння аж танцювало в її слабкому світлі.
За кілька кроків Джордж гукнув, щоб ми зупинились. Він показав на стіну праворуч, де видніла масивна арка, викладена цеглою серед каміння.
— Первісний прохід до Червоної Кімнати, — пояснив він. — Його замурували під час перебудови замку. Зараз ми в одному з монастирських коридорів.
— Чудово, — відповів Локвуд. — Ану, погляньмо на карту. Ми тоді побачимо, де...
Зненацька він крутнув головою. Полум’я його свічки затремтіло й зблідло. Кожен з нас відчув наближення Гостя.
Ми чекали, тримаючи напоготові рапіри й намацуючи знаряддя на поясах.
Спочатку не було нікого, аж тут... перед нами з пітьми виступив хлопчик, оточений сяйвом. Важко сказати, як далеко він був від нас, стояв на підлозі чи ширяв у повітрі. Світло, що виходило від нього, осявало лише його самого. Прислухавшись, я почула тихий плач, проте обличчя хлопчика залишалося спокійним і незворушним. Він дивився на нас порожніми, невидющими очима, як і всі привиди.
— Погляньте на його одяг... — прошепотів Локвуд.
Зовні хлопчина був не старший за мене — білявий, гладкий, повнощокий. Якби Джордж акуратніше зачісувався й ошатніше вдягався, цей підліток міг би зійти за його двоюрідного брата. На ньому були темні штани й довга, трохи навіть завелика сіра куртка. Щось у стилі його вбрання (хоч я й не дуже знаюсь на моді) підказувало мені, що йому принаймні кілька десятиліть. Проте хай там скільки років минуло, цю уніформу — які руків’я рапіри в італійському дусі — не можна було сплутати ні з чим...
— Боже милий! — зойкнула я. — Це ж хлопець із «Фіттес»! Той самий, який тут загинув!
Плач посилився. Привид поволі розвернувся й поплив коридором геть.
Ми знову насторожились. Нічого — довкола темрява, тиша й солодкавий запах, що лоскотав мої ніздрі. Вогники свічок знову яскраво спалахнули. Ми трохи оговтались.
— Тут і справді не обійтися без м’ятних льодяників, — обізвався Джордж.
— Привид нічого не казав тобі, Люсі? — поцікавився Локвуд.
— Ні. Але намагався.
— Це вічна проблема привидів. Вони нічого не можуть пояснити до ладу. Можливо, він хотів застерегти нас?.. Проте нам усе одно треба йти далі. Іншого вибору в нас немає.
Ми рушили далі — дещо повільніше, ніж дотепер. Менш ніж через три метри — приблизно там, де ми бачили хлопця, — перед нами з’явилися сходи.
Сходи були кручені, вузькі й вели вниз. Коридор вів прямісінько до них, і вхід було викладено меншими за розміром каменями.
— Чотири градуси, — оголосив Джордж. Світло термометра відбивалось у скельцях його окулярів, а пара від морозного дихання здавалася зеленкуватою.
— Здається, нам треба йти вниз, — підсумував Локвуд. — Ці сходи є на середньовічному плані, Джордж?
— Не знаю... Напевно, є. Сходи між спальнями й трапезною. Перевірити?
— Ні. Нам усе одно треба вниз.
Ми ступили на сходи: перший — Локвуд, за ним — я, останній — Джордж. Місце виявилось не дуже затишне. Нас не полишало відчуття, що ми десь далеко від денного світла — і в часі, і в просторі. Незважаючи на холод, повітря стало задушливішим — стіни з обох боків немовби тиснули на нас. Нам доводилось нахиляти голови, щоб не зачіпати павутиння, яке повсюди звисало зі стелі. Від диму зі свічок у мене сльозились очі, тож мені було видно лише наші спотворені тіні на тесаних каменях.
— Локвуде, не наступи на хлопця з «Фіттес», — попередив Джордж. — Він десь тут лежить.
Я невдоволено поглянула на нього:
— Навіщо ти це сказав?
— Мабуть, просто нервуюся...
Я зітхнула:
— Мабуть, і справді... я — теж.
Ми всі напружились: наші почуття були ладні зреагувати на якнайменший подразник. Довкола, однак, усе було тихо — ні звуків, ні Смертних Вогнів, ні плазми. Та це ні про що не свідчило. В Червоній Кімнаті все починалося так само.
Сходи привели нас до маленької квадратної комірчини із замурованими обабіч арками. Локвуд зупинився.
— Ми на першому поверсі, — сказав він. — Напевно, за отим дурнуватим гобеленом з ведмедем — пам’ятаєте?
— Так, пам’ятаю, — відповіла я. — Там було оте холодне місце.
— Еге ж, три з половиною градуси, — зауважив Джордж. — Найхолодніше місце в замку. Ми підходимо до нього.
— Ходімо ще повільніше. — Локвуд подав нам м’ятну жувальну гумку. Байдуже пережовуючи її, ми рушили сходами далі, до підвалу. Аж тут мені сяйнула думка.
— Ці сходи... — мовила я, — це не ті самі Сходи, що кричать?
Джордж позаду зареготав:
— Ні, не бійся. Це інші сходи.
— Ти певен? Легенда каже, що це головні сходи замку...
— Авжеж.
Ми обережно сходили вниз — крок за кроком, поворот за поворотом. Локвудова свічка замерехтіла, а потім знову яскраво засяяла.
— Насправді, — провадив Джордж, — це не зовсім так. У легенді згадані лише якісь «старі сходи». Проте кожен вважає, що це саме головні сходи — з їхніми різьбленими драконами, постаментами для черепів і таким іншим.
— Еге ж... це тільки припущення. Насправді ці «старі сходи» можуть бути де завгодно!
— Твоя правда.
— І до того ж там ми не бачили жодного прояву потойбічної сили!
— Так. Хоча тут ми їх теж не відчуваємо... Це просто легенда, — незвично твердо промовив Джордж.
Я нітрохи в цьому не сумнівалась. І для того, щоб остаточно заспокоїтися, зняла рукавичку й запхала її собі в кишеню. А потім — з чистісінької цікавості— торкнулася кам’яної стіни вздовж сходів.
На своє полегшення, я відчула тільки холод — глибокий, сухий, мертвотний, що ховався в цих каменях багато років. Він обпік мені шкіру, пронизав електричним струмом аж до кінчиків волосся. Відчуття було неприємне, проте звичайнісіньке. Холод собі й холод.
Я вже хотіла відпустити камінь, коли зненацька почула звуки.
Спочатку вони були тихі, проте швидко почали гучнішати. Тупіт. Тупіт чобіт і брязкіт металу. Відлуння чоловічих голосів, шелест убрання, ляскіт мечів. Голоси хутко оточили нас — і разом з нами вирушили вниз. Я відчула запах гарячої смоли, диму й поту, а ще — надзвичайно сильний дух страху. Хтось вигукнув щось незнайомою мовою. То був крик відчаю, благання порятунку. Потім до мене долинули брязкіт ланцюга, звук удару й болісний стогін.