Я хутко зробила перший крок. Аж тут мої груди обпік раптовий біль — гострий, холодний. Я зупинилася, вчепившись у шнурок на шиї. Кулон! Його сила нуртувала: я відчувала її навіть крізь посріблене скло. Енні Ворд в останню мить нагадала про себе! Нічого — вона зникне разом зі мною...
Чорне провалля чекало. Воно манило мене спокоєм... Я більше не вагалася. З полегшенням зробила ще один крок, вибралась на край цямрини...
І зависла над бездонним колодязем.
Зненацька щось ухопило мене й потягло назад, на безпечну кам’яну підлогу.
То був Локвуд. Його обличчя було зморене, волосся — скуйовджене, пальто — подерте і вкрите плямами. Комір сорочки заливала кров. Він схопив мене за стан і міцно притулив до себе.
— Ні! — вигукнув він просто мені у вухо. — Ні, Люсі! Це хибний шлях!
Відпустивши мене, він нахилив голову, стяг із себе ланцюг і кинув його на підлогу.
— Сірники! — наказав він. — Дай мені сірники. І свій ланцюг — теж! — Він гарячково шукав щось на поясі. — Мені треба якнайбільше заліза й срібла. Мерщій! Що ми за дурні! Джерело — це колодязь! Саме звідти й з’являються Гості!
Його рішучий голос пробився крізь примарний набридливий крик. Я скинула свій ланцюг, відстебнула від пояса срібні печатки, дістала з торбинки на поясі коробочку сірників від «Світанку», а Локвуд тим часом готував останню каністру з Грецьким Вогнем — велику, в темно-червоній обгортці. Ту саму, що спричиняє надпотужну вибухову хвилю, якій не здатен протистояти жоден привид...
Кишеньковим ножем Локвуд відкоркував каністру:
— Бери! Запалюй!
А наступної миті він уже оточував колодязь ланцюгами, намагаючись не звертати уваги на нестерпний крик. Сім тіней по стінах зупинились — ніби від раптової тривоги. Примарні руки потяглися зі стін, майже сягаючи нас; за ними з’явилися голови в каптурах.
Я тернула сірником і піднесла його до баклаги. Спалахнула невеличка іскорка.
Локвуд тим часом копнув ногою ланцюги з печатками: вони полетіли в колодязь. Далі він позадкував, узяв у мене каністру — й знову гукнув мені просто у вухо:
— Тікай, Люсі! Біжи до сходів!
Проте я не могла поворухнутись. Я відчувала, як мене досі тягне до колодязя. Моє тіло ніби влипло в смолу: бракувало сили навіть обернутися.
Гості вже вийшли із стін і зусібіч підступали до нас. Двоє з них наближалися до Джорджа, що досі стояв навколішки на підлозі. Інші націлились на нас: їхні білі обличчя визирали з-під зітлілих каптурів. Щелепи повідвисали, гострі зуби блищали. А крик дедалі гучнішав.
Локвуд узяв каністру: ґніт уже майже догорів. Він кинув її в колодязь: вогник на мить спалахнув серед пітьми — і згас.
Локвуд обернувся до мене. Я на мить побачила його бліде обличчя, його чорні очі, що зустрілися поглядом з моїми.
Тіні в каптурах кинулись на нас...
Зненацька крик ущух, тіні розвіялись, а через найменшу частку секунди все вибухнуло беззвучним спалахом світла.
23
Я раптово прокинулась від болю. Мої очі розплющились — і перед ними на мить постали мої сестри, Локвуд і Аннабел Ворд у своїй гарненькій літній сукенці, розписаній жовтогарячими квітами. Усі вони всміхались мені; я бачила їхні постаті ніби крізь легкий туман.
Перемагаючи страшенний головний біль, я сумно дивилась на них — аж поки вони розсипались на шматки й зникли, — і отямилась в іншому, темному й тихому місці.
Темряву, щоправда, розганяло слабке сріблясте сяйво. А тишу порушував дзвін у моїх вухах.
То був навіть не дзвін, а якесь тонесеньке комарине пищання. Почувши його, я неймовірно зраділа. Мої вуха здатні чути — отже, я ще жива! І я не на дні колодязя!
До того ж я виразно відчувала міцний запах пороху й диму, а на язиці — смак якихось хімікалій. Я лежала, притулившися щокою до кам’яної підлоги.
Я спробувала поворухнутись — тіло пронизало болем. Так само, як після падіння з вікна кабінету пана Гоупа: болів кожен м’яз. Мої волосся й шкіру вкривав чи то пил, чи то попіл. Я закашляла — біль від того тільки посилився.
У центрі кімнати з колодязя піднімався стовп білого диму. Зсередини він моторошно сяяв сріблястим мерехтливим світлом. Цілу кімнату заповнили магнієві промені. У глибині колодязя досі щось ледве чутно шуміло: я відчувала, як цей шум відлунює від каміння.
З колодязної цямрини повипадала частина каменів; біля самісінької підлоги її оперезали тріщини. Деякі плити на підлозі зсунулися з своїх місць. Стіну так само було пошкоджено: два-три камені випали, інші покривилися, виставивши свої чіткі кути. Дрібні кам’яні крихти геть засипали підлогу й непритомні тіла, що лежали на ній...
Троє тіл, укритих білим пилом. Троє тіл, приглушених вибухом у колодязі. Жодне з них не ворушилося.
Одним з них був, звичайно ж, бідолаха-хлопець із агенції «Фіттес». Йому вже доводилось потрапляти в такі халепи.
А от Локвуд із Джорджем...
Обережно, тримаючись за стіну, я підвелася. Хоч як мені паморочилось у голові, все ж таки я почувалася краще, ніж тоді, коли мої вуха переповнював крик. У моїх думках утворилась ніби якась порожнеча — звичайна річ після нападу привидів. Наче кволість після тяжкої хвороби, коли ти вже одужуєш, але бракує ще сил піднятися з ліжка.
Поряд зі мною лежав Джордж — навзнак, розкинувши руки й ноги, наче малюк, що впав із санчат на сніг. Окуляри відлетіли вбік, з однієї руки текла кров. Він тяжко дихав, то підіймаючи, то опускаючи свій випнутий живіт.
Я стала біля нього навколішки:
— Джордж!
Він закашляв і застогнав:
— Уже пізно... Облиш мене... Дай поспати...
Я труснула його за плечі й дала міцного ляпаса:
— Джордж, пора вставати! Будь ласка, Джордж! З тобою все гаразд?
Він розплющив одне око:
— О-ох... Ця щока — єдине, що в мене досі не боліло...
— Ось твої окуляри! — Я витягла окуляри з попелу й поклала йому на груди. Одне їхнє скельце тріснуло. — А тепер — вставай!
— А де Локвуд?
— Не знаю...
Локвуда я знайшла біля протилежної стіни. Він лежав на боці, а пальто за його спиною вивернулось, наче зламане крило. Він був нерухомий. Засипане попелом обличчя було бліде й холодне, наче в гіпсової статуї. Камінець із стіни потрапив йому в голову — серед волосся блищала кров. Я нахилилася до нього і обтрусила йому з чола пил.
Він розплющив очі, подивився на мене бадьорим, свіжим поглядом. Я кахикнула:
— Привіт, Локвуде...
До нього ніби повернулася свідомість. Він спочатку спантеличився, а потім поволі впізнав мене:
— Це ти, Люсі... — Він поморгав, кашлянув, спробував сісти. — Люсі... Мені здалося, що ти... Та нічого, дурниці. З тобою все гаразд?
Я рвучко підхопилася:
— Так.
Джордж уважно дивився на мене крізь тріснуті окуляри:
— Я все бачу!
— Що ти бачиш? — не зрозуміла я. — Що сталося?
— Усе! Чому ти не зацідила йому ляпаса? І не труснула за плечі, як лантух? У тебе якісь подвійні стандарти в роботі!
— Не бійся, — відповіла я. — Він дістане свого ляпаса наступного разу.
Джордж пирхнув:
— Чудово... А мене ти тоді копнеш ногою?
— Мені частенько цього хочеться, Джордж!
Сріблястий стовп і далі піднімався з колодязя, тож у його світлі ми знову взялися до роботи. Ми перенесли вибух майже без ушкоджень — хіба що трохи зачепило Джорджа й Локвуда, та й голови в нас досі паморочились. Із зброї в нас залишились тільки рапіри — залізо й сіль закінчились. Щоправда, в Джорджа зберігся його залізний ланцюг; ми з Локвудом покидали свої ланцюги в колодязь.