Насамперед ми дістали залишки своїх бутербродів та енергетичних напоїв. Ми з Джорджем їли, вмостившись на брилі, вибитій із стіни, й тулячись одне до одного, щоб зігрітися. Локвуд стояв окремо, спокійно вглядаючись у дим.
— Нам слід було з самого початку знешкодити цей колодязь, — мовив Джордж. — Так нам доведеться й зробити, якщо цей крик не скаламутить дощенту наші мізки. Джерело — справді там. Унизу — кістки ченців. Це місце їхньої смерті.
Я мовчки кивнула. Авжеж, вони загинули саме там — коли їх скрутили разом і спустили зі сходів. Вони чудово знали, що на них чекає. Жах їхнього передсмертного шляху вселився в це каміння...
— Тепер я розумію, що тут діється, — провадив Джордж. — Духи ченців такі давні, а їхня загибель — така страшна, що їхня аура поширилась на увесь замок і започаткувала появу нових Гостей. Саме через те, що сталося в цій кімнаті, пізніші мешканці Кумб-Кері-Голлу божеволіли й коїли огидні речі.
— Еге ж, усі ці герцоги-вбивці та леді-самогубці, яких так любить Старкінс, — підхопила я, ковтаючи останній шматочок бутерброда. — Гадаєш, тепер ми з усім цим покінчимо?
— Сподіваюся. — Джордж поглянув на струмінь диму. — Цей вибух розкидав у колодязі цілу купу заліза, срібла та магнію. Можливо, нам пощастило й це все перемішалося з кістками. Тоді ми тихенько проберемося всередину — і знешкодимо колодязь. Сходи стануть безпечними. Й Червона Кімната, гадаю, — так само.
— Ти думаєш, що тамтешня кров теж пов’язана з ченцями? — запитала я.
— Я думаю, що тамтешня кров була їхнім проявом. Це ж Перевертні: вони в кожному місці прибирають нову подобу. Струмені крові в Червоній Кімнаті, крик і тіні на сходах... Тут вони набули більш-менш тілесної форми, але знехотя і з крайньої потреби — навряд чи ця подоба в них улюблена. Я кажу «в них», хоч насправді вони діють як одне ціле. Звідси й їхня надпотужна сила. Я про таке ще не чув — крім хіба того відомого випадку в Шербурнському замку...
— Можливо... А ти як думаєш, Локвуде? — поцікавилась я. — Ти такий спокійний...
Локвуд відповів не одразу — він пильно дивився на дим. Його стрункий силует темнів на сріблясто-сизому тлі, подерте пальто скидалось на пір’я птаха, що потрапив у бурю.
— Як я думаю? — нарешті перепитав він. — Думаю, що ми вже двічі за цю ніч мало не загинули.
Він обернувся до нас. Його обличчя було закривавлене, волосся скуйовдилось. Попіл, що сипався з його тіла, збився в невеличку хмарку.
— А ще я думаю, — провадив він, — що нам неабияк пощастило вижити. Думаю, що я приймав рішення надто мляво й недооцінив ворога. Це неприпустимі помилки — мені дуже шкода. Але тепер, — його голос знову став суворим, а зуби стиснулись, — ми з цим покінчимо.
Ми з Джорджем вирячились на нього.
— Гаразд, — сказала я. — То, може, тепер ти скажеш нам...
— Важіль! — вигукнув Локвуд так раптово, що ми аж підскочили. Подерте пальто затріпотіло за його спиною. — Палицю, ломик — що завгодно! Мерщій! Нема часу на дурниці!
— У мене є ломик, — сказала я, обмацуючи пояс. — Але...
— Добре! Давай його сюди!
Він узяв у мене ломик, підбіг до пошкодженої стіни — й застромив його між двома каменями.
— Чого ви сидите? — бурчав він. — Пікнік собі влаштували? Нам треба звідси вибиратись!
— Локвуде! — Джордж підхопився. — Зачекай! Ми глибоко під землею. Звідки ти знаєш, що тут є вихід?
— Поглянь на дим! — Локвуд ломиком показав на струмінь диму, що зникав у стіні. — Якщо дим проник туди, то ми проникнемо й поготів!
То була правда. Ні я, ні Джордж не помітили, що дим у комірчині майже розвіявся; останні сірі струмені зникали в щілинах між каменями пошкодженої стіни.
— Різниця тиску! — вигукнув Локвуд. — Ці струмені диму проникають до якогось просторішого приміщення. Тут мусить бути підвал! Підвал — за цією стіною! Вибух уже виконав свою справу. Залишилося тільки пробити більший отвір. Уперед!
Його завзяття ніби розбудило нас. Забувши про втому, ми з Джорджем узялися за ніж та ломик і заходилися розсовувати камені. Локвуд працював збоку, часом виламуючи камені просто руками. Його очі палали, а губи стяглись у вузьку бліду лінію.
— Цієї ночі ми зіткнулися з двома проблемами, — бурмотів він крізь зуби. — Вони нібито пов’язані між собою, та насправді — цілковито різні. По-перше: полювання в Кумб-Кері-Голлі закінчено. Ченців вигнано, а решта привидів теж скоро забереться геть. Небезпека в замку добігає свого кінця. А друга проблема... — він поклав убік ломика й допоміг Джорджеві виламати зі стіни важку брилу, — друга проблема пов’язана з нашим приятелем, паном Джоном Вільямом Ферфексом. І до її вирішення ще далеко.
Зі стіни посипалися камені; я прибрала з дороги їхні уламки. Локвуд із Джорджем залізли до заглибини, далі орудуючи ножем та ломиком.
— То що ж таке з Ферфексом? — запитала я.
— Від самого початку було зрозуміло: тут щось не так, — відповів Локвуд. — Його пропозиція видавалася більш ніж дивною. Спокуслива, цікава, — але це тільки додавало питань. Чому він обрав саме нас, а не звернувся до «Фіттес», «Ротвела» чи будь-якої з дюжини інших агенцій? Наша репутація досить-таки... е-е... зіпсована, проте це його навіть привабило.
— Він казав, що теж був колись невдахою, — пригадала я, відсовуючи вбік каменюку. — Йому подобалось наше завзяття, наша... ой, обережно, Джордж, — ноги! Пробач... — наша незалежність мислення...
Локвудові вуста скривились:
— Авжеж, він саме так і говорив нам. Однак я дещо прочитав про його молоді літа й дізнався, що все своє багатство він успадкував від батька. До того ж, крім питання «чому саме ми?», мене тривожили ще три речі. Перша: чому саме зараз? Він купив цей замок багато років тому і дотепер не дуже переймався привидами. Друга: навіщо так поспішати? Він дав нам лише два дні на підготовку — сміх та й годі! І третя: чому він заборонив нам користуватись вогнем?
— Остання вимога — взагалі казна-що, — обізвався Джордж. — Жоден агент не погодиться полювати на Гостя найвищого класу без Грецького Вогню!
— Крім нас, — підкреслив Локвуд. — І Ферфекс про це знав. Він знав, як нам потрібні гроші. Тому він і заплатив шістдесят тисяч фунтів — тільки за те, щоб ми сюди приїхали. Як на мене, це якась нездорова щедрість. Тут мусив бути певний мотив — який саме, я хотів дізнатись. І задля цього — вже наступного дня! — навідався до села поблизу Кумб-Кері...
— Ми пробили стіну! — вигукнув Джордж і витяг камінь, за яким причаївся маленький отвір. За ним виднілася темна порожнеча.
Локвуд кивнув:
— Добре. Відпочиньмо хвилинку. Котра година, Люсі?
— Третя година ночі.
— Ніч минає. Ми виберемося звідси ще вдосвіта... Отже, я вирушив до села, перебравшись роз’їзним крамарем.
— Що ж ти там продавав? — поцікавився Джордж.
— Твою колекцію коміксів, Джордж... Не бійся, вони всі на місці! Я заправив за них надто високу ціну. Зате це дозволило мені поговорити з селянами.
— І як це добі вдалося? — запитала я.
Локвуд насупився:
— На жаль, сільська говірка мені не допомогла. Мене майже ніхто не розумів, а троє дядьків навіть прийняли за злочинця й ганялися за мною круг ставу біля млина... Та тільки-но я змінив свою вимову, як мені пощастило — і я дізнався деякі чутки про Ферфекса. Він частенько приїздив до замку однією зі своїх фірмових вантажівок. Привозив новий залізний крам і наймав селян розвантажувати його. Здебільшого то було звичайнісінькі хатні речі — залізні двері, ґрати на вікна... Та траплялися й більші речі — у велетенських дерев’яних ящиках. Через кілька днів він вивозив усе це назад. Селяни кажуть, що він випробовував нові залізні вироби на привидах Кумб-Кері-Голлу. Власне кажучи, — Локвуд відгорнув з чола пасмо волосся й знов заходився длубати стіну, — це не злочин: так роблять усі корпорації. Але й тут виникає питання. Якщо це місце ставало йому в такій пригоді, чому він раптом вирішив позбутися його? Чому запросив сюди нас?