Ми чекали.
— Ти бачиш її обличчя? — спитала я. Локвудів погляд завжди був пильніший за мій.
— Ні. Воно під вуаллю. А от тіло... дуже яскраве. Думаю, що...
Він замовк. Я підняла руку. Від голосу, який пролунав цього разу, затремтіло повітря.
— Я змерзла, — прошепотіла дівчина. — Змерзла й загубилася. Змерзла й загубилася... й померла!
Світло, що оточувало дівчину, враз спалахнуло і розвіялось. З-під темної вуалі на мить виступило обличчя. Я скрикнула. Світло згасло. Чорна тінь посунула на мене, простягти кощаві руки. Крижане повітря вдарило мені в лице, штовхаючи до сходів. Я стулила вуста й позадкувала до краю верхньої сходинки. Упустивши рапіру, я відчайдушно намацала рукою ріг стіни. Під шаленими поривами вітру я вже висіла над порожнечею; кінчики моїх пальців ковзали по гладеньких холодних шпалерах. Привид підійшов майже впритул. Ще трохи — і я впаду.
Аж тут між нами опинився Локвуд. Його рапіра накреслила в повітрі химерний візерунок. Привид позадкував, затуливши руками обличчя. Локвуд далі замахав рапірою, утворивши довкола себе справжню стіну з блискучого заліза. Привид відсахнувся й поплив назад до кабінету. Локвуд помчав за ним.
Сходи спорожніли. Вітер ущух. Чіпляючись за стіну, я сіла на верхню сходинку й уткнулася головою в коліна. Волосся затуляло мені очі, одна нога звісилась зі сходів.
Поволі, похмуро я потяглася за рапірою. Тупий біль пронизав мені плече, тільки-но я ворухнула рукою.
Локвуд повернувся. Він нахилився до мене, його спокійні очі далі вивчали пітьму коридору.
— Вона зачепила тебе?
— Ні. Куди вона втекла?
— Я покажу тобі. — Він допоміг мені встати. — Люсі, ти певна, що з тобою все гаразд?
— Цілком. — Я відгорнула назад волосся й хутко причепила рапіру назад до пояса. Плече ще трохи боліло, та все інше було як слід. — Що ж, погляньмо, що тут є, — провадила я, рушаючи до кабінету.
— Зачекай. — Локвуд зупинив мене, схопивши за руку. — Тобі треба перепочити.
— Я вже перепочила.
— Ти сердишся. Так не можна. Привид напав тільки на тебе. Мене це теж здивувало.
— Ти не впустив рапіру. — Я відштовхнула Локвудову руку. — Ми просто марнуємо час. Коли вона повернеться...
— Вона не звернула уваги на мене. Вона намагалася штовхнути тебе зі сходів. Тепер, здається, ми знаємо, хто допоміг упасти панові Гоупу. Тому насамперед заспокойся, Люсі. Твоя злість її живить, надає їй сили.
— Знаю, — не дуже ласкаво буркнула я. — Тоді заплющила очі, глибоко вдихнула, зосередилась — так, як радить «Посібник Фіттес», щоб опанувати себе й стримати свої емоції. За кілька секунд це мені вдалося. Я скинула свою лють із себе, як змія — стару шкіру.
Тоді я знову прислухалась. Із дому не линуло жодного звуку. Проте ця тиша була важка й гнітюча, мов снігопад. Я відчувала, що за мною спостерігають.
Коли я розплющила очі, Локвуд терпляче ждав мене серед темряви коридору, застромивши руки в кишені пальта. Його рапіра знову була на поясі.
— Ну, як? — запитав він.
— Мені вже краще.
— Злість минула?
— Без жодного сліду.
— Чудово. Та якщо ти не певна, ми підемо звідси просто зараз.
— Нам не можна звідси йти, — спокійно заперечила я. — І я скажу тобі, чому. Дочка пані Гоуп більше не пустить нас до цього будинку. Вона гадає, що ми надто молоді. Якщо ми не впораємось до ранку, вона відмовиться від наших послуг — і звернеться до «Фіттес» чи «Ротвела». Нам потрібні гроші, Локвуде. Ми повинні все скінчити зараз.
Локвуд не поворухнувся.
— Найчастіше, — відповів він, — я погоджуюся з тобою. Та сьогодні ситуація змінилася. Це не просто бідолашний старий, що турбує свою вдову. Це небезпечний привид-убивця. І тобі відомо, які вони — ці привиди. Тому, якщо ти не опанувала себе, Люсі...
Хоч яка спокійна та впевнена я була, мене ці слова трохи роздратували.
— Он як, — протягла я. — То, виходить, усі проблеми тут через мене?
— Про що це ти? — насупився Локвуд.
— Хоча б про залізні ланцюги.
Він вибалушив очі:
— Облиш! Навряд чи...
— Залізні ланцюги — стандартне знаряддя будь-якого агента, Локвуде. Вони — головний елемент захисту від потужного Другого Типу. А ти забув узяти їх із собою!
— Лише тому, що Джорджеві заманулося змастити їх! До речі, за твоєю пропозицією.
— То тепер це, виходить, моя провина?! — вигукнула я. — Справжній агент радше забуде власні штани, ніж ланцюги! А ти якось примудрився це зробити. Ось чому тобі так кортить швидше все закінчити. Взагалі, дивна річ, що ми взяли з собою хоч щось. Адже Джордж радив нам не ходити сюди. Він хотів спочатку більше дізнатися про будинок. Аж ні — ти завжди командуєш ним!
— Атож! Так я й роблю, бо я тут головний. Це моє завдання...
— ...приймати помилкові рішення? Так-так, твоя правда!
Ми стояли, згорнувши руки й спопеляючи одне одного очима крізь пітьму — в коридорі другого поверху, в будинку з привидом. Аж тут немовби зійшло сонце: Локвуд лагідно всміхнувся.
— То що там з твоєю злістю, Люсі?
Я пирхнула:
— Так, я сердита. Тільки цього разу — через тебе. Це інша річ!
— Як на мене — навряд, але щодо грошей ти маєш рацію. — Він ляснув у долоні: звук вийшов глухий, бо його руки були в рукавичках. — Ти виграла. Джордж цього не схвалив би, але ми все-таки спробуємо. Поки що я відігнав її, а це надасть нам змогу перепочити. Якщо не гаятимемось, то владнаємо все за півгодини.
Я нахилилась і підняла торбини:
— Краще покажи мені, куди вона сховалась.
Це місце виявилось біля дальшої стіни кабінету — порожнина між двома полицями, захаращеними книжками. Завдяки рівному світлу наших ліхтариків ми помітили, що шпалери там не просто старі, а радше стародавні — вони вицвіли, посіріли з часом і трохи відходили від поверхні стіни. Пишні розпливчасті троянди тяглися від підлоги до стелі косими лініями.
Посередині порожнини висіла кольорова геологічна мапа Британських островів. Майже до колін височіли стоси геологічних часописів, на яких лежали ще й кілька геологічних молотків. Моя професійна спостережливість підказала мені, що пан Гоуп, напевно, був за фахом геолог.
Перевіривши зусібіч книжкові полиці, я помітила, що стіна в цьому місці трохи виступає.
— Старий димар, — зауважила я. — То вона сховалася тут?
— Вона поволі розвіювалась, аж поки дісталася до стіни... Гадаю, що так. Джерело в стіні — це вже цікаво!
Я кивнула. Так, справді цікаво. Природна порожнина, достатня для того, щоб будь-кому сховатися в ній.
Ми заходилися розгрібати часописи — їх доводилося брати оберемками й переносити в інший бік кабінету. Нам був потрібен простір. Локвуд хотів зберегти коло, яке я зробила, щоб мати змогу без перешкод дістатися до нього від стіни, де ми працювали. Тому ми звалили більшість часописів просто біля дверей, а деякі навіть у коридорі. Тягаючи папери, я раз по раз зупинялась і дослуховувалась, проте в будинку було тихо, як у вусі.
Коли ми вивільнили достатньо місця, я дістала з торбини ще один пластмасовий горщик — і висипала з нього стружки вздовж дуги. Вийшло нерівне півколо, що витягалось від небезпечної частини стіни. Обидва кінці півкола я з’єднала прямою лінією — вздовж плінтусу, десь за ярд від нього: якщо посиплеться тиньк, залізна дуга вціліє. Коли я закінчила, всередині лінії залишалося багато місця й для нас обох, і для наших торбин. Тут було цілком безпечно — та ще безпечніше було б із залізними ланцюгами.
Я також перевірила своє давніше коло посередині кімнати. Кілька стружок прилипли до нашого взуття, поки ми ходили туди-сюди; довелося змахнути їх і повернути назад.