Ні дружини, ні дітей Ферфекс не мав. Напевно, Аннабел Ворд справді була його єдиним коханням.
Щодо решток кулона, то Барнсові помічники знову сховали їх до посрібленої склянки. Що сталося з духом дівчини-привида — чи залишився він у цих рештках, чи зник назавжди (на що я, правду кажучи, сподіваюся), — я достеменно сказати не можу, бо більше ніколи його не бачила.
Тіло загиблого хлопчини — агента «Фіттес» — забрали з потаємної кімнати його сучасні колеги. Дещо пізніше Локвуд одержав лист від Пенелопи Фіттес — голови агенції й прямої спадкоємиці легендарної Маріси Фіттес. Пані Пенелопа вітала нас з успіхом і дякувала за те, що ми знайшли тіло друга її дитинства. Його звали Сем Мак-Карті, й на момент загибелі він мав дванадцять років.
26
Жах Кумб-Кері!
КРИВАВІ СТРАХІТТЯ «ЧЕРВОНОЇ КІМНАТИ»!
ТАЄМНИЦЮ СХОДІВ, ЩО КРИЧАТЬ, РОЗКРИТО! Ексклюзивне інтерв’ю з Ентоні Дж. Локвудом.
Уже кілька днів поширюються різні чутки про останні події в Кумб-Кері-Голлі та раптову смерть власника цієї садиби, відомого підприємця пана Джона Вільяма Ферфекса. В цьому номері «Таймса» ми раді запропонувати вам справжню дивовижну історію тієї ночі, яку нам розповів один з головних учасників тих подій — Ентоні Локвуд, вельмишановний голова агенції «Локвуд і К°».
В ексклюзивній бесіді з нашим репортером пан Локвуд змалював моторошне скупчення привидів Другого Типу, яке його команда відкрила в замку, а також згадав про секретний прохід, що привів їх до сумнозвісного «колодязя смерті» в самісінькому серці будівлі.
Він також пояснив обставини трагічної загибелі пана Ферфекса, який помер від серцевого нападу, що став наслідком дотику привида. «Він увійшов до західного крила замку, нехтуючи нашими порадами, — зауважив пан Локвуд. — Він був сміливою людиною й хотів на власні очі побачити Гостей, хоч це й небезпечно для недосвідченої особи».
Пан Локвуд також поділився з нами новими відкриттями в справі вбивства Аннабел Ворд. «Знайдено нові докази, — запевнив він, — які доводять, що підозрюваний у цьому злочині пан Г’юго Блейк не має жодного стосунку до вбивства. Особа справжнього вбивці залишається загадкою, й нам щиро жаль, що передчасні звинувачення завдали шкоди репутації чесної людини. Ми завжди раді прислужитися справі закону».
Повна версія інтерв’ю Е. Дж. Локвуда: читайте на с. 4-5. Джон Ферфекс — некролог і спогади: читайте на с. 56. Найуспішніші сучасні психологічні розсліди: читайте на с. 83.
Через тиждень після нашого повернення до Лондона, коли ми відпочили як слід і цілком оговтались від пережитого в замку, в будинку 35 на Портленд-Роу відбулася вечірка. Вечірка була не дуже людна — в ній брали участь лише ми втрьох, — але це не збентежило агенцію «Локвуд і К°». Джордж замовив у крамниці на розі пончики найрізноманітніших сортів. Я накупила паперових гірлянд і розвісила їх у кухні. А Локвуд повернувся з походу до Найтсбриджа з двома торбинами, повними всіляких смаколиків: ковбасних рулетиків і желе, пиріжків і тістечок, пляшок кока-коли й імбирного пива[2]. Смаколики просто загромадили нашу кухню. Здавалося, що ми потрапили до казкового світу.
— За Кумб-Кері-Голл! — виголосив Локвуд, піднімаючи склянку з кока-колою. — За успіх, який він приніс нам! До речі, сьогодні в нас нове замовлення.
— Добре, — відповів Джордж. — Сподіваюсь, це не та сама леді з котом?
— Ні. Це жіночий коледж у Челсі. У ванній їхнього жіночого гуртожитку бачили безногого чоловіка із закривавленими культями.
— Звучить заманливо, — мовила я, беручи ковбасний рулетик.
— Мені теж так здається, — підтакнув Локвуд, запихаючись величезним шматком пирога. — Останнє інтерв’ю в «Таймсі» додало нам роботи. І принаймні повернуло добру репутацію.
Джордж кивнув:
— Це тому, що ми не спалили Кумб-Кері-Голл дощенту. Хоча, правду кажучи, вбили клієнта. Це навіть краще за пожежу.
Локвуд знову наповнив наші склянки. Ми заходились їсти мовчки.
— Тільки шкода, — нарешті озвалась я, — що Барнс змусив тебе збрехати про Ферфекса. Старий заслужив, щоб люди дізнались про нього правду.
— Мені це теж не до вподоби, — погодився Локвуд. — Та що вдієш — зачеплено інтереси однієї з найвпливовіших родин і однієї з найважливіших компаній Англії. Якщо стане відомо, що голова цієї компанії був убивцею й негідником, то від її авторитету нічогісінько не залишиться. А з цим — особливо тепер, коли Проблема завдає дедалі більшого клопоту, — ДЕПРІК аж ніяк не погодиться.
Я поклала вбік виделку:
— Виходить, усе було даремно? Ніякої справедливості? І ніхто ніколи не дізнається правду ні про Ферфекса, ні про Енні Ворд...
— Завдяки тобі, Люсі, — перервав мене Локвуд, — привид Енні Ворд домігся свого. Справедливість перемогла — якнайбільшою мірою. Енні Ворд нарешті поквиталася з убивцею, Ферфекса покарано...Так, Барнс переконав нас приховати правду, зате дозволив розповісти репортерам «Таймса» всі інші подробиці пригоди. Тепер ми уславились на цілу країну!
І всі від цього тільки виграли!
— Крім Ферфекса, — додав Джордж.
— Еге ж, звичайно. Крім Ферфекса.
— Цікаво, що іще приховує ДЕПРІК, — зауважила я. — Ви помітили, як швидко вони прибули, як блискавично забрали всі речі — начебто докази? Здається, їх більше цікавили Ферфексові кольчуга й шолом, ніж його злочини. Шолом узагалі був якийсь химерний... Хотілося б роздивитись на нього ближче.
Локвуд сумно всміхнувся:
— Не пощастило. Зараз він лежить десь у підземеллях Скотленд-Ярду. Більше ти ніколи не побачиш цього мотлоху.
— Добре, що я поцупив оті окуляри, — обізвався Джордж і зняв зі спинки стільця окуляри з товстими лінзами. — Вони й справді химерні. Навіщо вони потрібні? В них усе розпливається перед очима... А тут якась незрозуміла марка. Що ти скажеш про це, Люсі?
Він передав окуляри мені. Вони були важчі, ніж мені здавалося, й холодні. Придивившись пильніше, я побачила невеличку емблему на внутрішньому боці лівої лінзи.
— Схоже ніби на арфу, — сказала я. — Таку, як у стародавніх греків. Ось викривлений корпус, а ось три струни...
— Будь-що це не Ферфексова марка, — перервав мене Джордж і поклав окуляри на стіл, між порціями желе. — Треба буде зробити з ними кілька експериментів.
— Скільки хочеш, Джордж, — відповів Локвуд, і ми знову підняли наші склянки.
— У нас майже закінчилось імбирне пиво! — несподівано сказав Джордж. — І пончиків теж залишилось мало. Цю місію дозвольте виконати мені! — Він підхопився, відчинив двері в підвал і подався туди.
Ми з Локвудом зосталися сам на сам. Дивились одне на одного — й трохи збентежено всміхались, як за давніх днів.
— Послухай-но, Люсі, — мовив Локвуд. — Я хочу дещо спитати в тебе.
— Будь ласка, питай.
— Коли ми прийшли до бібліотеки — і Ґріб хотів застрелити тебе... Ти тоді навмисне витягла кольє й звільнила привида?
— Звичайно.
— Твоя рішучість урятувала нам життя. Чудова робота! Але цікаво... — Якусь хвилину він мовчки дивився на стіл, заставлений бутербродами. — Звідки ти знала, що привид заодно не нападе на нас?
— Я цього не знала... Ферфекс усе одно збирався нас убити, тож я вирішила ризикнути.
— Виходить, нам тоді ще раз пощастило... — Він завагався. — До речі, дівчина-привид розмовляла з тобою?
— Ні.
— Вона не просила тебе дістати кулон із склянки?
— Ні.
— А тоді, на Шин-Роуд, вона не просила тебе забрати кулон з її тіла?
— Ні! — відповіла я йому з фірмовою посмішкою від Люсі Карлайл. — Локвуде... ти що, натякаєш, ніби цей привид контролював мене?