Він зазирнув до кімнати з рацією. Рація стояла на туалетному столику мадам, її парфуми було скинуто додолу. Берндт задивився. Він згадав мертвого Ернста на городі і як кухар в останньому віддиху плюнув на Ґрутаса. Берндт прослизнув до кімнати. Знаючи, що мадам вибачить йому це вторгнення, він спустився чорним ходом у шкарпетках, тримаючи в руках свої чоботи, узяв два радіоблоки та акумулятор і вийшов із замку крізь старовинну потаємну хвіртку. Рація й ручний генератор були важким тягарем, понад двадцять кіло. Берндт дотягнув їх до лісу і там заховав. Він шкодував, що не було можливості вивести коня.
Уся родина зібралася біля каміна, у присмерку відблиски вогню грали на фарбованих дерев’яних стінах будиночка, відбиваючись у мутних від пилу очах мисливських трофеїв. Мертві тварини давно полисіли, їхні голови впродовж багатьох років крізь перила верхньої площадки гладили кілька поколінь дітей.
У кутку біля каміна нянька готувала мідну ванну. Долила води з чайника, виміряла температуру, розмішала мило і посадовила у ванну Мішу. Дитина весело хлюпалася в піні. Перед вогнем нянечка поклала рушники, щоб нагрілися. Ганнібал зняв із Мішиного зап’ястя її дитячий браслет, занурив у піну, витяг і почав видувати крізь нього мильні бульбашки на сестричку. Пузирі швидко злітали, встигали яскраво віддзеркалити всі обличчя й лопалися над вогнем. Міші подобалося їх ловити, але вона також хотіла повернути собі браслет і не заспокоїлася, аж поки він не опинився знову в неї на руці.
Мати Ганнібала грала бароковий контрапункт на маленькому кабінетному роялі.
Тихесенька музика, вікна затулені ковдрами. Спадала ніч, і чорні крила лісу зімкнулися довкола. З’явився захеканий Берндт, і музика обірвалася. Граф Лектер слухав Берндта, і сльози стояли йому в очах. Мати Ганнібала погладила Берндтову руку.
Німці одразу почали називати Литву Остландом, другорядною німецькою колонією, яку, після того як слов’янські форми життя будуть ліквідовані, заселять арійці. Дорогами рухалися німецькі колони, залізницями поїзди везли боєприпаси на схід.
Російські штурмові винищувачі атакували колони з низьких висот. Великі бомбардувальники Ільюшина проривалися до шляхів крізь щільний вогонь встановлених на поїздах зеніток.
Чорні лебеді летіли високо, шиї витягнуті, чотири чорні птахи ключем курсували на південь, а на світанку над ними почалось ревіння літаків.
Вибух зенітного снаряда, лебідь-лідер здригнувся, не завершивши помаху крил, і почалося його довге падіння на землю, інші птахи розвернулися, загукали, почали спускатися колами. Поранений лебідь важко гупнув посеред чистого поля й укляк. Його подруга нашвидку сіла поряд із ним, вона скубла його дзьобом, чалапала навкруг нього з призивним гуготінням.
Він не ворушився. У полі гримонула шрапнель, і серед дерев у кінці лугу показалися російські піхотинці. Німецький танк перескочив траншею і помчав полем, стріляючи з коаксіального кулемета[11] в бік лісу. Ближче, ближче… Лебедиця розпросталася, розчепірила крила над своїм милим, і, хай танк був ширшим за них обох, його двигун стогнав не голосніше за її гаряче серце. Лебедиця стояла над лебедем і шипіла, вона встигла наостанок сильно вдарити крильми в броню, але танк перекотився через них, не зауваживши місива з плоті й пір’я на своїх гусеницях.
4
Лектери прожили в лісі три з половиною роки гітлерівської Східної кампанії. Довгу лісову стежину до мисливської хатинки засипало снігом узимку, вона густо заростала навесні, а влітку довколишні болота були занадто грузькими для танків.
Їм цілком вистачило борошна й цукру на першу зиму, та найважливіше, що в мішках була сіль. Наступної зими вони знайшли замерзлий труп коня. Порубали його сокирами й засолили м’ясо. Солили також форель і куріпок.
Іноді з лісу з’являлися люди в цивільному, тихі, мов тіні. Граф Лектер і Берндт розмовляли з ними по-литовському, а одного разу вони принесли чоловіка, його сорочка була просякнута кров’ю, нянечка якраз умивала йому обличчя, коли він помер на лаві в кутку.
У ті дні, коли сніг був занадто глибоким і виходити по здобич не було сенсу, пан Яков давав уроки. Він навчав англійської мови і дуже поганенької французької, а ще викладав історію Риму, роблячи особливий акцент на облозі Єрусалиму. На уроки збиралися всі. Історичні події він перетворював на драматичні оповідки, інколи, зважаючи на свою аудиторію, виходив за строгі наукові межі і прикрашав їх вигадками.