Шоста хата від фронту.
Дєд...
- Слава Україні! - кажу неголосно та пильно дивлюсь в очі. Це дзеркало душі ніколи не бреше. А мені подобається, коли сєпари внутрішньо корчаться, плюються і матюкаються, а потім, переступаючи через свої приземлені переконання, відповідають:
- Героям слава...
Цього разу не довелось насолодитися скриплячими зубами та ламаною українською.
- Богу слава, синку. Ох...
Дід, простягуючи паспорт, зігнувся боком, руку до тіла притис.
- Що, серце? - напружився я.
- Та ні... Живіт пече вже третій день.
За лікаря не питаю. Який там лікар, на сорок кілометрів лиш два санітари.
Шкода зробилось старого. До того ж, одразу видко - не сєпар. Не тому, що українською. Старий він вже, до бога проситься, що йому до земних клопотів.
- А ну, зачекайте...
Я віддав паспорт і швиденько метнувся до складу. Цілий ящик таблеток, шприців, ампул. Де воно? Ага, ось. Сам таке пив, коли знав що таке гастрит. Може й діду допоможе. Все ж таки ефект плацебо теж ніхто не відміняв.
- Візьміть...
Дід глянув недовірливо. Зустрів відкритий погляд.
- Дякую, синку. А ти сам часом не з Волині?
- З Волині. - Брешу. Яка кому різниця, хто я й звідки? Менше знають - краще сплю. - А як ви здогадалися?
- Виговір в тебе волинський.
Ага. То мабуть тому, що намагаюсь розмовляти українською, без суржика.
- Я сам з Волині, синку. Знаєш, що тобі скажу?
- А що? - прислухаюсь, бо інколи можна й важливе дізнатися.
- Глянь. Бачиш по дорозі шосту хату?
- Бачу.
- То я там живу. Слухай... Якщо почнеться страшне - не зволікай... Біжи до мене. Я тебе сховаю, і одяг дам...
- Дякую. - відповідаю чемно. Не хочу ображати, бо якщо щось почнеться, то навколо тої хати якраз сєпари й будуть, бо то не тил, а фронт. Та мало чого... Всяке буває.
- Не забудь, синку. Шоста хата. Клята війна... - сказав дід і пошкандибав до розбитого мосту. Чи ще перейде.
***
Тиждень минув з того дня, коли якийсь каліч новороський не докинув кілька мін до нас, поклав їх в Старомарїнку. Десь за хвилин двадцять прилітає захеканий молодик, кидає велосипед.
- Хлопці... Поможіть!
- Що сталося?
- Сусіда поранило, осколок під лопатку влучив.
- Живий?
- Живий, та кровю стікає... Допоможіть, бо помре!
- Зараз.
Хапаю дальню рацію.
«Перший-Вулкану!»
«Перший на зв’язку»,
«Потрібна «таблетка», серед місцевих трьохсотий.»
«Яких місцевих?»
«З Старомарїнки».
Мовчання. Роздуми. Відповідь:
«Немає».
Мову відняло. Як так не має? Людина ж гине...
«Хоч санітара пришліть!»
«Кінець зв’язку!».
Вперше почуваюсь безпомічним та винним. Не зміг навіть санітарну машину людям викликати. Потім сперечався з комбатом, напрошувався на неприємності. Намагався пояснити, що наше першочергове завдання не стріляти, а привернути місцевих на свій бік. Вони ж віддячать потім! Допоможуть! Як той дід, наприклад...
Лиш потім я дізнався, що міна влучила саме в шостий дім від дороги.
Для мене то була перша зрада, з якою я стикнувся.
Зрада власному народу.