Анна-Марiя годинами просиджувала на сходовому майданчику, однак це не додавало радостi, як ранiше. Iгри в дворi теж не приносили задоволення. Крiм того, до сусiднього будинку, де жили друзi-близнюки, переїхала родина з дiвчинкою, котра повнiстю заволодiла увагою Санюль. Прiзвище дiвчинки здавалося Аннi-Марiї неприємним — Сiдловська.
Дiвчинка була руда й, незважаючи на свiй вiк, мала вигляд маленької жiнки — коротконога, мiцно збита, з м'яким опуклим черевцем i вже окресленими грудьми. Вона вигадувала безлiч нових iгор, одна з яких була особливо незвичайною — гра в суд.
Тепер дiти, за пропозицiєю Сiдловської, збиралися на пустирищi за будинком, i вона всiм призначала ролi: хтось ставав «прокурором» (зазвичай це була сама Сiдловська), хтось «адвокатом», хтось «вартовими», але роль Анни-Марiї залишалася незмiнною — вона завжди була «пiдсудною». Суди вiдбувалися щовечора й тривали годинами, аж поки на небi не з'являлися зiрки.
Суть гри полягала в тому, що Сiдловська довго й нудно розбирала вчинки й поведiнку «пiдсудної»: як вона дивиться, що говорить, чому не привiталася з матiр'ю самої Сiдловської, чому не вiддала 22 копiйки за морозиво, яким пригостив її батько Сiдловської, навiщо живе в чужої тiтки, якщо поруч квартира батька. Коли цi теми вичерпалися, на суд було винесено питання про матiр Анни-Марiї, i прокурор-Сiдловська оприлюднила вердикт, що дочка «повiї» не може гратися разом iз дiтьми з порядних родин. Ця гра, а головне — магнетизм самої Сiдловської настiльки заворожували всiх присутнiх, що й Анна-Марiя, й Санюлi покiрно брели на задвiрки щовечора, незважаючи на те, що пiсля кожної такої гри вiдчували повне душевне спустошення. Проте усвiдомлення того, що грають вони в дорослi iгри, й до них приходять новi вiдчуття, зовсiм не схожi на райдужнi дитячi емоцiї, дiяли майже наркотично. Iнодi Анна-Марiя з жахом думала, що якби Сiдловська винесла вирок повiсити її — це було б виконано без жодного заперечення.
Виходити в двiр для Анни-Марiї тепер означало лише одне: почувати свою провину. Особливо ж гостро це вiдчулося тодi, коли вiд матерi надходила посилка, й Анна-Марiя одягала на прогулянку джинсову спiдничку або лакованi черевички — речi, яких не було в iнших.
Посилки вiд матерi — до свят чи до дня народження — от що визначало життя Анни-Марiї. Вона сама розпаковувала їх. Спочатку вдихала запах грубої полотняної тканини, в котру була загорнута коробка, торкалася кiнчиком язика до сургучевої печатки (вона нагадувала розплавлену шоколадну медальку), акуратно розв'язувала кошлатий джгут. I шматок тканини, i джгут, i паперову обгортку вона ховала пiд подушку, щоби часом воскрешати в пам'ятi солодкий процес «роздягання» чарiвного пакунка. Тим паче, що через певний час їй не лишалося нiчого, крiм цих знакiв материнської уваги: тiтка Валя швидко знаходила застосування «iноземному шматтю» своєї пiдопiчної. Аннi-Марiї дiставався лише запах. Дивний, нi з чим не зрiвнянний запах iншого свiту, збережений яскравими махровими рушниками й лакованими туфельками з позолоченими пряжками. Коли Анна-Марiя виходила в двiр в обновках, це викликало нову бурю невдоволення Сiдловської й черговий судовий процес…
Коли Анна-Марiя перейшла в другий клас, батько нарештi схаменувся. Вiн одружився на жiнцi, яка мала сина вiд першого шлюбу, i забрав Анну-Марiю додому, в нову родину. Але налагодити життя так i не вдалося. Пристрасть до алкоголю перейшла в хронiчну хворобу, нова дружина виявилася жiнкою суворою, а зведений братик Олекса став для Анни-Марiї бабою Зоєю, тiткою Валею i Сiдловською в однiй особi…
Цi два персонажi з'явилися в її життi зовсiм несподiвано. Спочатку була вона, жiнка з волоссям кольору пiдпаленого паперу — коричнево-рудим, воно спадало на плечi туго закрученими спiральками. Одного разу ввечерi батько зайшов до сусiдки, узяв Анну-Марiю за руку й повiв додому. Новий запах у квартирi насторожив її: пахло фарбою, клеєм, вапном. Батько був схвильований i урочистий. Вiн завiв Анну-Марiю до кiмнати й та, широко вiдкривши очi, стала роздивлятися навкруги: батькiвська кiмната нагадувала царство Снiгової королеви — меблi вкритi плiвкою i висунутi на середину, на пiдлозi валялося клоччя шпалери, свiжовибiлена стеля сяяла первозданною бiлизною. А на кухонному столi стояла жiнка й возила вогкою ганчiркою по стiнi…