— Тепер ми будемо жити разом, — сказав батько.
У той день Анна-Марiя залишилася ночувати у своїй квартирi. За вечерею мачуха сказала:
— Ми повиннi стати подругами, ти зi мною згодна?
Анна-Марiя мовчки кивнула.
— Бути твоєю матiр'ю я не претендую, — продовжувала жiнка. — Але око за тобою потрiбне, чи не так?
Анна-Марiя повторила кивок.
— З'являться проблеми — звертайся. Усе будемо вирiшувати разом. Ти не проти?
Кожна її фраза закiнчувалася запитанням, на яке необхiдно було дати стверджувальну вiдповiдь, i Анна-Марiя без кiнця кивала головою. Батько дивився на обох розчуленим поглядом, уже трохи затуманеним кiлькома келихами вина. Аннi-Марiї дуже хотiлося чимшвидше потрапити до своєї кiмнати, але коли вона нарештi потрапила туди, то побачила, що й тут усе змiнилося. На стiнах були веселенькi блакитнi шпалери, бiля вiкна — нове лiжко, на тумбочцi неструнким рядом стояли iграшки: машинки, солдатики, танки… Кiмнату, вочевидь, готували для когось iншого. Потiм з'явився Олекса — вгодований рожевощокий хлопчик, iз гучним голосом i мiцними кулаками. I вiдтодi Анна-Марiя дуже добре зрозумiла, що означає завжди бути «у повнiй бойовiй готовностi». Вiн мiг наскочити зненацька, де завгодно: пiдстерегти бiля виходу з ванної кiмнати, затиснути в кутку в темному коридорi, наскочити раптово у хвилини, коли вона читала книжку чи спала. I тодi на її руках лишалися синцi й подряпини. Бувало, вiн просто не випускав її з кухнi, стояв на дверях годинами, легко долаючи її слабкий опiр, аж поки вона зовсiм не вибивалася iз сил. Вона пручалася вперто i… мовчки, а потiм затихала в кутку, очiкуючи, коли йому, нарештi, набридне ця забавка. Вiн був молодшим на два роки, але удвiчi вищим i сильнiшим.
Пiзнiше, коли обоє подорослiшали, Анна-Марiя зважувала кожен крок, зроблений нею у квартирi — всюди її могли пiдстерiгати розсипанi по пiдлозi чи залишенi на стiльцi кнопки, влучнi «пострiли» з тюбика iз зубною пастою чи жувальнi гумки, пiдступно засунутi у волосся. Найжахливiшим випробуванням був похiд до туалету чи ванної, коли Олекса припадав вухом до дверей i тоненько наспiвував у щiлинку: «А я все-е бачу-у-у!»
Згодом вiн примудрявся пiдсовувати їй у постiль картинки з голими жiнками, вульгарнi недотепнi малюнки власного виробництва чи записки, написанi з граматичними помилками, але завжди з однаковим побажанням: «Щоб ти здохла…»
…I от тепер, у день свого народження, Анна-Марiя бреде мiстом iз твердим бажанням нiколи бiльше не повертатися у свiй старий двiр, i їй здається, що за її спиною здiймається дев'ятий вал, який змiтає усе на своєму шляху. Ну й нехай змiтає!
Аннi-Марiї все одно, куди йти, аби подалi вiд будинку, вiд своєї металевої розкладачки, вiд двору, в якому, як i ранiше, всiма керує напiвжiнка, напiвкарлиця Сiдловська. Фiолетовi присмерки огортають мiсто, опускаються нижче, у чорнильних калюжах вiдбиваються грона лiхтарiв, на кожному будинку трiпочуть на вiтрi приспущенi прапори — кiлька днiв тому помер черговий партiйний лiдер (мачуха цiлий вечiр ридала перед телевiзором). Бiля гастроному звиваються черги за горiлкою — горiлчанi крамнички працюють безперебiйно. Якщо залпом випити пляшку горiлки, мiркує Анна-Марiя, можна швидко померти вiд… вiд iнтоксикацiї.
Вона ще не знає, що все це: фiолетовий вечiр, дрiбний дощик, розмите свiтло лiхтарiв, думка про смерть — тiльки початок.
Черги за горiлкою часiв так званого застою — найдемократичнiша розвага. Волосся Анни-Марiї, зовсiм мокре, спадає на плечi, з нього, як iз танучих бурульок, стiкає за комiр вода. Попереду — чоловiк iз п'ятнадцять, позаду вже прилаштувалися п'ятеро. Анну-Марiю трохи пiдбадьорює те, що в черзi є й особи жiночої статi: ось жiнка в хустцi з очима побитого спанiєля — куточками вниз, ось три нафарбованi дiвулi в червоних колготках, покурюють комусь у потилицю — i нiчого! Анна-Марiя переступає з ноги на ногу — туфлi геть промокли.
— почула за своєю спиною Анна-Марiя чиєсь натхненне декламування i завмерла так, як стояла — на однiй нозi, немов чапля.