А потiм за вiкнами потяга пропливають сiрi запиленi карiатиди, грубо прилаштованi до колон привокзальної будiвлi…
I Аннi-Марiї здається, що в їхнiх порожнiх зiницях — осуд i попередження: «Пропадеш…»
I вона показує їм язика.
…Столиця зустрiчає Аду й Анну-Марiю дрiбним лiтнiм дощиком. Крiзь розпушенi хмари проглядає сонце. Прохолодний вiтерець має лимонний присмак. Аннi-Марiї здається, що його можна пити, як пепсi-колу, яку подруги вiдразу купили на вокзалi в тiтки, що пiдходила до вагонiв iз величезною торбою. Всi пасажири здебiльшого також купували пепсi. В iнших мiстах пепсi ще не продавали, а тут на кожному кроцi яскравiють цi маленькi, незвичної форми пляшечки!
— Зараз поїдемо за цiєю адресою, — керує Ада, розгортаючи папiрець, який їй дали батьки. — Влаштуємось, а потiм одразу — до iнституту, подамо документи. Тодi трiшки погуляємо. Я дам тобi свою бузкову блузку…
Господиня, з якою домовилася Адина мати, живе в самому центрi, їхати недалеко. Анна-Марiя iз захватом дивиться у вiконце тролейбуса. Мiсто барвисте, як палiтра художника, на вулицях люди якiсь iнакшi, нiж там, звiдки вони приїхали — веселi, усмiхненi, гарно вбранi. Найбiльше враження справляє молода жiнка в елегантних туфельках на високих тонких пiдборах. Анна-Марiя вирiшує, що обов'язково купить собi такi самi, а там — хоч трава не рости! На радощах, що Анна-Марiя вiд'їжджає, мачуха видала їй величезну суму — аж 200 карбованцiв, за умови, що це буде перший i останнiй внесок на облаштування життя пасербицi у столицi. «Далi — думай сама…» — сказала вона на прощання.
I тепер Анна-Марiя їде в тролейбусi, ковтає смачне лимонне повiтря великого мiста i вперше думає не про сенс життя, а про новi туфлi на високому пiдборi.
Цього ж вечора, стомленi, аж розiмлiлi вiд перших годин самостiйного життя, збудженi, щасливi, ледь перекусивши печивом, яке привезли iз собою, подруги виходять у мiсто на першу прогулянку. Iспити починаються через два тижнi, але дiвчатка не збираються гаяти цей час, вiдсиджуючись у будинку!
— Проживемо, — заспокоює Ада. — Предки обiцяли висилати грошi щотижня. А ти свої заховай, нам тут iще довго паритися. Може, влаштуєшся кудись на пошту чи прибиральницею — заробиш!
Мiсто крутиться перед очима завороженої Анни-Марiї, як карусель, як чарiвна парасолька в руках Оле-Лукойє. Вона весь час задирає голову — розглядає оголених атлантiв, що пiдтримують балкони мало не кожного будинку, заглядає в склянi вiтрини, вдихає аромат кави, яку готують мало не в кожнiй забiгайлiвцi.
— На нас звертають увагу… — шепоче Ада, коли вони проходять повз компанiю столичних хлопцiв. Вона налаштована на пригоди.
— Ти зi мною не пропадеш! — каже Ада. — Я не збираюся стояти в загальнiй черзi! Бачила, як на мене дивився той, iз кафедри, коли ми подавали документи? Я вже довiдалася, як його звати — дуже незвично — Стефан. Вiн, до речi, аспiрант i син ректора…
Ада — маленька, з пишним рудим волоссям, мiцно збита, з яскравою жовтогарячою помадою на повних губах. Анна-Марiя поруч iз нею почувається незграбною чаплею.
— Навiщо тобi туфлi на пiдборах? — усмiхається Ада. Проте Анна-Марiя вже тягне її до взуттєвого магазину, вона мрiє скорiше зробити першу дорослу покупку й позбутися своїх розтоптаних мокасин.
«Перше, що ти зробиш, коли почнеш заробляти грошi — купиш собi туфлi на високих пiдборах, — згадує вона напучування Калiостро. — Це — перша необхiднiсть для вродливої жiнки. Можеш одягнути найпростiшу сукенку, але туфлi мають бути бездоганними!».
У магазинi подруги довго роздивляються взуття. Анна-Марiя вперше примiряє високi пiдбори — легкi чорнi «човники» сидять на нозi, як улитi. Пiдбори тоненькi-тоненькi, з позолоченою стрiлкою посерединi. Анна-Марiя вже не може не купити їх, хоча коштують вони половину одноразового «внеску» мачухи.
Пiзнiше, коли на небi з'явився серпик молодика, подруги влаштовують похорон старих черевикiв Анни-Марiї в ботанiчному саду: пiднiмаються на порослий травою пагорб i закидають їх далеко в кущi! Густi чагарники миттєво поглинають їх. Починається нове життя. I в ньому немає мiсця для старих мокасин.
Пiсля дев'ятої вечора вулицi ще бiльше пахнуть кавою, до її аромату домiшується запах акацiї, вiд якого голова йде обертом. Дiвчата повертаються до квартири. Господиня вже спить, i вони, перешiптуючись, смiючись, застеляють вузькi лiжка бiлими накрохмаленими простирадлами.
Анна-Марiя вiдчиняє вiкно й радiсно спостерiгає, як мiсячне свiтло грає на позолочених пiдборах нових туфель, що стоять на пiдвiконнi. За вiкном життя ще триває — десь удалинi звучить музика, дзеленчать трамваї, чутно смiх. Анна-Марiя випростовується на прохолодному простирадлi й тiльки тепер розумiє, яким довгим був день. Вона вiдчуває, що це мiсто прийняло її, i вона знову повними грудьми вдихає його наркотичнi запахи — акацiї, кави, розiгрiтого за день асфальту…