„Дивно… Минуло так мало часу, — думаєш ти. — Чому ж стало так тiсно й задушливо в тiм, що називається „шлюбом“…“
— Знаєш, я зустрiла i полюбила iншу людину…
Ах, якби це могло бути правдою!
— Що-що-що? I це все — за п'ять годин? Це, напевно, був Дiд Мороз?)
…Бабуся наговорилася й давно вже пiшла. Вулиця порожня, на розi будинку — меморiальна табличка. Дивно, адже саме тут сторiччя тому мiг ходити Поет. I шептати собi пiд нiс щось на кшталт: „Невже ж нема на цьому свiтi мiсця поривам нездiйсненним та палким?…“
(I вiн з'являється! У щiльному бiлому комiрцi, голова високо пiднята, круглi окуляри… У якому столiттi це було?…
— Гей, пане, дай руку, поворожу! Всю правду розповiм! — твiй голос набуває характерного хрипкого тону.
— А не обдуриш, красуню?
— То залежно вiд того, скiльки даси!
— Хитра. А хочеш, я тобi поворожу?
— Очi в тебе, пане, страшнi — не хочу! Не дивися так.
— Злякав — пробач. Тримай ось монету. Та випий за моє здоров'я. Тiльки не тепер. Навеснi, коли вишнi зацвiтуть. Та пам'ятай — за здоров'я! I ось iще — тримай вiд мене, — вiн дiстає з кишенi сюртука велике червоне яблуко…
— Все ти, пане, сам знаєш…
— Бувай.
— Бувай здоровий, пане!)
…Жiнка йде алеєю, цокаючи пiдборчиками. Їй близько сорока. Пишна брюнетка в синьому шовковому костюмi. Пiдбори збиваються з такту — фортепiанна гама з клавiшею, що западає. Ледве доцокала до лавки. Зiтхнула з полегшенням. Посидiла, ворушачи пальцями ноги. З мiсткої сумки дiстала пакунок — грубi босонiжки на низькiй корковiй пiдошвi. Перевзулася. I вiд цього розгладилися зморщечки, обличчя просвiтлiло.
— А так усе-таки краще!
Вона по-новому дивилася на свiт, голосно вдихаючи запах бузку.
(Як просто! Можливо, потрiбно щось зняти з себе i вдягти iнше? Шкiру, наприклад…)
— Вам нiколи не спадало на думку, що бути чоловiком усе ж таки набагато приємнiше? — вимовила весело.
— Я завжди заздрила хлопчикам. I заспокоювала себе тим, що вони хочуть бути дiвчатками. А потiм виявилося, що жоден не хоче носити бантикiв i спiдничок… А ваше побачення, мабуть, зiрвалося?
— А ну їх до бiса! Подруга переконала, мовляв, останнiй шанс… Стояла я, як заведено, пiд годинником i думала: „Навiщо?“ Ну, прийде ще не старий удiвець, цiни собi не складе, веди його до кав'ярнi, розпинайся, завойовуй… А навiщо? А ви одруженi?
— Так. Але… я вважаю, що люди не повиннi одружуватися. Або ж — у дуже рiдкiсних випадках.
— Ви така молоденька, а таке кажете! Люди не повиннi розлучатися — от що я вам скажу. Потiм вони нiкому не потрiбнi з їхнiми мiгренями, радикулiтами i шкiдливими звичками. От я, наприклад, звикла, що чоловiк хропiв, а нова дружина виганяє його зi спальнi. Вiн приходить до мене — скаржиться. I смiх, i грiх! I що змiнилося в його життi? Хiба що адреса…
— Любите його?
— А ну їх до бiса! А ви, певно, теж не iз щасливих?
— У мене все гаразд.
— Справдi?
— Справдi.
(Час знову вiдхлинув, залишивши на березi нову картинку. Ти наковталась якихось пiгулок. А привiд був дрiб'язковий — як мовиться, час „притирання характерiв“. Гладенькi, кольоровi, солодкi й гiркi кульки зникали в ротi й довго стояли в горлi непрохiдним згустком. „А я отруїлася!“ — як гордо це прозвучало. I тодi ти побачила Очi. Величезнi, сповненi жаху i слiз, що ось-ось мали вихлюпнутися. Пiсля зацiпенiння — метушня з рецептурними довiдниками: „Що ти пила? Говори, що ти пила?!“ У тебе влили два чайники води. I все обiйшлося. Але навiщо були тi Очi? Коли ти згадуєш той погляд, здається, що тебе обдурили, безжально обiкрали серед бiлого дня, взяли в полон на очах у всiх. Ти була заручницею тих Очей i вже не могла втекти. Навiщо, навiщо вони були?!)
— Ну, я, мабуть, пiду! Щасливо!
— I вам щасливо!
Жiнка встає i пропливає повз. Тепер її хода легка, й зi спини вона здається зовсiм молодою. Iз сумки визирає синiй гострий пiдбор модельних „човникiв“, немов веселий, дражливий язичок: „А ну їх усiх!“
(Свiт наповнений самотнiстю, як стiльники медом у серпневий день. I це Мiсто щоночi виє вiд туги. Ультразвук розходиться рiвними хвилями. I який-небудь сивочолий учений-паранормал сприймає їх за сигнали космiчних прибульцiв, записує на перфокарту, а потiм лягає у свою старечу постiль i додає до загального тла i своє самотнє виття. Ночами ти просиджувала бiля вiкна, вловлювала сигнали й розумiла, як мало любовi залишилося в цьому свiтi. Це нове дивацтво нiкого не здивувало. Тобi сказали: „Треба пiдлiкувати нерви…“, галантно пiдставили зiгнуту в лiктi руку й ти довiрливо просунула туди свою… Тебе вiдвезли у великий сiрий будинок, оточений парканом i садом. Паркан — це щоб мiсцевi не обривали яблунь, пояснили тобi. Тiльки й усього. Мила жiнка в димчастих окулярах стукала по колiнах гумовим молоточком, ставила дивнi запитання i з сумнiвом хитала головою: „Все нiбито в нормi…“ Потiм тебе все-таки кудись повели й одягли в запраний синiй халат, видали тапки на товстiй повстянiй пiдошвi, вийняли з пакета „предмети, що можуть поколоти чи порiзати“ — пилочку для нiгтiв. I тодi серце забилося частiше. Забилося — i обiрвалося. У коридорi ти востаннє побачила Очi. Тi самi очi, що подвоювалися вiд слiз.)