Вона ще довго щось кричала в трубку, але Анна-Марiя вже не розумiла змiсту слiв. Коли ридання припинилися, вона натиснула кнопку вiдбою.
Як сомнамбула, поверталася до свого номера, страшна, в'язка, як води Стiкса, нездоланна сонливiсть навалилася на неї i пригнула до землi. Ноги ледве вiдривалися вiд ворсистого ковролiну, що встеляв пiдлогу готелю. Ледь доплелася до свого номера i з великим зусиллям повернула в замку ключ. Хотiла впасти на лiжко, але раптом вирiшила дiяти iнакше: дiстала iз сумки тюбик губної помади й затерплими руками намалювала на бiлiй шпалерi високий напiвкруглий прорiз… Четвертi дверi вiдчинилися самi, без найменшого натиску, й Анна-Марiя сторчголов скотилася вниз…
…I вiдразу ж пiдхопилася на всi чотири лапи: не можна падати, не можна вилежуватися на черевi, не можна виявити цим найменшу слабкiсть чи хворобу, адже денне життя було в розпалi. Уночi можна було забитись у вузький прорiз мiж кiосками i влягтися там на картонних ящиках, жадiбно вдихаючи їхнiй запах — рибний, м'ясний, кондитерський… Вона повела боками, струшуючи з них пил i налиплу тирсу, озирнулася й вiдразу ж наштовхнулася на власне вiдображення в склi вiтрини. Гарна! Нi, справдi гарна: вузьке тiло на високих сухорлявих нiжках, така ж вузька, майже лисяча, мордочка, рудий, скручений бубликом, хвiст. Та, на жаль, iз породою не пощастило: щось середнє мiж бездомною дворнягою i благородним доберманом. Звiдси й високi нiжки — занадто високi для легкого, невеликого тулуба, i вузький профiль — занадто гострий для шляхетної породи… Шкода. Навряд чи знайдеться для неї хазяїн.
Вона невиразно пам'ятала, що рiк тому в неї була затишна домiвка — десь у парку бiля станцiї човнiв пiд теплим материнським боком — i цiлий виводок таких самих рудих iз темними пiдпалинами, подiбних до лисицi, братiв i сестер. Потiм усi розбрелися, хто куди… I вона звикла втягувати й без того худi боки, очiкуючи чи то удару, чи то нападу чужих.
— Дивись, яка гарна! — почула вона голос прямо над собою. — Милується собою, зовсiм як людина!
— Цiкаво, чи розумiє, що це — її вiдображення? — вiдгукнувся iнший голос.
— Навряд… Iди до мене!
Вона побачила, що поруч присiв чоловiк, i вiд його простягненої долонi не повiяло небезпекою. Нi, це не гицель. Не схоже…
— А очi в нас якi! — продовжував той ласкаво, нiби розмовляв iз дитиною. — Ну й очиська! Ой, ти ж красуня, ой, розумниця! Ану, дай лапу!..
Вона зрозумiла, що вiн просить її щось зробити, й уся напружилася, намагаючись зрозумiти, що саме. Нерiшуче потопталася на мiсцi, акуратно присiла на свiй хвiст-бублик i, схиливши голову набiк, допитливо подивилася йому в очi. Його простягнена долоня була перевернута й свiтилася на сонцi, як порожня алюмiнiєва миска… Вона боязко вiдiрвала одну лапу вiд землi.
— Ну-ну… Розумниця! — ласкаво мовив вiн i присунувся ближче. — Дай, дай лапку!
Шкода тiльки, що лапа була брудна… Ну, нiчого… Вона боязко простягнула її та обережно, самими кiгтиками доторкнулася до долонi. I вiдразу ж вiдчула, як долоня стислася. Вона була теплою.
— Ну, от i молодець… Ось i познайомилися. Як же тебе кличуть?… Пальма? Стрiлка? Бiлка?
Вона тоненько й щасливо вискнула.
— Ага, отже, Бiлка?! Пiдеш зi мною?
— Ти що? — обурився той, хто стояв поруч. — Мало тобi своїх проблем? Навiщо тобi ця дворняга?
Але Хазяїн (вона вiдразу ж зрозумiла, що це — Хазяїн) тiльки вiдмахнувся:
— Люблю я таких рудих! Вiдразу видно, що розумна. I взагалi, дворняги — найвiрнiшi…
Вiн погладив Бiлку по головi, й та замружилася, ще не вiрячи своєму щастю. Її ще нiхто не гладив по головi.
— Ходiмо, — сказав вiн.
I вона зрозумiла, що треба йти поруч — так, як ходять iншi, тi, що на повiдку… I вона пiшла зовсiм правильно — поруч, лiворуч бiля самої ноги, не швидко i не повiльно, а так, як треба… Їй не потрiбний був повiдець, щоб дотримуватися цього рiвного кроку. I навiть навпаки: якби вiн був, вона б обов'язково постаралася позбутися його. Адже вона зовсiм не знала, що це таке…
А потiм розпочалася казка! Пiсля купання в теплiй мильнiй водi вiн навiть дозволив їй спати у своїй постелi — бiля нiг.
Але вона довго не могла заснути, весь час була напоготовi: тепер вона почувала свою вiдповiдальнiсть за Хазяїна й нашорошувала гостренькi кiнчики вух при будь-якому пiдозрiлому шереху, що чувся вiд дверей. Тепер вона знала: навiть якби вiн лежав на снiгу — холодний, хворий, покинутий усiма — вона лягла б поруч навiть у снiг i зiгрiвала б його своїм диханням…